Юрій Винничук
Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова.Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Якби це повідомлення з'явилося 1 квітня, усе було б нормально. Але воно з'явилося восени. Йдеться про новий проект концепції держпрограми розвитку і функціонування української мови. Чого тільки там не заплановано! І новий правопис, і центри та регулярні курси вивчення української мови для держслужбовців, військових та інших громадян. Ба навіть адміністративна відповідальність держчиновників, які в своїй роботі не використовують українську мову як державну. Можна собі уявити цю картину – як штрафують чиновника на якусь там суму? Якщо ця сума буде узалежнена від його платні, то він тільки посміється, бо ж не на саму платню живе. Мудріше було б взагалі не приймати на роботу без знання мови. А щодо нового правопису, то його давно вже треба прийняти, а не повідомляти. Правопис приймають без дискусій, інакше домогосподарки, комбайнери, спортсмени і окремі депутати почнуть дискутувати, вставляти свої "п'ять копійок", аж поки не поховають добру ідею і добрий намір. Зрештою, не вперше вже ховають. У 1990-тих намагалися пропхати новий правопис, який взяв за основу правопис, затверджений Миколою Скрипником у 1928 р. Цей правопис був найдосконалішим з усіх і усував русифікаційні впливи з української мови. Жодної участі у цьому правописі не приймала ані діаспора, ані кляті галичани. Однак і досі окремі "специ" від усього, і від мови теж, галасують про те, що галичани зіпсували українську мову. Насправді зіпсували її комуністи. Не минуло й двох років, як на новий правопис посипалися нагінки, його почали критикувати у партійній пресі, приписуючи буржуазний націоналізм, штучне відривання від великої російської мови, а коли відбувається розрив із мовою старшого брата, то хтозна, чи не мріють творці правопису відірвати й Україну від сім'ї братніх народів. А незабаром доля українських мовознавців була вирішена. На зміну сивочолим професорам приходить молодий, енергійний мовознавець Нухим Аронович Каганович (1903, м. Бердичів — 1938, м. Київ). На відміну від багатьох совєтських функціонерів, які не мали освіти, наш Нухим закінчив Харківський Інститут Народної Освіти, очолював Інституту мовознавства ВУАН, редагував журналу "Мовознавство" і т. д. Одне слово, для мовознавства не був людиною збоку, хоча жодних наукових праць, окрім публіцистичних доносів, по собі не залишив. От йому й доручили виправити націоналістичний правопис Скрипника. Не встиг Микола Скрипник застрелитися, як Нухим уже зібрав компанію таких самих мовознавців, як і сам, і почали крутити українською мовою, як чорт колесом. Раптом з'ясувалося, що не тільки правопис і лексика націоналістичні, але й словотвір та синтаксиси. Найбільше дісталося на горіхи перекладачам. Мову українських перекладів творів Леніна Каганович кваліфікував як "спотворену і перекручену націоналістами, внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений". І почалося. Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова. Такого не знала жодна історія жодного народу. Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Упорядники книжки "Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду" пишуть: "сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів... Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю: 1. припинити негайно видання всіх словників; 2. переглянути словники і всю термінологію; 3. провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; 4. переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; 5. переглянути український правопис тощо". Російська мова в партійних постановах 1933 року була оголошена "братньою", а мовознавці змушені були добирати в словниках слова "однозвучні" і "рівнозначні" з російськими, а все самобутнє кваліфікувалося як штучно створене і позичене з польської мови. Тому не "капелюшництво" а "шляпне виробництво", не "обчикрижити", а "обкарнати", не "передати куті меду", а "не перегнути палку" (усі приклади з творів Леніна). А хіба не про польсько-австрійські впливи застерігали світлі світочі Табачнік і Калєснічєнко? Та боротьба з українською мовою не завершилася у 1930-тих роках, вона велася і по війні і пізніше. Реформа освіти у 1958 році, яка затвердила вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої іноземної мови у російських школах, закріпила панівне становище російської мови. Навіть у 1970-тих почалася нова хвиля нагінки на перекладачів, які вживають "застарілу" (насправді питомо українську) лексику. Один із сталінських динозаврів академік І. Білодід писав, що перекладачі "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеграційні процеси між російською і українською мовами... намагаючись підірвати братні відносити, соціалістичну дружбу між російським і українським народами". Або як писала Єкатєріна ІІ "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешняго совсем отличным". Що ж такого в правописі Скрипника роз'єднувало народи? Невже звук "ґ" і кличний відмінок? Але ж останній є у всіх словянських мовах, окрім болгарської і російської. В результаті, якщо хтось із моїх читачів хоче пізнати краще українську мову, то окрім читання класики дуже рекомендую українські переклади, зроблені у 1920-тих та у 1960-тих роках. Зокрема 12-титомник Джека Лондона, 8-митомник Мопассана, Д. Дідро у перекладі В. Підмогильного (видало "Фоліо"), переклади М. Лукаша (геніальний переклад "Декамерона" і "Дон-Кіхота"), А. Перепаді (переклад "Гаргантюа і Пантаґрюеля" та М. Пруста), Р. Доценка (переклад О. Вайлда, В. Фолкнера). Боротьба за українську мову продовжується. Реакція Калєснічєнка на вищезгаданий проект була прогнозована. Він назвав його "гидотою" і звинуватив членів комітету в тому, що там самі "українофіли". А на що він сподівався? Що проект розвитку української мови будуть готувати такі ж українофоби, як він? На завершення зазначу, що великі заслуги Нухима Кагановича у нищенні українського націоналізму були оцінені гідно: його розстріляли.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/yak-utverzhdali-v-malorossiyanah-razvratnoe-mnenie.html
Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова.Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Якби це повідомлення з'явилося 1 квітня, усе було б нормально. Але воно з'явилося восени. Йдеться про новий проект концепції держпрограми розвитку і функціонування української мови. Чого тільки там не заплановано! І новий правопис, і центри та регулярні курси вивчення української мови для держслужбовців, військових та інших громадян. Ба навіть адміністративна відповідальність держчиновників, які в своїй роботі не використовують українську мову як державну. Можна собі уявити цю картину – як штрафують чиновника на якусь там суму? Якщо ця сума буде узалежнена від його платні, то він тільки посміється, бо ж не на саму платню живе. Мудріше було б взагалі не приймати на роботу без знання мови. А щодо нового правопису, то його давно вже треба прийняти, а не повідомляти. Правопис приймають без дискусій, інакше домогосподарки, комбайнери, спортсмени і окремі депутати почнуть дискутувати, вставляти свої "п'ять копійок", аж поки не поховають добру ідею і добрий намір. Зрештою, не вперше вже ховають. У 1990-тих намагалися пропхати новий правопис, який взяв за основу правопис, затверджений Миколою Скрипником у 1928 р. Цей правопис був найдосконалішим з усіх і усував русифікаційні впливи з української мови. Жодної участі у цьому правописі не приймала ані діаспора, ані кляті галичани. Однак і досі окремі "специ" від усього, і від мови теж, галасують про те, що галичани зіпсували українську мову. Насправді зіпсували її комуністи. Не минуло й двох років, як на новий правопис посипалися нагінки, його почали критикувати у партійній пресі, приписуючи буржуазний націоналізм, штучне відривання від великої російської мови, а коли відбувається розрив із мовою старшого брата, то хтозна, чи не мріють творці правопису відірвати й Україну від сім'ї братніх народів. А незабаром доля українських мовознавців була вирішена. На зміну сивочолим професорам приходить молодий, енергійний мовознавець Нухим Аронович Каганович (1903, м. Бердичів — 1938, м. Київ). На відміну від багатьох совєтських функціонерів, які не мали освіти, наш Нухим закінчив Харківський Інститут Народної Освіти, очолював Інституту мовознавства ВУАН, редагував журналу "Мовознавство" і т. д. Одне слово, для мовознавства не був людиною збоку, хоча жодних наукових праць, окрім публіцистичних доносів, по собі не залишив. От йому й доручили виправити націоналістичний правопис Скрипника. Не встиг Микола Скрипник застрелитися, як Нухим уже зібрав компанію таких самих мовознавців, як і сам, і почали крутити українською мовою, як чорт колесом. Раптом з'ясувалося, що не тільки правопис і лексика націоналістичні, але й словотвір та синтаксиси. Найбільше дісталося на горіхи перекладачам. Мову українських перекладів творів Леніна Каганович кваліфікував як "спотворену і перекручену націоналістами, внаслідок чого зміст творів Леніна сфальсифікований і брутально перекручений". І почалося. Не тільки мовознавців, письменників та перекладачів репресували, але й окремі слова. Такого не знала жодна історія жодного народу. Мали право на життя лише ті слова, які тісно прилягали до російських, усі синоніми підпали під заборону. Тобто, якщо є "білка", то геть "вивірку". Упорядники книжки "Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінґвоциду" пишуть: "сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямовування її в бік максимального зближення з російською мовою мали на меті перервати досягнуту в 20-х роках цілісність української лігатурної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів... Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства. У програмовій статті Андрія Хвилі було висунуто такі вимоги до партійних органів нагляду за термінологічною діяльністю: 1. припинити негайно видання всіх словників; 2. переглянути словники і всю термінологію; 3. провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; 4. переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; 5. переглянути український правопис тощо". Російська мова в партійних постановах 1933 року була оголошена "братньою", а мовознавці змушені були добирати в словниках слова "однозвучні" і "рівнозначні" з російськими, а все самобутнє кваліфікувалося як штучно створене і позичене з польської мови. Тому не "капелюшництво" а "шляпне виробництво", не "обчикрижити", а "обкарнати", не "передати куті меду", а "не перегнути палку" (усі приклади з творів Леніна). А хіба не про польсько-австрійські впливи застерігали світлі світочі Табачнік і Калєснічєнко? Та боротьба з українською мовою не завершилася у 1930-тих роках, вона велася і по війні і пізніше. Реформа освіти у 1958 році, яка затвердила вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої іноземної мови у російських школах, закріпила панівне становище російської мови. Навіть у 1970-тих почалася нова хвиля нагінки на перекладачів, які вживають "застарілу" (насправді питомо українську) лексику. Один із сталінських динозаврів академік І. Білодід писав, що перекладачі "зовсім ігнорували освячені багатовіковою історією інтеграційні процеси між російською і українською мовами... намагаючись підірвати братні відносити, соціалістичну дружбу між російським і українським народами". Або як писала Єкатєріна ІІ "утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом от здешняго совсем отличным". Що ж такого в правописі Скрипника роз'єднувало народи? Невже звук "ґ" і кличний відмінок? Але ж останній є у всіх словянських мовах, окрім болгарської і російської. В результаті, якщо хтось із моїх читачів хоче пізнати краще українську мову, то окрім читання класики дуже рекомендую українські переклади, зроблені у 1920-тих та у 1960-тих роках. Зокрема 12-титомник Джека Лондона, 8-митомник Мопассана, Д. Дідро у перекладі В. Підмогильного (видало "Фоліо"), переклади М. Лукаша (геніальний переклад "Декамерона" і "Дон-Кіхота"), А. Перепаді (переклад "Гаргантюа і Пантаґрюеля" та М. Пруста), Р. Доценка (переклад О. Вайлда, В. Фолкнера). Боротьба за українську мову продовжується. Реакція Калєснічєнка на вищезгаданий проект була прогнозована. Він назвав його "гидотою" і звинуватив членів комітету в тому, що там самі "українофіли". А на що він сподівався? Що проект розвитку української мови будуть готувати такі ж українофоби, як він? На завершення зазначу, що великі заслуги Нухима Кагановича у нищенні українського націоналізму були оцінені гідно: його розстріляли.
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analitika/yak-utverzhdali-v-malorossiyanah-razvratnoe-mnenie.html
Немає коментарів:
Дописати коментар