четвер, 30 травня 2013 р.

ВІД ІСТОРИЧНОГО ДЕБІЛІЗМУ ДО ПОЛІТИЧНОГО МАРАЗМУ

Цей матеріал написав Леонід Тартасюк, інженер та винахідник. Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/

 
«Україна – не Росія»
( Леонід Кучма, 2004 р.)
«Jedem das seine»[кожному - своє]
( Гасло на воротах Бухенвальду)
«Сильніше всіх пригнічують пригнічені»
(Ніцше)





Київ, Софійський собор, закінчення будівництва 1017 рік.




Москва, 17 століття.






Я вже не вперше звертаюсь до теми російсько-українських відносин, яка набула останнім часом великої актуальності. Події в Києві 18 травня цього року змусили мене знов повернутися до неї. Адже саме в цей день погано заховане російське «шило» «вилізло з мішка». При цьому згадане «шило» в українському суспільстві  викликало зовсім не ту реакцію, на яку розраховували замовники та їх поплічники-виконавці. Сценарій подій був розрахований на чужі українцям психологію та менталітет. А вони, дійсно, таки відрізняються, і причиною тут є історичне минуле – далеке і не дуже. Аналіз українсько-російських відносин за останні 340 років дає підстави зробити деякі висновки.





Іван Грозний,
московський великий князь (від 1533 по 1594 рік)

На відміну від Росії Україна ніколи не вела загарбницьких війн і не поневолювала сусідніх народів. Навпаки, більшість війн на її території йшла за її землі, у тому числі – і між загарбниками. В складі сучасної України відсутні приєднані до неї внаслідок

Володимир Великий, великий князь Київський, (від 980  по 1015 р.р.)


військових дій землі, в той час, як у складі сучасної Росії такі значно перевершують за площею її етнічні. Російській Федерації і зараз належить значна частина українських територій, де російською на відміну від українською влади була проведена насильницька русифікація. В Україні і після здобуття нею незалежності залишились російські  школи, і це – при повній відсутності українських на території Росії.


Українці на відміну від росіян ніколи не були рабовласниками. Навіть російське слово «порабощєніє» відповідає українському «поневолення». Рабство у вигляді кріпацтва було запроваджене в Україні указом російської цариці Катерини Другої більше, як через століття після її «возз'єднання» з Росією. Цьому передувало знищення нею оплоту української вольності — Запорізької Січі та переважної частини козацтва на її території в цілому. Козаків тоді виселили на завойовані Росією окраїни для  їх  захисту, а переважну більшість українців перетворили на кріпаків.
Наслідком «возз'єднання братніх народів» стали швидкі втрати Україною власної церкви, навчальних закладів, історії, культури та в значній мірі – мовного середовища і, як наслідок, призвели до втрати значної частини національної еліти.

На відміну від Росії Україна ніколи не привласнювала та не знищувала мови, історії та культури сусідніх народів, не створювала історичних міфів, не жила ними та не нав'язувала їх ні народам, що жили на її території, ні тим, які жили на територіях сусідніх. Візьмемо лише один приклад, а саме – взяття Суворовим Очакова. Він його дійсно взяв, але після того як 5 тис. українських козаків захопили фортецю з моря і відкрили ворота фортеці. Про Суворова говорять, а про українських козаків – мовчать.

В історії існують  цікаві міфи про «русскій Крим» та «російсько-турецькі визвольні війни». На початку демонстрації турецького телесеріалу «Велич століття. Роксолана» було надано історичну довідку про етнічний склад населення Криму. Головні цифри міцно відклалися в моїй пам'яті. Тоді, за турецькими історичними джерелами в Криму жило 165 тис. татар, 920 тис. українців, по кілька тисяч турок, караїмів, греків, візантійців і менше тисячі московитів (росіян). Не думаю, що до першої Кримської війни етнічний склад Криму суттєво змінився на користь Росії. Тому, можна вважати, що як перша так і друга війни за Крим з боку Росії були війнами загарбницькими і, за сучасним визначенням держави та нації, не стільки російсько-турецькими скільки російсько-українськими, бо саме українці на той час становили  більшість його населення. При цьому, російська влада, «визволивши» українське населення від татарського гніту, перетворила українців в рабів російських феодалів. Останні, на відміну від татарських і турецьких ханів, які вільно володіли українською мовою і її не забороняли, настирно зайнялись змосковщенням та знищенням всього українського та татарського. Наслідки такої політики українцями відчуваються і понині.

    На відміну від Росії Україна ніколи не розплачувалась з своїми ворогами інтересами своїх сусідів, не кажучи вже про союзників. Достатньо того, що маємо тільки в 20-му столітті в обох Світових війнах. Спочатку Совєцька Росія при підписанні Брестського миру розплатилась з Німеччиною окупацією України. Цю традицію не було порушено і під час Другої Світової Війни, коли Сталін віддав її під німецьку окупацію майже на три роки Третьому Рейху. При цьому, на початку війни з України, промисловий потенціал якої в ті часи перевершував потенціал Росії, переважно до Росії було вивезено разом з робочою силою майже всю придатну до евакуації промисловість. Те, що залишилось, у тому числі й  гордість України  Дніпрогес,  було знищено.
Фактичні наслідки фашистської окупації для України кремлівські правителі старанно приховували і тільки нині виявилось, що український народ втратив 13 з 27 млн. загиблих у війні в СССР громадян. Донині мало кому відомі і інші «пригоди» українців після звільнення їх територій від фашистської окупації, уготовані їм кремлівською владою. «Визволителі», принаймні частину, вцілілих під час окупації дівчат та жінок обзивала або «німецькими підстилками» або «німецькими шлюхами» і досить часто ґвалтували. Вціліле чоловіче населення на підставі того, що «невідомо чим вони займались під час окупації» потрапляло в штрафбат або в «піджачники». Різниця між  штрафбатівцями, де виживали одиниці, та «піджачниками» була лише в тому, що перших одягали у військову форму, а других залишали в домашній одежі. Більшість і перших і других гинули в першому ж бою.

Для відновлення виробництва на визволені території привозили, переважно з Росії, керівників і робочу силу. Отже, на місце вивезеного на початку війни, загиблого та призваного на фронт українського населення завозилось російськомовне. Цивільне населення України, яке побувало на окупованій території отримало «вовчі білети» у вигляді нових паспортів окремих серій. Ті паспорти довгі роки обмежували можливості українців влаштуватись на більш-менш престижну роботу, отримати середню спеціальну або вищу освіту.

При цьому вже не один раз (востаннє – 9 травня нинішнього року) президент «братньої» Росії безпідставно та цинічно на весь світ  заявляє, що «Росія і бєз Украіни побєділа би». А українська влада, зокрема очільники МЗС з «високопроффесійного», сформованого Партією регіонів уряду, які отримують чималеньку зарплатню з народної кишені, мовчать. А мали б честь мати, бо в той самий день в Севастополі, де святкував День Перемоги чинний Президент України, якийсь придуркуватий «ахвіцер» Російського Чорноморського флоту публічно закликав російську владу «прінудіть Украіну к дружбє». Наслідком такої заяви іноземця в цивілізованій країні світу були б міжнародний скандал, негайні арешт, суд і відбування покарання у в'язниці країни, де була зроблена така заява. Однак, цього на жаль не сталося, що є доказом принаймні службової недбалості не тільки очільника СБУ і Генпрокурора, а, на жаль, і «гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності» – чинного Президента України.

Аналіз військових компаній Російської імперії починаючи з 18-го століття призводить до висновку, що в жодній з них без участі українських вояків вона не мала б успіху. Не було б перемог над турками, не були б підкорені Кавказ та Середня Азія, не втримала б Росія Сибір та Далекий Схід.  Розуміючи, що нинішня ситуація має багато спільного з ситуацією 17-го та 19-го століть, чинна російська влада вустами одного маловідомого депутата Госдуми заявила, що необхідно переселити 7 млн. українців на російсько-китайський кордон щоб створити бар'єр від проникнення китайського населення. В Україні це викликало не стільки обурення скільки сміх.

Цього року, розуміючи загрозу Росії з боку Китаю, Путін закликав всіх «російськомовних» прийняти громадянство Росії. Безумовно, заклик був спрямований на бажаних для нього російськомовних громадян України та Білорусі, які вже давно не хочуть  помирати за інтереси Росії. З їхньої свідомості і підсвідомості ще не вивітрилось гасло Першої Світової «Война до побєдного конца за царя, за Отєчєство» та/або  слова з відомої багатьом пісні до кінофільму «Білоруський вокзал»: «Нам всєм нужна одна побєда, одна на всєх — ми за цєной нє постоім». І гасло, і слова з пісні говорять про те, що колись і понині для російської влади людське життя нічого не варте.
Закликаючи всіх російськомовних прийняти громадянство Росії Путін не врахував, що серед російськомовних є небажані йому 50-100 млн. китайців, від яких він збирається захищати Росію. Саме вони залюбки можуть відгукнутись на його заклик, і тоді, в найкращому випадку, Росія в нинішньому вигляді проіснує ще 15-20 років. Саме так, бо через 20 років кількість громадян Росії китайської національності, які ніколи не перетворяться на росіян, з 50-100 млн. перетвориться на 100-250 і без бойових дій ними буде зайнято принаймні прилеглі до Китаю території Далекого Сходу та Сибіру.

Сама Росія після цього перетвориться на амбітного, схожого на своїх керівників, карлика. Крім цього, напередодні або після відторгнення від Росії Далекого Сходу та Сибіру, від неї можуть відійти промислово потужний Татарстан, а також землі, заселені хоч і асимільованими, але етнічними українцями. В Татарстані у квітні пройшли потужні акції протесту з вимогою до російської влади про введення другої державної (татарської) мови. Можливість такого розвитку подій було продемонстровано і останніми святкуванням в січні 2013 р. в багатьох російських регіонах Дня Соборності України, що дуже занепокоїло російську владу.

Вочевидь, що політика російської влади на чергове поневолення України раз за разом отримує поразки. Незважаючи на це, вона через проросійську «п'яту колону» продовжує активно діяти. Не досягнувши мети «газовою», «сирною», «трубною» та іншими війнами російська влада продовжує формування з українців образу ворога. 18 травня провладна Партія регіонів влаштувала в Києві «антифашистський» мітинг, на якому розповсюджувались листівки, в яких був недвозначний натяк, що всі україномовні є фашистами. Одночасно з безперешкодним звезенням на свій мітинг найманців, влада активно перешкоджала приїзду до Києва прихильників опозиції, яких  безпідставно називали фашистами. Дійшло до того, що «антифашисти» по-фашистськи приїхали на Софійський майдан боротися з опозиціонерами на броньовику (БРДМі), мало не спровокувавши конфлікт з людськими жертвами.

Підводячи підсумок варто констатувати що недолуга політика Кремля та підконтрольної їй антиукраїнської влади в Україні терпить крах. Доказом тому є дії «п'ятої колони» 18 травня, чиїми руками російська влада створює з україномовного населення образ ворога. А це означає, що Кремль може спробувати повторити сценарій 1918-1920 років, коли Росією проти України велися військові дії. Думаю, що саме для впливу на підсвідомість українців регіонали за підказкою росіян і приїхали на Софійський майдан на БРДМі. Однак сталося непередбачуване — прості громадяни голими руками швиденько вивели його з ладу, що є натяком російській владі та її українським поплічникам – силовий варіант в Україні приречений на поразку. Дії самих організаторів «антифашистського» шабашу за фашистським сценарієм свідома частина українського суспільства вважає маразмом.

вівторок, 28 травня 2013 р.

Українське село зміниться на краще, коли ми змінимо наше відношення до нього. Ігор Чекаленко: «зміни себе – зміниться оточення, зміниться країна».



Сільський голова с.Хацьки Черкаського району І.Чекаленко був запрошений узяти участь у семінарі, присвяченому проблемам місцевого самоврядування на селі. Там він виступив з доповіддю, яку, як на мене, просто необхідно розмістити тут. Нижче – текст, наданий п. Ігорем Чекаленком.

Із великим задоволенням взяв участь у роботі медіа-школи «Висвітлення сільського життя у ЗМІ». Щиро дякую організаторам – Ресурсному центру АНГО (м. Черкаси) та Національній спілці журналістів України.

Сподіваюсь, що тези мого виступу когось зацікавлять і за межами учасників заходу.



                  
         
Проблеми міцевого самоврядування на селі.


Неудачі та успіхи людей і країн починаються із життєвої позиції кожного громадянина. І щоб навести лад у нашому спільному домі, варто позбутися хаосу в мізках і навести елементарний порядок у думках. Це стосується всіх сфер життєдіяльності, в тім числі, такої важливої, як функціонування місцевого самоврядування.
Очевидно, що рівень місцевого самоврядування залежить від здатності самофінансування. Без достатніх матеріальних ресурсів неможливо ні дитячі садочки утримувати, ні дороги ремонтувати, ні сміття вивозити… Але правда і в іншому: матеріальний світ напряму залежить від змісту, моральності, сили думки. Наведу деякі приклади. Нещодавно, за умов дефіциту місцевих бюджетів, чиновники обласного рівня запропонували сільським та районним радам зарезервувати тридцять відсотків бюджетів розвитку «для підготовки інфраструктурних об’єктів до відзначення 200-річчя з Дня народження Т.Г. Шевченка». В Черкаській райдержадміністрації відразу розпочалися співбесіди із сільськими головами та бухгалтерами сільських рад, на яких запрошених наполегливо переконували у необхідності виділення коштів на потреби,  які буде визначати районне та обласне керівництво.  Проте, частина сільських голів (в тім числі і автор цих рядків) нагадали про розбазарювання коштів «Золотої підкови» (про збудовані раніше причали та гелікоптерні майданчики…),  заявили про доцільність ремонту пам’ятників Кобзарю,  освітлення та благоустрою вулиць, названих іменем  Т. Шевченка у своїх населених пунктах,  озвучили власну позицію в засобах масової інформації, прийняли відповідні рішення сесій. В результаті, із райдержадміністрації до сільських рад надійшов лист із такими словами «…будь-які звернення щодо збору коштів… не є дійсними. В разі надходження інформації щодо збору коштів просимо негайно повідомляти правоохоронні органи та райдержадміністрацію».  Як на мене, вищевикладене доводить не лише те, що у нас ще є демократія і свобода слова: ми отримали яскравий взірець того, як чітко сформована та поширена думка стає матеріальною силою, що уже втілюється у конкретний благоустрій населених пунктів.
Ще один приклад. Аналіз використання земель в межах села Хацьки та адміністративних межах сільської ради виявив земельні ділянки, які використовувалися без укладення договорів оренди, а відтак, і без відповідних відрахувань до бюджету. Думка про необхідність узаконення землекористування була донесена до членів виконкому і депутатів, до землекористувачів та службовців Черкаської РДА і Держкомзему…  Як наслідок, попри певний супротив, було укладено низку договорів про відшкодування плати за землю, до бюджету надійшли кошти, і стала можливою не лише заздалегідь запланована добудова харчоблоку ДНЗ «Берізка», а й монтаж кількох кілометрів вуличного освітлення, встановлення нових вікон і дверей у будинку культури…
Проте, багато земельних проблем залишаються відкритими. Можна без перебільшення сказати, що сфера земельних відносин є надзвичайно забюрократизованою, тут панує цілковитий хаос і питання вирішуються роками.
Переконливо засвідчує сказане земельна історія ТОВ «Нікопольська зернова компанія». Придбавши майновий комплекс Білозірської реалбази хлібопродуктів ще в 2010 році, нові власники до цього часу не узаконили землекористування. Впродовж більше ніж двох років вони зверталися і до Черкаської РДА, і до Черкаської ОДА з проханням надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, без якого неможливі подальші кроки по вирішенню існуючої проблеми. Та створена при ОДА комісія з визначення доцільності розміщення об’єктів на території області, котра і має надати такий дозвіл для розміщеного за межами села промислового об’єкта, продемонструвала повну недієздатність. Як сільський голова, за допомогою в узаконенні землекористування я також звертався і до РДА, і до структур Держкомзему, і до ОДА, і до прокуратури… Майже два роки звернення ігнорувалися. Управлінська імпотенція, свідомий саботаж державої політики чи прагнення певних чиновників нажитися на навмисному зволіканні із розглядом питання? Яка б із цих причин не мала місце, її необхідно було ліквідувати, адже втрати бюджету від неукладання договору оренди складали більше ста тисяч гривень за рік. А ще в чергу на розгляд заяв до згаданої комісії стали ТОВ «Інфо Кар» та ЗАТ «Мало-Бузуківський гранітний кар’єр», що також прагнули узаконення землекористування в адмінмежах нашої сільської ради. Лише після листа до Міністерства аграрної політики та колективного візиту всіх зацікавлених у вирішенні проблеми осіб до Черкаської обласної ради та ОДА з жорсткою вимогою припинити беззаконня, після обіцянки провести прес-конференцію, роботу згаданої комісії було розблоковано. Здається, лише тоді, коли достатня кількість людей ознайомилися із описаним безладом і щиро обурилися та забажали наведення порядку, коли значна частина причетних до вирішення питань законності та землі службовців згадала про совість та вищий суд, кількість, як говориться, переросла у якість. Втім, альтернативи цьому не існувало: комісія зобовязана працювати, або її необхідно ліквідувати та передати певні повноваження на рівень районів. Вірна, моральна та сильна думка багатьох людей і в даному випадку стала матеріальою силою, що незабаром дозволить і будинок культури відремонтувати, і освітлення та благоустрій вулиць провести, і обдаровану молодь підтримати…
Навіть коли з’являються документи, які можуть створювати перешкоди для вирішення багатьох питань громад, не слід панікувати. Іноді достатньо залучити незалежних фахівців і здоровий глузд візьме гору. Так трапилося і після набуття чинності положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», згідно яких відведення та зміна цільового призначення земельних ділянок для містобудівних потреб у разі відсутності містобудівної документації заборонялася. Якби вдалося заборонити видавати дозволи на проектування обєктів будівництва та виділяти для того земельні ділянки при відсутності генплану та розробленого на його основі плану зонування територій (виготовлення нового генплану навіть для середнього села коштує сотні тисяч і відшукати такі кошти для більшості громад практично неможливо), це дійсно б заморозило інвестиційну діяльність, поповнення місцевих бюджетів та створення робочих місць. Але вдалося знайти ефективний захист від такої загрози: місцеві ради почали приймати рішення про визнання чинними старих генпланів, розроблених ще у 60 – 70 роки минулого століття.
Говорячи про біди місцевого самоврядування неможливо залишити поза увагою проблему доріг, чи того, що від них залишилося. Судіть самі, в ціні кожного літру бензину закладено так званий «дорожний збір». Кошти збираються та акумулюються в державному бюджеті, а розбиті дороги стають горем для водіїв та перехожих тут, на місцях. Отримати субвенцію на ремонт доріг досить проблематично. Коли ж вона і надходить, то вже розпочинаються осінні дощі або зимові снігопади. Змінити ситуацію, на мій погляд, може припинення централізованого перерозподілу коштів, розширення податкової бази місцевих бюджетів…
Здається, все більша кількість наших співвітчизників усвідомлює важливість реформування місцевого самоврядування та створення умов для більшої фінансової самостійності територіальних громад та регіонів. Адже жорстко підконтрольне структурам виконавчої влади казначейство повсякчас обмежує фінансову самостійність органів місцевого самоврядування. Так, навіть коли на рахунках у них є кошти, їх використання всіляко блокується, іноді місяцями. Це стало проблемою державного рівня та свідчить про глибоку фінансову кризу. І одним із механізмів її вирішення є така реформа, коли органам казначейства буде законодавчо заборонено перешкоджати використанню коштів, які є на рахунках місцевих бюджетів.
Ще одним кроком справжньої, а не бутафорської реформи має стати заміна державних адміністрацій компактними виконавчими комітетами при радах усіх рівнів. Річ у тому, що державні адміністрації у їх нинішньому вигляді стають гальмом для розвитку самоврядування. Зазвичай, ніякої допомоги від них отримати неможливо. Натомість, продукується величезна кількість різноманітних листів, доручень та звітів, під час виборів ними організовується незаконна підтримка певних кандидатів та партій, підкуп виборців, а в міжвиборчий період – проводяться шоу на зразок недавнього «антифашистського» мітингу.  До того ж, сучасні адміністрації надзвичайно громіздкі та потребують серйозних затрат на своє утримання.
Неефективна влада, в кінцевому результаті, знищує сама себе. Тому вкрай необхідно публічно, відкрито говорити про недоліки. В тім числі, в такій важливій ніші суспільного життя, як робота правоохоронної системи. Ситуація критична, коли і в невеликому селі Хацьки за два-три роки здійснено пограбування мадамбулаторії і магазину, було вкрадено перила із мосту через Тясмин, розгромлено сільську раду і здійснено розбійний напад на приватну оселю… Про результати розслідування більшості вчинених злочинів інформація відсутня. Навіть коли до міліції надходили заяви від громадян щодо всім відомого правопорушника, який час від часу бив людей (то кулаком, то бутилкою, то бітою), правоохоронці впродовж тривалого часу не могли притягнути злочинця до відповідальності…
Та в суспільстві є ще не пізнані механізми самозахисту. Нині згаданий молодий чоловік тяжко захворів. Переконаний, що ті працівники органів внутрішніх справ, які не бажають, чи не здатні ефективно працювати, невідворотно отримають так званий психологічний бумеранг і, при кращому для них розкладі, позбудуться своїх посад.
Вочевидь, психологічні, енерго-інформаційні процеси часто мають місце і в тих випадках, коли із керівних крісел йдуть ще донедавно самовпевнені служаки, як це було з двома останніми головами Черкаської РДА.
Втім, не варто забувати про те, що в кожної людини, як говорили мудреці, на одному плечі сидить янгол, а на іншому - диявол, які борються за нашу душу. Відтак, домагатися позитивних зрушень краще без ненависті, борючись не лише «проти», а й «за», намагаючись продукувати образи кращого майбутнього, створювати навколо себе простір правди і справедливості, умови, коли в боротьбі за душу перемагатиме добро. Кількісь свідомих громадян збільшуватиметься і невідворотно переросте в кращу якість місцевого самоврядування і владних інституцій всієї держави. При цьому, послідовність перемін на краще очевидна:  зміни себе – зміниться оточення, зміниться країна.
Але для цього потрібно серйозно попрацювати над об’єднанням зусиль небайдужих інтелектуалів, представників засобів масової інформації, громадськості та влади, щоб покликані змінити життя на краще ідеї та образи оформились у зрозумілі слова, знайшли достатньо каналів комунікації, спонукали громадян і владу до моральних дій.
                                                                  *      *      *


Від себе додам, що поки що українська (неукраїнська) влада поводить у цьому питанні себе не просто по-окупаціоному, а швидше - по тоталітариськи. Ось, наприклад, у Чигиринському районі вже почали не обирати, а призначати сільських голів.
     "
Армена Налбандяна – керівника фракції Партії регіонів у Чигиринській районній раді і особистого друга голови райдержадміністрації – призначено Боровицьким сільським головою", - стверджує орган Чигиринської Райдержадміністрації "Чигиринські вісті. Сайт "Про головне" пише: "У номері від 21 травня 2013 року «Чигиринські вісті» повідали про те, що двоє пенсіонерів з Боровиці та Топилівки успішно перетнули 90-річний життєвий рубіж. Усе б нічого, чигиринці вже звикли до такого інформаційного фону, якби не одне але…
 У вищевказаній замітці зазначено, що в числі інших достойників ювілярів привітали «і сільські голови Армен Налбандян та Михайло Крамаренко».
Враховуючи те, що після сумнівного усунення від виконання своїх обов’язків легітимного голови Боровиці Тетяни Збаразської, вибори у селі не відбувалися, виникає питання: в Чигиринському районі сільських голів вже не обирають, а призначають?

неділя, 26 травня 2013 р.

Черкаси відсвяткували День героїв.


25 травня в усіх місцях світу, де мешкають українці, було проведено марші у вишиванках. Цьогоріч такі Вишиванкові марші пройшли у  Росії, Польщі, Великій Британії, ба навіть у Мозамбіку.
  У Черкасах Марш розпочався на майдані Б.Хмельницького, пройшов по черкаському Хрещатику і завершився на Театральному майдані, де ГО "Воля ХХІ" провела святкування Дня героїв.


  У вступному слові я коротко розповів про історію започаткування цього свята, як День героїв відзначався до здобуття Україною Незалежности, як він святкується зараз і які перспективи цього Дня у майбутньому. Зазначив, що під час таких святкувань необхідним є поєднання вшанування героїв минулого з героями сьогодення та майбуття, залучати якомога більше молоді, юнацтва. До речі, наше святкування було заплановане на 23 травня, але не відбулося з причини непогоди. А на 23.05 були готові виступити юні пластуни та вихованці Клубу юних моряків. А 25 травня вони вже не змогли узяти участі, позаяк здавали заліки зі стрільби та плавання.

Вшанувати українських героїв - борців за волю України до Черкас приїхав з Києва легендарний Сотник Устим - почесний громадянин Грузії, кавалер ордена Горгасалі Валерій Бобрович.

   Сотник Устим у Черкасах.

Він у своєму виступі наголосив, що головне у боротьбі - не окремо узятий героїзм окремо узятих особистостей, а так зване "бойове братерство", відчуття родини і, звичайно, відчуття щирого патріотизму. "Коли мене запитують, чи я українець, то я зазвичай відповідаю - ні, я не (просто) українець - я маю честь бути українцем!"
      Усі присутні на Театральному майдані з великим теплом у серці та душі прослухали виступ акторів Юрка Прокопчука та Наталки Мамалиги, котрі виконали ряд повстанських та сучасних   патріотичних пісень. У числі виконаних була й пісня, написана на слова нашого щирого друга, невизнаного переможця на виборах до Верховної ради, поета-патріота Леоніда Даценка "Український лев". А п.Наталка зі словами "Знаходитися біля Тараса (на площі встановлений пам'ятник Т.Шевченкові) і не виконати його пісень!" -  заспівала пісню на Кобзареві слова.
  Протягом усієї акції зі звукових колонок звучали "Червона калина", "Лента з лентою", "Реве та стогне..." тощо.










Висловлюємо велику подяку за те, що це свято відбулося, Леоніду Даценкові!



Світлини: Людмила Коваленко.

  

четвер, 23 травня 2013 р.

Пророцтво на Черкащину

Нещодавно на одній з зустрічей багатолітній політичний в’язень радянських концтаборів Олекса Різниченко подарував мені одну з останніх його виданих поетичних збірок “Сміх на гаку-2″ Більшість із поезій збірки написані в часи знаходженнях “там”, як пише сам автор і тому вони мають порядкові номери. І ось мені попадається на очі поезія  “Як сказати. №1082″ Люди добрі! Я читаю слова пророка! Вірш про Кожум’яку написаний 1.08.1972 року. Зацитую дві строфи – чи це не пророцтво? Судіть самі (Прізвище губернатора Черкащини - Тулуб):
                                     Я буду не голову з тулуба тяти,
                                     А тулуб стинатиму із голови,
                                     Ба справа, повторюю в тім, як сказати,
                                     Побачим, чи виросте тулуб новий.
І тулуб не виріс. І голову змія
Підбив Кожум’яка носком черевика.
Подався додому. І сонячний Київ    (похибка усього на 180 км- Н.О.)))
 
(«Бисть радость велика»)
Вітав чоловіка.


Ну, як вам? Що скажете?


Святкування Дня Героїв у Черкасах перенесено

                                           

                                          Увага!
25 травня, по закінченню Вишиванкової ходи,  о 14-00 на Театральному майдані Черкас  відбудеться акція «Слава Героям!» , присвячена Дню Героїв. Запрошуються усі, хто шанує українських героїв минувшини, сьогодення й майбуття. Щиро запрошуємо!