Борис Акунін: Запануєм i ми, браття, у своїй сторонці?

Кілька днів тому був на концерті гурту «Океан Ельзи». Перебуваю під сильним враженням. І роздумую  про незвичне.
      Про незвичні думки потім, а спочатку про враження. Не від музики - вона була чудова, але я її чув і раніше.
      Від публіки.
      Я опинився у великому залі, наповненому людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. Ледь що всі хором кричать «Слава Україні! Героям слава! »І розмахують жовто-блакитними прапорами. А в кінці весь зал разом з Вакарчуком заспівав національний гімн - «Ще не вмерла України и слава, і воля».
      Дивлячись на все це, я відчував сильне почуття, природа якого мені стала зрозуміла не відразу, а коли я розібрався, то дуже здивувався.
      Почуття це, виявляється, було лютою заздрістю. Знаєте, як у дитинстві: сидиш вдома з застудою, дивишся у вікно, а там всі грають у щось нестерпно цікаве, і їм там класно. А у тебе температура, з носа тече, горло наждачне, скоро доведеться пити противне молоко з содою і ставити гірчичники.
      Адже якщо у нас великий натовп почне кричати «Слава Росії!» І розмахувати прапорами, це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну, а уявити собі співвітчизників, добровільно співаючих михалковський гімн про "братніх народов союз вєковой", я взагалі не можу, уяви не вистачає.
      Примітно ще й те, що люди на концерті, включаючи Наталок-полтавок, здебільшого говорили між собою російською. Якийсь молодий чоловік підійшов до мене і суворо сказав: "Про одне прошу: нехай ваш Фандорін в наступному романі не ворогує з Правим сектором". Все це безумовно був щирий український націоналізм, однак не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний - адже справа відбувалася не в Києві, а в Лондоні.
      Ветерани нашого співтовариства, ймовірно, пам'ятають, що років три тому я був в Україні і написав тоді тут, в блозі, що країни, по-моєму, поки не виходить - у всякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх місцевих про це запитував, і ніхто, навіть розумні львівські професори, не змогли мені вивести формулу українськості.
      А зараз ця формула є. Видна неозброєним оком. Називається «національне відродження». І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу і Путіну, тому що перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям згуртуватися і стати нацією.
    Назаздрившися, я згадав, як у серпні 1991-го ми теж ходили з російським триколором, і як це було здорово. Але потім, дуже швидко, ми з цим зав'язали. Фе! Офіціоз і показуха.
      Далі в моїй наскрізь ліберально-космополітичній голові стали обертатися досить некомфортні думки, які до України відношення не мають.
      Розумієте, я завжди вважав сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і, гірше того, небезпечною єрессю. Саме це слово для мене є алергеном. Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці - і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє - і стало заздрісно і гірко від того, що в російських реаліях це неможливо.
      Однак без такого підйому і єднання, напевно, ні чорта хорошого в нашій країні не буде?
      Ну, тобто ясно, що російський, татарський, башкирський, дагестанський і будь-який інший етнічний націоналізм ведуть тільки до бійки й біди. А націоналізм російський? Чи не роз'єднуючий російські етноси, але об'єднуючий їх заради спільної справи, всім цікавої і для всіх важливої?
      Хочу запитати вас.
                  ...
      Якою має бути держава, щоб люди вважали її своєю?
      Якою має стати Росія, щоб Гребенщиков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх не знудило б?