неділя, 31 серпня 2014 р.

В патріотичних тонах Черкаси кращі!

 Вже не перший місяць в Черкасах проводять заходи, флеш-моби, акції з розфарбування міста в жовто-блакитні кольори. Мости й мостики, дитячі майданчики, паркани й парканчики стають "патріотичними".
  Ось і учора в мікрорайоні Митниця зібралась група молоді й підлітків і вирішила забарвити паркан одного з "довгобудів" у кольори національного прапора. Ініціаторами були директор "Черкасихліб" Олена Татарінова та ГО "Україна понад усе".



















Нижче - відео з акції.
 https://www.youtube.com/watch?v=T3FTj1DgVgk#t=120






















Нове від "Холодного яру"



Полковник Болбочан в Одесі

4 вересня 2014 р. о 18.00 в Одесі в театральній залі Палацу студентів (вул. Маразліївська, 34А) відбудеться презентація спогадів сотника Армії УНР Бориса Монкевича “Похід Болбочaнa нa Крим”, що вийшла у бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” у серії “Українська воєнна мемуаристика” едактор-упорядник Роман Коваль, в-во “Наш формат”).
У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.
Співдоповідач – кандидат історичних наук Сергій Боган (Одеса).
Редактор-упорядник Роман Коваль, який також виступить на презентації,  сподівається, що книжка про перемоги наших дідів і прадідів над російськими окупантами навесні 1918 року додасть духу українським воякам і вони зженуть із цього світу російські банди терористів та сепаратистів.
Організатор презентації – Одеська обласна організація ВО “Свобода”.
ПАРАМЕТРИ КНИЖКИ: Монкевич Б. “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7). Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт.


Пам’ятник Михайлові Гаврилку
7 вересня 2014 р. об 11.00 в Болехові Івано-Франківської області
відбудеться відкриття пам’ятника митцеві-воїну Михайлові Гаврилку

Участь у святі беруть онуки Михайла Гаврилка – Ярослав, Орест і Любомир Абрагамовичі з родинами, творці пам’ятника Василь Ярич і Орест Скоп, Віталій Ханко, автор перших публікацій про Михайла Гаврилка (Полтава), письменник Роман Коваль (Київ), кобзар Тарас Силенко (Київ), мистецтвознавці Віталій Ханко (Полтава) і Роман Яців (Львів), голова Світової федерації українських жіночих організацій Орися Сушко (Канада), Галицький академічний камерний хор під орудою диригента Василя Яциняка (Львів), народні художники України Тадей Риндзак і Михайло Риндзак (Болехів), народні артисти України Богдан Козак і Святослав Максимчук (Львів), народний депутат України Юрій Бублик (Полтава), сільський голова родинного села Михайла Гаврилка Володимир Сухаренко (Полтавщина), голова Союзу українок України Ореслава Хомик (Львів), голова Івано-Франківського відділу СУ Уляна Шведюк. голова Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Степан Волковецький, голова Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України Євген Баран, голова Івано-Франківської обласної ради Василь Скрипничук, поет Василь Олійник (Долина), журналіст із Полтави Людмила Кучеренко, учениця 8 класу Болехівської школи Вікторія Латик, заступник голови Союзу українок України Ростислава Федак (Львів), міський голова Болехова Зенон Макота та голова оргкомітету Лариса Дармохвал.
Під час академії, яка відбудеться в Народному домі, заплановано презентацію книжки Романа Коваля “Шевченкіана Михайла Гаврилка”, виступ діячів культури та показ документального фільму “Стеком і шаблею” (реж. Володимир Бондаренко).

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

субота, 30 серпня 2014 р.

Черкащина позбавилась ще одного боввана Бланка.

Сьогодні рано-вранці зірвано з п’єдесталу пам’ятник Леніну, що роками стовбичив у центрі села Чапаєвка. Невідомі зачепили його тросом до машини і легко скинули додолу.
Проте, ще й досі центральна і найдовша вулиця Чапаєвки  носить ім’я цього, так званого, вождя люмпен-пролетаріату. Чи зможе сільська рада хоч тут проявити себе та позбавити селян від цієї осоружної назви сільської вулиці?..
   До речі: в селі подейкують що подібне варто зробити і з пам’ятником  Чапаєву. Мовляв, якщо «гуляв по Уралу Чапаєв-герой» то нехай би там і ставили йому пам’ятники… А власне назва села могла б возвеличити когось із українських героїв-патріотів, як, зрештою, і центральна сільська вулиця!

Степан Вінярський

пʼятниця, 29 серпня 2014 р.

Не зови мене братом, москалю!

Черкащани допомагають нашій армії, хто і чим може. Вчора волонтерів здивував згорток  паперу, який вони знайшли серед купи рибних консервів та пакунків чаю.  Як з′ясувалось потім — це вірш від черкащанина Івана Нерубайського, у якому він дуже влучно описав історичні взаємини українців з росіянами.

Не зови мене братом, москалю,
І в любові мені не клянись,
Рабства нашого вмілий ковалю
І сьогодні, і вчора, й колись.
Доленосна помилка Богдана —
То страждання мої вікові.
Твоє військо жорстоке і п′яне,
Потопило Батурин в крові.
Твої наглі царі і царята
Волелюбних моїх козаків
Так «по-братски» затисли в лещата,
Що зробили із них кріпаків.
Цар украв у нас назву країни,
Усі цінності наші забрав,
Україну призвів до руїни,
Малоросією обізвав.
Я ніколи не зможу забути,
Як рубали в нерівнім бою
Муравйовці на станції Крути
Молоду Україну мою.
Ти морив мене голодом, кате,
Порозстрілював нації цвіт,
А єхидно зовеш мене братом
І цинічно обманюєш світ.
Я питаю, сусіде, у тебе:
Чом вирішуєш долю мою?
Скільки сотень небесних ще треба,
Щоб наситити пельку твою?
Ти ж до мене прийшов з автоматом
Як убивця, ошкірена рись,
Тож, москалю, не зви мене братом,
І в любові мені не клянись.

                                             Джерело: сайт "Про головне"

Україна історично й традиційно має Силу!

   В Іспанії на кориді він голіруч переміг бика, звалив на плечі та відніс до ресторану поруч. За це його назвали Кротоном - іменем античного героя, який, прийшовши на олімпійський стадіон з биком на плечах, протримав його так півтори години.
  Втік із в'язниці, просто вирвавши ґрати!
  Міг спокійнісінько тримати на витягнутих руках 30-літрові чавунні бідони з молоком або зрушити з місця дерев'яну хату.
  Якось ще у підлітковому віці пожалів корову, впрягся у плуга і самотужки зорав поле. А коли телиця пошкодила ногу - приніс її додому на плечах.

 Все це - про Івана Фірцака, Івана Силу, Кротона, українського велетня (28 липня 1899, Білки, комітат Береґ, Австро-Угорщина — †10 листопада 1970, Білки, Закарпатська область).
   Його дід, Іван Вільхович, у лісі вбив ведмедя поліном, за що в селі його прозвали... Силою!!!
  І ще: мав чудовий апетит, щоранку снідав яєшнею з 40 яєць!
   У США Іван виконав рекламний трюк: ліг на землю й легкове авто переїхало йому через горло. Фотокартка цього номера обійшла чимало американських газет. Згодом він увів його до своєї програми під назвою «Людина під колесами машини».
У 1927 р. власники концерну «Форд», на знак пошани, подарували Фірцаку іменний автомобіль.
  Коли угорці після окупації Закарпаття в 1939 році захотіли конфіскувати у Фірцака автомобіль «Форд», він розтрощив його кувалдою.
   В будинку в селі Білки, де жив спортсмен, діє музей Фірцака-Кротона, а на Будинку культури встановлено пам'ятний бронзовий барельф атлета.

Закарпатський скульптор Микола Глеба створив пам'ятник найсильнішому чоловіку планети.










До речі, коли Василь Вірастюк дізнався про виступи Кротона, то його здивуванню і захопленню просто не було меж, адже сучасні силачі виконують лише дещицю з того, що було під силу закарпатському героєві.
                                                     *   *   *
   У 2013 році в Україні знято художній фільм "Іван Сила". Ви ще не дивились? Ви - щасливі! Адже вам  цей фільм тільки належить побачити!
                                                    



четвер, 28 серпня 2014 р.

Казка про Вовочку і пісюн.

/ Розповідь представляє з себе чисто літературний вимисел, не містить в собі ніяких закликів до дій, будь-яка подібність з реальними персонажами є випадковим збігом, ілюстрація є випадково вибраним фото з ​​сумуючим чоловіком. /
 
   

Коли тато з мамою на руках принесли Вовочку з пологового будинку, папа жахнув стопочку і почав голосно вимагати від Вовочкіної мами надати докази, що народився таки хлопчик. Коли докази були наданы, батько заволав, радісно показуючи пальцем - пісюн, пісюн! Так маленький Вовочка став Пісюном. Втім, він ніяк не реагував на своє миле внутрішньосімейне ім'я з причини крайнього малолітства. Але потім ім'я перенеслося за ним в ясла і садок і стало кличкою. І почало Вовочку нервувати - кому сподобається, коли тебе так називають, хоч ти і найменший в групі?
  
"Ось піду в школу і придумаю собі нове ім'я", - мріяв Вовочка, засинаючи перед сном. - "Мене зватимуть Розвідник. Ні, краще Диверсант!" придумував він в ніч перед першим вересня.
 
Але під час знайомства з класом Вовочка від хвилювання  замість свого імені випадково назвав кличку. Він був готовий віддати все що завгодно за те, щоб повернути сказані слова, але, як відомо, слово - зовсім не горобець і зловити його назад ну дуже нереально. Так Вовочка навчився не відкривати зайвий раз рот, але продовжував залишатися Пісюном, а іноді й гірше. Він навіть пробував змінити школу на більш культурну, спеціалізовану, де підпільна рада поважних мужиків класу постановив, що Пісюн звучить недостойно їх серйозної школи з науковою підготовкою. Так Вовочка став Пенісом, що його, прямо кажучи, не радувало зовсім, а зовсім навіть доводило до сказу, що він, втім ретельно приховував.
  
В інституті не було нікого зі старих знайомих, тому деякий час Вовочку звали просто Вова чи Володимир. Проте, рано чи пізно чутки просочилися, але назвати Вовочку Пісюном або Пенісом ніхто не наважувався, тому як відлюдний і небалакучий Вовочка вже втупив у могутню КПРС і ніхто не хотів мати справу з образою честі Партії. Проте, коли всіх інших називали, наприклад, "комуніст Іванов", Вовочку незмінно називали "Член Комуністичної Партії Володимир ...". Це так прижилося, що навіть у приватних бесідах його інакше вже не називали. "Член комуністичної Партії Володимир, ми йдемо пити пиво, а ви залишаєтеся за старшого." чув він від однокурсників, і, хоч обличчя його при цьому нічого не виражало, в душі він люто їх ненавидів.
  
Після інституту його запросили працювати в Ту Саму Організацію, про яку він мріяв з дитинства, ймовірно оцінивши замкнутість і відсутність звички базікати даремно. Під час зарахування офіцер довго гортав його особисту справу, іноді поглядав на Вовочку і чомусь стримано підсміювався. "Так, ви нам підходите,  залишилося вибрати вам позивний, - вимовив офіцер в кінці співбесіди, - пропоную на вибір два - Пістолет і Лисий", - чомусь знову він ледве стримав  смішок. Вовочка все розумів і був готовий луснути від люті, але стримався і вибрав перший варіант як більш солідний. Втім колеги позаочі і не тільки чомусь продовжували кликати його Лисим, а жарт: "Нічого робити? Іди, поганяй Лисого" ​​стала просто-таки черговою. Але Вовочка терпів і служив, поки не розвалилася Країна, а з нею і Партія і сама Організація.
   
Трохи промучившись Вовочка пішов у політику. Чим вище він піднімався, тим, здавалося зовсім відстає від нього образливе прізвисько з минулого. Хоча, будучи вже прем'єр-міністром він все ще чув якісь дивні смішки за спиною, але завдяки безжальній кадровій політиці дуже скоро вже мало кому хотілося не тільки сміятися, але й посміхатися в межах декількох кілометрів від Вовочки.
   І нарешті, здійснилася найзухваліша його мрія - він став Президентом величезної країни. Не такої великої, як та, де він виріс, але проте ...
    На
інавгурації він зі слізьми на очах думав: "Все. Тепер ніхто. Ніхто і ніколи не посміє не те, щоб назвати, але навіть згадати його образливу кличку! .."
  

Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла.....

вівторок, 26 серпня 2014 р.

Бабуся загиблого Героя АТО на похоронах внука крізь сльози співала гімн України

"Експрес" з посиланням на "Депо" :

Десантник 95-ї бригади, Сергій Білоушенко знаходився в зоні АТО з самого початку акцій сепаратистів. Під артилерійським вогнем разом з товаришами по службі утримував стратегічну висоту Карачун, звільняв Слов'янськ і Лисичанськ. Загинув від кульового поранення під Саур-Могилою: бойовики з засідки обстріляли українську колону. На похорон хлопця приїхали його товариші по службі, друзі, зібралися всі однокласники.
- Нинішнє покоління дітей ми виховували для миру, не для війни, - розповідає 50-річна класна керівниця загиблого Героя Ніна Анатоліївна, яка разом з рідними ховала хлопця. - Ми дітей вчили толерантності, дружби, взаєморозуміння, вчили їх прощати ... Але не воювати! Не говорили їм про те, що доведеться зі зброєю в руках захищати свою країну або битися з ворогами. Вони не були готові до цього. А менше за інших однокласників до війни був готовий Сергійко... Його виховували мама і бабуся, без батька. Це наклало певний відбиток: він був чуйним, не боявся проявляти емоцій, яких зазвичай соромляться чоловіки. Тринадцять років тому я втратила свого рідного сина, Сергій став мені як син. Ми могли довго розмовляти, він вражав мене нестандартним мисленням.
Руслана, мама Сергія, від спілкування з журналістами відмовляється: досі не може усвідомити, що її сина більше немає. Каже, що розповідати про Сергійка в минулому часі немає сил. Серце обривається.
- Вона не може прийти в себе, попросила мене з вами поспілкуватися, - пояснює класна керівниця Ніна Анатоліївна. - Сергійка ховали в українському прапорі, під гімн. Я бачила, як ридала його бабуся, а коли їй вдавалося взяти себе хоч трохи в руки, вона співала гімн України ...
Після школи Сергій вступив до одного з київських вузів, навчався на архітектора, але через півроку забрав документи: зрозумів, що це не його. Пішов на контрактну службу в армію. В 95-у бригаду, десантником.
- Він відрізнявся від своїх однокласників, поспішав жити, - каже Ніна Анатоліївна. - Ні, він не був відмінником, і не можу сказати, що особливо переживав за оцінки. Спокійно ставився, але якщо треба було - міг вивчити без проблем. Знаєте, він за своїм внутрішнім розвитком був старший за однокласників. Коли він потрапив у зону АТО, ми часто зідзвонювалися. Пам'ятаю одну розмову, вони тоді стояли на Карачуні під Слов'янськом. Я запитала: «Сергію, ти вбивав?». Він зітхнув і каже: «Тут або я, або мене. Ви на мене не ображайтеся, що не критикуйте. Тут по-іншому не можна ».
Виданню вдалося додзвонитися до бабусі загиблого Героя.
- Коли все це почалося, він мені сказав: «Я повинен їхати, захищати нашу країну. Або я приїду з Перемогою, або мене привезуть, а ти будеш ховати », - плаче бабуся загиблого Героя АТО Олена Володимирівна. - Я тоді на нього лаятися початку, щоб не базікав зайвого. Він був справжнім чоловіком, світлою людиною, патріотом своєї країни. Якби я йому хоч якось могла допомогти, я б стояла за спиною і подавала патрони ... Коли ми зідзвонювалися, ніколи не скаржився, але підозрював, що наших хлопців там, у зоні АТО здають ворогам генерали з штабів ...
За кілька місяців війни, захищаючи селища і звільняючи міста, Сергій встиг завести друзів на Сході України. Вони приїхали на похорон.
- Із Серьогою познайомилися на початку травні, коли наше місто намагалися захопити сепаратисти, - розповідає житель Добропілля (60 км від Слов'янська) Микола. - Українські десантники допомагали нам, місцевим, які за Україну, утримати порядок у місті, не пустити сепаратистів. Потім їх відправили на Карачун, під Слов'янськом. З цієї вершині постійно довбали терористи, але Серьожа, коли йому ні подзвониш, завжди був на позитиві: «Все тіп-топ. Не переживай, скоро ми їх проженемо з нашої землі ». Досі не вірю, що його більше немає в живих.

                                                                                               Героям слава!..

субота, 23 серпня 2014 р.

Всеукраїнське свято богатирської сили почалося на Черкащині.


Тиждень тому я запрошував вас, друзі, на свято Івана Піддубного.
   І ось, нарешті сьогодні свято розпочалось!

   Тут і ярмарок народних умільців, і екскурсійні програми, де гостям розповідають про Івана Піддубного, і змагання «Наспортивніше село Чорнобаївщини», і богатирські забави, і частування юшкою та кулішем. На святі присутні і керівництво області, і байкери на чолі з депутатом Черкаської міськради Миколою Мирзою, і учасники АТО, і активісти Автомайдану.
   Та головним на святі, звісно, є турнір з греко-римської боротьби. Участь у ньому беруть спортсмени з усієї України. Серед учасників і майстер спорту з Черкас Андрій Шевченко, який торік став абсолютним чемпіоном турніру. Він і запалив вогонь свята.
Цікаво, що у 2011 році Андрій Шевченко грав роль Піддубного в художньому фільмі «Іван Піддубний. На п’єдесталі міфів та правди» (режисери: Володимир Качур, Юлія Кузьменко, можна переглянути ТУТ). Вже у першому поєдинку Андрій Шевченко переміг суперника.
    За  цю публікацію щира подяка "Прочерку".    

Черкаси відсвяткували День Державного прапора.


 День державного прапора України відзначили в Черкасах.
   Не згоден, що під час війни не варто святкувати такі свята. Саме  в такі часи ми варті своєї Держави, свого прапора, своєї ідентичності. Ми - УКРАЇНЦІ!!!
  А завтра, в День Незалежності, ми будемо доводити декому, що ми насправді НЕЗАЛЕЖНІ. І про те, що дехто насправді є ху*лом.