Не ми прийшли на війну, а війна прийшла в наш дім!..

Ось що пише побратим Олег Островський у своїй колонці в газеті "Козацький край". Олег є головним редактором цієї газети.

Наш дім – це Україна. І немає різниці, скільки нашій державі років – 23 чи 250, тисяча  чи десять тисяч років, але я впевнений тільки в одному, що це – наша МАТИ. Лагідна ненька, яка любить усіх своїх дітей. Не має значення, українською, російською чи молдовською мовою говорить кожна дитина, живе вона у Криму, на Донбасі, Черкащині чи на Галичині – для неї всі діти рідні.

Але у твій дім прийшла війна і ти бачиш, як над твоєю МАТІР’Ю знущаються, паплюжать, шмагають її батогами. Брудними чобітьми топчуть квіти, які посадила матуся… Злочин – сидіти мовчки і робити вигляд, що цього не помічаєш, а ще гірше робити вигляд, що це не твій дім, що це не твої брати і сестри, що це не твоя МАТИ…

За всю історію України наш дім, нашу землю так залили кров’ю, що чорноземи вже треба називати «червоноземами». Проте в усі віки на захист неньки України вставали патріоти. Це не професійні вояки. Як говорив американський письменник і журналіст Ернест Хемінгуей, який добровольцем пішов на фронт Першої світової війни,  “кадровi офiцери потрiбнi для парадiв, а коли потрiбно лежати в окопах та стрiляти, то це роблять пiдприємцi, бухгалтери, вчителi, музиканти і дантисти”.
Мої друзі з батальйону «Айдар» – справжні герої, яких не можна ні купити, ні залякати, тому що для них ВОЛЯ – ПОНАД УСЕ!

Спецпроект «Батальйони Волі», започаткований «Козацьким краєм» за сприяння голови Черкаської ОДА Юрія Ткаченка і командування підрозділів українських військ, вже розповідав у попередньому випуску газети про батальйон «Черкаси», місце дислокації якого – кордон з неспокійним Придністров’ям. Та то – справжній «курорт», порівняно з тими гарячими точками на карті, де в перших шеренгах можна бачити «Айдар», якому присвячено номер газети від 29 серпня.

Я пишаюся тим, що є бійцем «Айдару». Пишаюсь, що моїм командиром був «ЧЕХ».  Пишаюсь тим, що у луганському селі Георгіївка я стояв пліч-о-пліч з «Гуцулом», «Мухою», «Філіпом», «Грушею»  та іншими бійцями, яких вже немає з нами. Постійно згадую в молитвах бойових побратимів з Черкаської самооборони Майдану – «Дока» і його бойову подругу Б’янку, «Лєшого», «Бімбу», «Малого» та інших козаків, які взяли до рук зброю і захищають разом зі мною ВОЛЮ УКРАЇНИ…

20-26 липня ми разом із ротним «Золою» були оточені в луганській Георгіівці, вже фактично попрощалися з рідними… Спілкуючись з бійцями, я не бачив у них ані страху, ані жалю. У всіх було єдине бажання: якщо загинути – то забрати з собою побільше «сєпарів». У полон ніхто здаватись не збирався. Кожен для себе залишив гранату.

Ми знали, що знайдеться хтось, хто скаже про нас – «вони дебіли майдануті», бо поїхали на смерть. Але в усіх добровольців найперша і найголовніша причина йти у бій – щоб війна не поширювалася далі, щоб не вибухали снаряди і міни у Полтаві, Черкасах, Львові, Кіровограді, Вінниці чи інших містах України. Ми мусимо зупинити ворога ще на порозі! «Чех», мій командир, якого на жаль вже ніколи не буде поруч, казав: «Війну закінчимо, коли у Москві пиво буде по шість гривень».  Як на мене – не потрібна нам та Москва. Але і свою землю віддавати не станемо. Інакше сором – і перед славними предками-козаками, і перед нашими нащадками…

Письменник і воїн Юрій Горліс-Горський, який воював під чорним прапором Холодного Яру, говорив: «Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби. Бо коли ми їх не будемо мати і не примусимо наших «приятелів» шанувати їх – Україна ніколи не буде щасливою. Я християнин і вірую в Бога, але я не згоджуюся підставляти праву щоку, як тобі приліплять ляща по лівій. Така позиція для українців пагубна, бо маємо таких добрих сусідів, що будуть бити поки влізе і соромно їм ніколи не стане, бо… їм потрібні багатства нашого краю». Ми маємо назавжди викинути ворога з нашої землі, бо як казав наш Великий Кобзар, «в своїй хаті – своя Правда, і Сила, і Воля…»

СЛАВА УКРАЇНІ!