вівторок, 30 червня 2015 р.

30 червня – день народження головнокомандувача УПА Романа Шухевича

Автор:
Роман Осипович Шухевич (псевдо:«Білий», «Дзвін», «Роман Лозовський», «Степан», «Чернець», «Чух», «Тур», «Тарас Чупринка») (*30 червня 1907, м. Львів — † 5 березня 1950, с. Білогорща, нині у складі м. Львова) — український політичний і державний діяч, військовик.
Член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів.  Генерал-хорунжий, головнокомандувач Української повстанської армії, голова Секретаріату Української головної визвольної ради (1943–1950). Романові Шухевичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Посмертно іменований пластовою старшиною найвищим почесним ступенем гетьманського скоба (1950).
Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту».
Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Роман Шухевич бачив в тому, щоб сконсолідувати сили ОУН, розхитані нацистськими репресіями, усунути розбіжності і кризу в Проводі ОУН, яка виникла на початку 1943 p., підтримати ініціативу Крайового проводу ОУН на ПЗУЗ щодо створення Української Повстанської Армії та перетворити її в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу.
Шухевич, усвідомлюючи необхідність демократизації деяких організаційних та ідеологічних засад діяльності ОУН, зорієнтував Організацію на створення всеукраїнського політичного представництва у формі УГВР. Завдяки цьому український визвольно-революційний рух, спочатку репрезентований лише ОУН, набув  загальноукраїнського значення, позбавився монопартійних впливів і почав просуватись на схід.
Генерал Роман Шухевич загинув у бою проти московських чекістів 5 березня 1950 року…

Наша історія. 30 червня 1941 року

Руслан Забілий
Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (Львів)

Ганс Кох ще раз намагався вплинути – він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни…
В історії визвольного руху є чимало важливих, ключових дат. А якщо брати до уваги історію українського державотворення – то й в історії України. Йдеться про 30 червня 1941 року – день, коли у Львові було проголошено aкт відновлення української державності.
Два недавні друзі Гітлер та Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка раз і назавжди мала змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має намір втрутитися стороння сила – Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.
23 червня представник Бандери у Берліні передав німцям два документи – Меморандум та резолюції Другого Великого збору ОУН, в яких декларувалися наміри українців.
Копії цих документів опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, начальника ОКВ (Головного командування) фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу – а поки одного із наближених до фюрера – Альфреда Розенберга.
 “Нахтіґаль” у передмісті Львова. Привал. Ранок 30 червня 1941 року. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху
У документах ОУН чітко заявила свою позицію: Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили. Бандера та його однодумці застерігали: німці, прагнучи встановити у Європі “новий порядок”, мають зважати на рішучість українців.
Чи бачив ці документи Гітлер? Думаю, що ні. Він мав достатньо клопотів із початком Бліцкріґу та прикордонними боями перших днів війни.
До того ж Вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Для себе Гітлер визначив долю народів СРСР, а зокрема України: не могло бути й мови про створення будь-якого державного утворення на завойованих територіях, не говорячи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії. Тому устремління українців не бралися до уваги – вони не входили в плани Гітлера.
Тим часом Організація українських націоналістів від декларацій перейшла до дії, користаючись із ситуації у своїх інтересах. Заздалегідь підготовані похідні групи вирушили в дорогу, встановлюючи у селах і містечках свою адміністрацію.
Окрім відомих трьох, на схід вирушили ще дві спеціальні похідні групи – Львівська та Київська. Ці дві групи мали за завдання проголосити у першому великому місті західної України – Львові та столиці України Києві Акт відновлення української державності.
Ранком 30 червня 1941 р. до Львова вступили перші частини вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль”. Слідом за кілька годин ввійшла Львівська похідна група (15 осіб) на чолі з Ярославом Стецьком.
Група Стецька із труднощами, поміж фронтовими частинами, ледве діставшись міста радянським ЗІСом з водієм червоноармійцем-оточенцем, зупинилася на площі біля собору св. Юра. Тут на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали доручення, що мали бути виконані впродовж найближчих кількох годин.
Слід було терміново закликати зібратися Національні збори, у яких брала б участь українська інтелігенція міста. Створити міську управу Львова. Іван Равлик отримав завдання створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян. Батальйон “Нахтіґаль” мав захопити радіостанцію.
 “Нахтіґаль” на вулицях Львова. Якщо хтось ідентифікує місце, просимо відписатися в коментах. Фото: архів ЦДВР
В той час Стецько пішов на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, людиною авторитетною на Західній Україні не тільки в церковних колах. Митрополит благословив проголошення акта, і відрядив на збори свого заступника Йосипа Сліпого.
Заручившись підтримкою у митрополита, Ярослав Стецько пішов до ратуші. Тут все було погромлене – типова ситуація, властива для поспішного, хаотичного відступу радянських чиновників. Саме у львівській ратуші Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови.
Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтіґалю”. Обидва вважали, що із проголошенням Акта нема чого зволікати – це потрібно робити негайно, хоч німці однозначно поставляться вороже.
Ситуація у місті виглядала, як це буває завжди в умовах фронту, безконтрольною, хаотичною, тривожною, панічною. Львів стерп від побачених в тюрмах результатів відступу радянської влади.
Німецькі фронтові частини, вступивши до Львова, займали військові об’єкти: абвер (військова розвідка Третього рейху – ІП) не цікавився політичною ситуацією. Окупаційної адміністрації, гестапо і СД (служби безпеки) ще не було: вони прибули до Львова за кілька днів.
В околицях ішли бої, відлунюючи канонадою артилерії. На схід намагалися пробратися із окупованого міста комуністи, які не встигли того зробити раніше. Активізовувалось польське підпілля. У тривожному очікуванні за подіями спостерігало єврейське населення. Піднімав голову міський люмпен, скочуючись до мародерства.
Стецько зайшов до приміщення “Просвіти” на площі Ринок, де мало відбутися проголошення. Ярослав Старух уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості.
 “Нахтіґаль” на вулицях Львова (хто впізнає місце, відпишіться в коментах). На чолі колони, схоже, Роман Шухевич. Фото з архіву ЦДВР
Під вечір у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених в оперному театрі. Але і Ярослав Стецько, і Іван Равлик, і отець Йосип Сліпий та Василь Кук твердо стояли на позиції негайного проголошення Акта.
Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтіґалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери із пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.
Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах.
До приміщення “Просвіти” він прийшов, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. Стецько запросив Коха до президії як гостя, особливо акцентуючи перед зборами на слові “гість” і даючи зрозуміти останньому, що він тут не господар.
Німець відповів відмовою, але взяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею.
Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта із балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…”  і на обличчях людей було видно хвилювання та надію…
 30 червня 1941 року. Львів’яни в очікуванні проголошення Акту відновлення державності. Впадають в око вивіски “Риба. Овочі. Фрукти” і “Хемпром”. Фото: архів ЦДВР
Ганс Кох ще раз намагався вплинути – він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування.
Але всі дізналися про акт відновлення незалежності швидше – з передач 30 червня та 1 липня 1941 року, які вела львівська радіостанція, захоплена “Нахтігалем”.
До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не тільки представники ОУН (11 осіб – Я. Стецько, Р. Шухевич, Я. Старух, О. Гасин, М. Лебедь та ін.), але й представники інших партій (15 осіб). Від УСРП – чотири особи (генерал В. Петрів, М. Росляк, В. Лисий та К. Паньківський), від ФНЄ А. Пясецький, УНДО – О. Марітчак та Є. Храпливий, решта – безпартійні.
Цікаво, що першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці із представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України. Через три роки – в 1944-му – ця позиція втілилася в понадпартійній Українській Головній Визвольній Раді.
Проголошення акту було повною несподіванкою для німців, але у дію одразу ж був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН.
У час наступу Вермахту, який, здавалось, невдовзі переможе Червону армію, найлегше було відреагувати жорсткими репресивними заходами. Але німці вдалися спочатку до вмовлянь, потім – погроз, а тоді вже до арештів. Очевидно, гітлерівці, враховуючи зухвальство із актом, побоювались відразу різко реагувати: їм не хотілося без потреби провокувати повстання в тилу армії в розпал грандіозного наступу.
2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову у Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова переросла у допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може приймати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується – це  мандат від українського народу.
Розв’язка наступила 5 липня – інформація дійшла до Гітлера.
Після цього гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів по справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна  слідча комісія. Наступними днями арештовано В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького. Слідча комісія допитувала також німців Г. Коха, фон Айкерна та інших, хто мав контролювати дії українців. Німці виправдовувалися. Українцям виправдовуватися не було чого.
Чому німці так багато уваги надали акту проголошення української державності, що аж створили слідчу комісію? У масштабі тогочасних світових подій це, на перший погляд, малопомітна подія.
Думаю, що все пов’язано із тим, що українці проголошенням акта підважили одну із пропагандивних тез Геббельса на виправдовування початку німецько-радянської війни: народи СРСР очікують звільнення вермахтом з-під гніту радянського більшовизму. Насправді ж виглядало все по-іншому. Українці, як і країни Балтії, прагнули, скориставшись ситуацією, створити свої незалежні держави. І проголошення акту стало першим кроком у переході ОУН на антинімецькі позиції.
Далі були – з вересня 1941 р. – повальні арешти та розстріли німцями підпільників ОУН. Нацисти швидко збагнули, що ОУН є єдиною силою, здатною їм протистояти збройно на окупованих українських землях.
Вже весною 1942 року ОУН приймає рішення, крім продовження антинімецької пропаганди, розпочати збройну боротьбу. А за півроку Волинь та Полісся взялися за зброю в боротьбі із німецькою окупаційною владою, підштовхуючи організацію від політики до збройних дій.
Настав час створити Українську Повстанську армію.

понеділок, 29 червня 2015 р.

Громадські активісти допомогли матері відвідати сина у зоні АТО


Не дай, Боже, якій матері такої долі – чекати сина з війни. На жаль, на сьогоднішній день багатьом матерям випало таке тяжке випробування.
Коли жительці Золотоноші, пані Лесі, син нарешті зізнався, що вже місяць служить на передовій, вона вирішила за будь-яких обставин провідати його. За щасливим збігом обставин волонтери ГО «Волонтер Черкащини» якраз готували поїздку у сектор «М» спільно з отцем Назарієм, настоятелем однієї з черкаських церков.
За словами пані Лесі, у бригаді, до складу якої входить її син, є ще 6 золотонісців, тому коли про поїздку дізналися місцеві жителі, кожен кинувся допомагати як міг. Не залишилися байдужими ні пенсіонери, ні підприємці. Пані Леся та всі золотонісці, що разом з її сином захищають Україну, щиро дякують землякам, а особливо родині Мірошників, родині Кривенко, Володимиру Кісанову, Ірині Засенченко, Володимиру Федіну за гостинці, увагу і турботу. Звичайно ж, подяку від захисників отримали і активісти ГО «Волонтер Черкащини», що передали на Схід продукти харчування, засоби гігієни, шкарпетки, спідню білизну та інше, а головне – громадська організація виділила кошти на поїздку та заправку автомобіля.
Вже традиційно гостинці отримали підшефні черкащани, що воюють в «Азові». Провізію для них збирали цілими будинками небайдужі черкащани. Бійці щиро дякували своїм доброчинцям, а для волонтерів немає кращої винагороди, як слова вдячності від захисників.
Приємною несподіванкою для бійця з позивним «Археолог» стала посилка не тільки від мами, а й від сусідів, по під’їзду і навіть мешканців сусідніх будинків, що готували йому та його товаришам по зброї передачу, а також лист зі словами підтримки від них. За оперативну доставку замовлення ГО «ВЧ» дякував азовець з позивним «Корсунь». А бійці з позивними «Хмурий» та «Льотчик» були в черговий раз вдячні за ті посилки з гуманітарним вантажем, який їм так необхідний на бойових чергуваннях, та який вкотре передали їм їхні постійні друзі, що піклуються про них з першого дня перебування хлопців на війні. За словами бійців, кожна посилка з рідної Черкащини переконує їх в тому, що всі ми робимо одну справу, тільки вони на передовій, а ми в тилу.
Безмежно рада зустрічі з чоловіком була й мінометниця Олена. Вона на передовій вже близько року. Жінка зможе перевести дихання і трохи відпочити вдома. А отець Назарій сказав, він впевнений, що поїздка здійснена спільно з ГО «Волонтер Черкащини», принесла як багато задоволення відвідувачам-волонтерам, так і багато радості для бійців. Священнослужитель запевнив, що співпраця на волонтерській ниві буде продовжена.
Активісти громадської організації ще раз звертаються до черкасців з проханням не бути байдужими. Ознайомитися з діяльністю ГО «Волонтер Черкащини» та принести допомогу для наших захисників можна за адресою: вул. Смілянська, 23, оф. 42. Тел. 38-38-54, 38-28-57.
Можна також перерахувати кошти на розрахунковий рахунок: р/р 26004267185 в ПАТ АБ "Укргазбанк", МФО 320478 Отримувач ГО "Волонтер Черкащини". Призначення платежу: благодійний внесок. Картковий рахунок (Приватбанк) 4731217105579955. Отримувач Добровольський Микола Михайлович.

Випадок в магазині. «Ви солдат, а я — ні».

Звернув увагу, що в черзі на сусідній касі стоїть молода дівчина у військовій формі.
Перед нею — середнього віку добре одягнений чоловік.
Коли він розрахувався і вже укладав свої покупки в кульок, він як раз, мабуть, помітив хто стояв за ним.
Чоловік явно спеціально затримався і коли касир пробила дівчині товари, він простягнув на касу свою кредитку.
Дівчина здивовано подивилася на нього, а він, ввічливо посміхаючись, але при цьому зі специфічною інтонацією людини, не звиклої що з ним сперечаються, промовив:
— Ви не будете проти, якщо я заплачУ?
Дівчина, явно розгубившись, як-то так, навіть з викликом запитала:
— Чому це?!
— Тому що ви солдат, а я — ні. — Відповів він їй вже без посмішки.
Касирка пробила чек, а чоловік якось згорбився, розписався і пішов на вихід.
     І я подумав — як часто я бачу, як люди зараз дистанціюються від солдатів. Бояться навіть глянути на них.
Інакше доведеться визнати, що ти, ось особисто ти нічого не зробив для них.
Тому мозок як би намагається виключити їх зі своєї сфери проживання, де спокійно і затишно.
І, може, людина б і рада допомогти солдату, але їй соромно...
І, таким чином, люди зраджують двічі: раз — нічого не зробивши для солдатів і два — не допомагаючи їм навіть у дрібницях в тилу — я не кажу заплатити, але пропустити без черги, підвести по дорозі і тому подібні не складні речі. А насправді, вони зраджують тричі — солдат, приїхавши в тил відчуває замість теплої зустрічі відведені сором'язливо погляди. Він тут зайвий, він нагадує про невиконаний громадянський обов'язок, він заважає жити зі спокійною совістю. І невідомо, що з цього гірше...
                                                                     Прочитано у  a_s_k_e_t

У Медведівці вшанують Залізняка













Вже традиційно щороку у селі Медведівка Чигиринського району відзначають день, присвячений вшануванню пам’яті керівника повстання «Коліївщина» Максима Залізняка та його побратимів козаків-гайдамаків.

Цього року це дійство відбуватиметься в рамках фестивалю нескореної нації Холодний Яр в селі Медведівка. Захід відбудеться 4 липня о 10 годині в с.Медведівка біля пам’ятника Максиму Залізняку.
Програма заходів:
1. Урочисте відкриття
2. Парад вишиванок
3. Спортивні змагання учнівської молоді
4. Презентація козацьких організацій
5. Народні ігри та забави
6. Святковий концерт
7. Конкурси: автентичного вбрання, найдовшої коси, козацьких зачісок, народних пісень, найсмачнішого кулішу
8. Мистецькі виставки, народні майстер-класи
9. Галявина Арт простору (молодіжні майстер-класи, поетичні читання, медитації, тренінгові заняття)
10. Книжкова та сувенірна галявина
Окрім цього на гостей чекають козацькі видовища, частування смачним кулішем, співанки біля багаття, цікаві обговірки на козацьку тематику. Будемо раді бачити Вас на нашому заході! Організатори: НІКЗ «Чигирин», філіал «Холодний Яр»,Громадський інститут розвитку краю ГІРКА
Партнери: ІМІТЦ «Великий шлях», Музейно-етнографічний комплекс "Дикий хутір", Черкаський обласний молодіжний ресурсний центр, Відділ культури Чиригинської районної адміністрації Контакти: Легоняк Богдан Васильович 096-439-77-42, Галушко Ольга Сергіївна 097-775-97-38

неділя, 28 червня 2015 р.

З нашої історії. КОНОТОПСЬКИЙ БІЙ

28 червня 1659 року тридцятитисячна московська орда, очолена воєводою Пожарським намагається оточити Українське військо гетьмана Виговського біля річки Соснівка і знишити. Гетьман Виговський дав наказ полковникові С. Гуляницькому причаїтися в лісі. Гетьман Виговський заманив воєводу Пожарського в пастку: москалї повірили що українцї відступають і почали робити швидку переправу через річку
Соснівку. І тут полковник Гуляницький ударив по тилових частинах москалїв. Почався пекельний бій: українцї розгромили москалів вщент.
По традиції гетьман Виговський подарував полонених Кримському ханові, як плату за допомогу.
Хан зустрів полонених - князя Пожарського, Бутурліних, Ляпунових. Зрадїв, що отримає добрий викуп, повідомивши царя Московитії, що його найславнїші ґенерали в полонї. Пожарський почав дорікати ханові, кажучи: «З Москвою йди, а не з Малоросією!» Хан розгнівався і вдарив князя Пожарського. Князь послав хана на …, й "плюнул хану в глаза".
Пожарському, Ляпунову, Бутурлїним та п’ятьом полковникам, на очах у хана, були відрубані голови.
29 червня українські війська, очолені гетьманом Іваном Виговським, розгромили головну Москвинську орду, очолену князем Трубецьким. Князь Трубецький втїк з поля бою в напрямі Путивля. 1.500 українських воїнів полягло на полї бою.
Під Конотором, в болотї лежить загарбницька слава Московитії: барабани, прапори, гармати, побиті вторжники.
Москвинський історик Соловйов пише що в один день загинув квіт московської кінноти. І вже нїколи більше московський цар не мав можливостї вивести в поле такого сильного війська.
В жалібному вбраннї вийшов Олексїй Михайлович до народу; тривога впала на Москву.
« …Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над Запорозькими козаками; польський король також хотїв панувати над ними, але й своє королївство потім віддав: те саме буде і з московським царством, буде знищене з причини козаків»» ( І. Крип’якевич).

пʼятниця, 26 червня 2015 р.

Укроп під тінню сонця

Так, друзі, сьогоднішній "Укроп" був під "Тінню сонця". Господар цього хунтівського закладу запросив на вечір соліста гурту "Тінь сонця" Сергія Василюка.

   З Сергієм ми познайомились декілька років тому. Зустрічались в Холодному Ярі, в с. Леґедзиному. І сьогодні згадали про наші зустрічі.
  На сьогоднішню зустріч прийшла наша патріотична черкаська  молодь. Це - воїни АТО, футбольні ультрас, студентство тощо. І от мені пригадуються минулі роки, коли на патріотичних заходах можна було бачити головним чином сивих дідусів-бабусь. Тепер тішить душу й серце наша молодь. Сьогодні у залі "Укропу" я, мабуть, був найстаріший...
   Почав Сергій свій виступ з "Їхали козаки".  Під цю пісню, як багатьом відомо, виходить на свої поєдинки наш славний Олександр Усик. Програма склалась із пісень повстанських, героїчних, історичних, ліричних, словом - з тих пісень, котрі беруть за душу українця.
  Неабияк втішила у виконанні Сергія пісня під авторством мого доброго друга Василя-Живосила Лютого "Меч Арея".
  Як присутні приймали виступи Сергія, словами не передати. Це треба тільки бачити. Аплодисменти подовгу не стихали. Публіка жваво підспівувала.
  А на закінчення було виконано гімн націоналістів "Зродились ми великої години", усім хором співали шевченковий "Реве та стогне...". Прозвучала й "Лента за лентою". А на сам фінал усі ми виконали український славень.  
Словом, чудовий вечір нам подарував Сергій Василюк завдяки господареві "Укропа" Олегові Островському.










У “Калавурні” втрєтє зберуться молоді митці з усієї України

27 – 28 червня у Черкасах відбудеться Всеукраїнська літературна наметова школа-табір «Калавурня». Це вже втретє Черкащина об’єднає молодих і маститих митців слова, пензля, фото- й відео-мистецтва. До речі, Калавурнею називається урочище біля Руської поляни, де даний захід відбувався уперше.
10931037_889534634443782_1199418331553592953_n
Організовує захід Черкаська організація Національної спілки письменників України , Черкаський осередок “Фундіції регіональних ініціатив”
Учасників чекає цікава культурна та освітня програма, мальовнича природа Шевченкового краю, нові знайомства з цікавими творчими людьми, відомими літераторами та однодумцями, посиденьки біля вогню, тощо.
У програмі майстер-класи з літературної творчості від членів НСПУ, літературні студії, де ви зможете представити творчі доробки та почути конструктивну критику ,книжковий ярмарок, де можна продати власну книгу, проживання в наметах, трьохразове харчування, музична програма.
А також креативні студії з основ живопису, фотомистецтва, створення ляльки-мотанки, ляльки-тільди,  акторської майстерності, ораторської майстерності, петриківського розпису.
                                                                                                      
                                                                              Наталя Писарева
    




четвер, 25 червня 2015 р.

На Золотонощині поховали легендарного "Батю"

У селі Вільхи, що на Золотоніщині, провели в останню путь Віктора Олефіра. Він став для багатьох взірцем справжнього патріотизму: незважаючи на важку хворобу, поїхав за своїм сином на передову.
Віктор Олефір з сином Сергієм.


Біля будинку Віктора Васильовича в селі зібралося сотні небайдужих. Згодом траурна процесія пройшла через весь населений пункт до місцевого кладовища, де покоїтиметься земляк, інформує Лівобережна.
– Я ніколи не думав, що настане час, коли зрозумію, що мене в Золотоноші оточують герої, — не стримуваючи сліз на панахиді, промовив голова Комітету сприяння обороні України В’ячелав Назаренко.
Саме до волонтерського центру кілька місяців тому прийшов з незвичним проханням сивочолий чоловік. Як з’ясувалося, він дуже хотів потрапити до зони АТО, де півроку воював його син. І вже за тиждень завантажений під самі вінця провізією для бійців "легковик" вирушив на фронт.
Опинившись на передовій, він ще кілька днів ніяк не міг знайти сина, який вирушив на завдання в саме пекло. В місці дислокації 128-ї бригади, де служив Сергій, героїчний дідусь отримав позивний "Батя". Відразу став своїм, отримав зброю і стояв в одному ряду із захисниками Вітчизни. А коли його син потрапив до шпиталю – отримав поранення, вивізши з дебальцевського котла близько двох сотень своїх побратимів – Васильович повернувся в рідні Вільхи.
Олефір ніколи не почував себе героєм, завжди відмахуючись, коли його так називали.
Більшість із місцевих жителів знали його хіба що як дуже привітного, чемного й завжди усміхненого селянина. Це зараз всі у Вільхах дізналися, що за тихою його посмішкою була героїчна душа, яка ніколи не терпіла несправедливості, повставала проти неправди та кликала на передову.
І на тій передовій "Батя" був стільки, скільки йому дозволяло це робити здоров’я. Перед домовиною Олефіра, перед його дружиною, синами та донькою, давали слово його бойові побратими, земляки. Обіцяли, що ніколи не допустять, щоб до влади приходили люди, які прагнуть самої лише влади, а не світлої долі для України. І закликали єднатися, бо тільки в єдності перемога.
                                                                           Джерело: "Прес-центр".

неділя, 21 червня 2015 р.

На Купайла - в Леґедзине!


Традиційне святкування Купайла в селі Легедзине Тальнівського району цього року буде присвячене ткацькій традиції нашого народу: готується виставка робіт та інструметів, а також всі бажаючі зможуть спробувати себе в цьому ремеслі, інформують організатори.
Окрім цього буде працювати 4 мистецькі виставки (скульптура, живопис, кераміка, ткацтво та інше...) А ввечері на всіх чекає велика хореографічна постановка. Традиційно: тільки жива музика, народні танці, козацькі забави, ярмарка, Купальські обряди, куліш, велике вогнище, наметове містечко, територія без алкоголю.
Вхід вільний, початок свята 21 червня о 12-й годині.
Як дістатися? Від автостанції Умань автобусом Умань-Черкаси (30 км)

Програма Свята:
1. Територія перед музеєм трипільської культури:
12:00 — Початок свята: школа танців, майстерні традиційних ремесел, екскурсії до музею трипільської культури.
14:00 — Відкриття музейних виставок: колекції з фондів Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», державного заповідника «Трипільська культура», приватних колекцій та старожитностей легедзян, виставка вишитих картин та артвиставка «Сон в літню ніч».
15:00 — Громадська творчість: Робота ткацьких майданчиків (виготовлення полотна на станках різного часу), школа традиційного народного танцю – керівник Ілля Фетисов (протягом всього часу з 12.00 до 18.00), майстер-класи: гончарство, плетіння вінків, виготовлення витинанок, пташок, янголів, мотанок, великих скульптур з соломи та сіна, прикрашання купайлиць
18:00 — Театралізоване дійство-показ «Життя полотна».
19:00 — «Купальська хода» від музею до купальського місця (з купайлицями, музикою та піснями).
2.Купальське місце:
19.30 — Підготовка до купальського дійства: прикрашання Купайла вінками й стрічками, танці, ігри, козацькі забави (плетіння вінків, співи, розваги).
21.00 — Запалювання вогнища і смолоскипів: «Вогонь і вода» (купальське дійство-реконструкція свята Купайла): пускання на воду вінків; обряд напування Купайла та запліднення води.
22.00 — Купальські ігри, пісні, танці.
3. Амфітеатр:
23.00 — Хореографічна вистава «Діти сонця» (хореографічний колектив «Візаві», м. Умань)
4. Територія перед музеєм трипільської культури:
00.00 - 04.00 — Легедзинський кінопоказ
Також під час усього свята організатори запрошують фотографів попрацювати «в своє задоволення», а після проведення Купайла в Легедзиному плануємо відібрати кращі фото для альбому.
 

субота, 20 червня 2015 р.

Покиньмо СССР












9 квітня Верховна Рада України ухвалила Закон №2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», яким зобов'язано місцеву владу вжити заходів із перейменування населених пунктів та інших об'єктів, назви яких містять символіку комуністичного тоталітарного режиму, а також замінити комуністичну символіку на будівлях і спорудах комунальної власності, здійснити демонтаж відповідних пам'ятників та пам'ятних знаків.
На жаль, Україна законсервувала ностальгію за радянським минулим. Як відомо, досвід країн Східної Європи та Балтії свідчить про те, що там, де декомунізація відбулася відразу після падіння тоталітарних режимів, спостерігався значно нижчий рівень корупції. Нормальне функціонування економіки, не толерантне до корупції суспільство, чесне судочинство, демократичні та конкурентні вибори й відповідальні політичні еліти – несумісні з пануванням у країні радянської ідеології.
Загалом, лише у м. Черкаси нині залишилося щонайменше 100 комуністично-тоталітарних топонімів, що підпадають під дію нового закону. До багатьох таких вулиць і провулків топонімічна комісія, а також історики вже мають пропозиції нових назв.
Резонанс, що викликав у суспільстві цей закон та дискусійні моменти щодо його виконання викликали ряд звернень до мене, як голови обласної ради, від окремих громадян, громадських організацій, від істориків й експертів-топонімів щодо реалізації закону та прискорення роботи з усунення комуністичних символів і назв в області.
Щоб прискорити цю роботу, я ініціювала проведення «круглого столу» за участі відповідних комісій, громадських організацій, експертів, істориків та усіх зацікавлених громадян. Про проведення такого засідання громадськість та представників засобів масової інформації буде попереджено заздалегідь.
Крім того, до порядку денного чергової сесії, що відбудеться 25 червня, внесено звернення депутатів до органів місцевого самоврядування області щодо прискорення реалізації закону, що сприятиме зміцненню духу і моралі Української нації, територіальній цілісності та національній безпеці України, а також стане гідним внеском до святкування річниці Незалежності України та запорукою недопущення таких злочинів у майбутньому.
Закликаю до обговорення реалізації закону в області всіх небайдужих та зацікавлених громадян.
           Валентина Коваленко, Голова Черкаської обласної ради.
                                                          *    *    *
   Від себе додам: наступного тижня нашою громадською організацією "Воля ХХІ" ініціюється засідання круглого столу на тему "
Виводьмо радянські татуювання зі шкіри міст". Запросимо науковців-істориків, діячів культури, громадських діячів...

четвер, 18 червня 2015 р.

Нappy birthday, Sir Paul!


 Ретроград я, консерватор... Відсталий черевик! І нічого з собою вже не пороблю. Ну люблю я "Бітлз" і все...

  Закохався в них майже дитиною, років біля 50-ти тому. І так, протягом цих десятків років я йшов по життю з Жовтою субмариною, Пенні-Лейном, Еліонор Ріґбі та ін поряд...
    Я уявляв, що    yesterday удався і бажав, щоб let it be.

  Мріє, коли йому буде 64...

   Я з ранніх років жадібно всочував усе, що чув, про цих ліверпульських хлопаків, збирав якісь вирізки з різних іноземних журналів про них, їхні гастролі, різні пригоди, що з ними траплялися. Вони були для мене  the best.
   І раптом - о, диво! У 2008 році я потрапляю до фан-зони на концерті Пола Маккартні на київському Майдані! Це було для мене фантастикою.

  З якого дива він про бітлів та Маккартні, скажете ви... Та ж сьогодні у Пола днюха! Він народився 18 червня 1942 року. 73...

  Так що, усі, хто поділяє мої уподобання, привітаймо сера Пола!

Чоловік на власному подвір'ї знайшов поховання часів Київської Русі



Іллюстрація до новини "На подвір’ї канівчанина знайшли поховання часів Київської Русі"
На подвір’ї канівчанина знайшли поховання часів Київської Русі
Фото: http://www.dniprowazirka.com.ua
5 червня у Канівському міському відділі міліції відбулася незвичайна подія. Старший слідчий Ольга Божко передала працівникам Канівського історичного музею рештки прикрас невідомої жінки, яка жила в наших краях близько 1000 років тому. 20 квітня цього року до відділення міліції надійшов дзвінок. Житель Канева, який побажав залишитись невідомим, копав на своєму подвір'ї по вул. 1 травня траншею для водогону й натрапив на кістки людини. Чоловік одразу ж викликав міліціонерів. На місце події прибули старший слідчий, підполковник міліції Ольга Божко експерт-криміналіст Олег Синельник і дільничний інспектор міліції. На дні півтораметрової траншеї правоохоронці виявили кістяк людини. Експерт встановив, що це поховання, якому більше 50 років.
– Зазвичай у таких випадках, коли експерт визначає, що знайденим людським решткам більше 50 років, розслідування припиняється, – розповідає Ольга Божко. – Так мало бути і в цьому випадку, але поруч із знайденим скелетом ми помітили предмети, схожі на намистини й рештки металевих кілець, схожі на сережки. На одній з намистин я побачила викарбуваний знак сонця, і це наштовхнуло мене на думку, що цьому похованню декілька сотень років. Крім того, я звернула увагу на те, що руки скелета не складені на грудях, а лежать вздовж тіла, що підтверджувало мої здогадки про давність поховання. У такому положення тіла померлих ховали ще в дохристиянські часи.
Ольгу Божко зацікавила ця справа, й вона вирішила з'ясувати, скільки ж років пролежало це тіло в землі й чи мають якусь історичну й археологічну цін-ність знайдені біля нього рештки прикрас. Для цього намистини й сережки слідчий відправила на мистецтвознавчу експертизу до обласного центру. Через деякий час результати експертизи були готові. Експерт науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Ігор Солодовніков встановив, що знайдені на канівському подвір'ї прикраси належать до Х-ХІ століття. Тобто жінка, рештки якої знайшли на півтораметровій глибині звичайного канівського подвір'я, жила, померла і була похована тут у дохристиянські часи Київської Русі. Ймовірно вона належала до племені полян, які заселяли в ті часи територію Подніпров'я. Жінка була середнього віку і статків, оскільки бідних людей в ті часи не ховали в прикрасах, передаючи їх іншим членам родини.
Шість намистин червоного кольору діаметром 8 мм, знайдені разом із рештками полянки, виготовлені з сердоліку методом гранування, шліфування та полірування. Ще три предмети циліндричної форми також виявились фрагментами нашийної прикраси. Один з них оздоблений трьома орнаментами у вигляді сонця та півкола. Символ сонця, або коловорот слов'янський був розповсюджений у дохристиянські часи, коли наші предки вірували в богів, що втілювали природу.
П'ять металічних кілець діаметром від 15 до18 мм, які спочатку були визначені як сережки, виявились скроневими кільцями, що також слугували нашим предкам за прикраси. Деякі з них, за висновками експерта, виготовлені із срібла шляхом кування металу.
Також експерт визначив, що знайдені прикраси є об'єктами матеріальної й духовної культури та мають художнє, історичне, етнографічне, наукове й музейне значення, а відтак підлягають збереженню, відтворенню та охороні. Усі знайдені предмети після експертизи були передані до Канівського краєзнавчого музею.
Директор Канівського історичного музею Ольга Ісаєва говорить, що передані речі є великою цінністю для музею й будуть зберігатися в його фондах разом із іншими експонатами. На жаль, побачити їх в експозиції музею можна буде не скоро, оскільки предмети повинні пройти додаткову експертизу. Крім того, аби демонструвати знахідку відвідувачам, в музеї необхідно встановити спеціальні вітрини із сигналізацією, як того вимагають музейні інструкції, на що музейники поки-що не мають необхідних коштів. Цілком імовірно, що в майбутньому всі умовності буде виконано й ці та інші експонати музею, виготовлені із цінних металів, будуть виставлені в експозиції історичного музею.
Підготував: Марія ГЛАМАЗДІНА
Джерело: Дніпрова зірка

середа, 17 червня 2015 р.

Холодний Яр - фестиваль Нескореної нації



holodnijjarЗ 3 до 5 липня в с. Грушківка Кам’янського району вперше пройде “Холодний Яр – фестиваль нескореної нації”.
3 липня, в день великої перемоги князя-русича, Святослава Ігоровича, над Хозарією розпочнеться фестиваль нескореної Нації! Триватиме він до 5 липня.
“Холодний Яр” – це не просто музична гуртівка. Під час фесту буде сформовано різні змістові майданчики, бо справжнім українським націоналістам потрібно не лише танцювати під музику, а вміти втілити свої мрії, прагнення та зробити власний внесок у добробут української держави та нації. Сьогодні Україна повинна вести війну та оборону на всіх фронтах. Одним із найважливіших рубіконів є душа молодих українців!
Семантично кожен день фестивалю буде присвячено певним умовним історичним періодам:
3 липня – Русь;
4 липня – Козаччина, Холодноярська республіка;
5 липня – УПА та війна на Сході України.
Відповідно до цих періодів кожен день буде насичено тематичними імпровізаціями, музичною програмою, перфомансами, реконструкціями, інтерактивними лекціями, виставками, літературними читаннями, майстер-класами та іншими цікавими подіями.
Крім того:
Перший хедлайнер фестивалю нескореної Нації – гурт “Тінь сонця”! На фестивалі для вас буде в одну з липневих ночей запалювати театр вогню “Сварожичі”!
Захоплююча та містична традиція посвяти у характерники чекає на вас на фесті! Це дійство – опанування вогню, сихії воїна та джерела очищення! (ходіння по вугіллю).
На фестивалі можна буде побачити чудові фільми про українські визвольні змагання. Перший фільм: “Холодний Яр. Воля України або смерть” про черкаських героїв визвольної боротьби на початку ХХ ст. “Холодний Яр – фестиваль нескореної Нації” вражатиме виставкою Анни Сенік.
На території фестивалю буде облаштовано наметове місечко, в якому можна буде безкоштовно проживати! Умовою є лише наявність намету. Якщо власного у вас немає, а також спальника чи каремата, то ви зможете його орендувати в партнерів фестивалю.
Наметове містечко буде забезпечено дровами, колодами для ватри, водою та біотуалетами.
Також воно буде охоронятися.
На фестивалі заборонено вживання алкоголю.
Місце проведення: село Грушківка, Кам’янського району (урочище Холодний Яр).
         

вівторок, 16 червня 2015 р.

Хто всрався ?! – Ето нє я!

userpic_437 Сашко Лірник.
                                  
                                    – Пєтя! Нашего Ванечку в Украінє убілі!
                                    – Малчі, дура! Нєбила у нас нікакого Ванькі! Ілі ти на піндовсав работаєш?



Маю старшого брата Віхтора.
Троюрідного.
А «Віхтор»,бо так у нас в селі кажуть.
Він служив в совєцькій армії на Далекому Сході. Якраз тоді,коли була «войнушка» з Китаєм за острів Доманський.
Ми про ту «войнушку» нічого не знали,тільки слухи якісь доходили. І ще пам’ятаю підпилого дядька в міському автобусі,який всім голосно пояснював,що з Китаєм воювати не можна,бо «вони як полізуть,то патронів на них не вистачить».
От і брат нічого не розказував про те. Не любив про таке розповідати. Мова про інше.
Мова про кацапів.
Служив він чи то замкомвзвода,чи ще якось там.
А за совітів в армії служили представники всіх народів великого сесесера. От і були всі на виду як на долоні у командира. Я далекий від расизму,чи нацизму,чи як там його називайте , але і не можу заперечити ,що ,хоч усі люди рівні ,але свою ментальну національну відмінність мають точно.
Дуже гарно це показано в дотепному анекдоті про Пєтьку і Чапаєва.
Пєтька: «Васілій Івановіч , а правда шо ви єврей?»
Чапаєв (поправляючи на переніссі окуляри) : «Відітє лі ,Пьотр…» :-)
Так от , братик розказував про службу в СА з солдатами різних національностей, але завжди виділяв дві – українців (як він казав «хахлів» – пережиток совкової класифікації національностей) і росіян ( відповідно «кацапів»).
Розмова ця була задовго до нападу фашистсько-російських загарбників на Україну , тому в упередженості Віхтора я звинуватити не можу.
Головною рисою українців він називав упертість, сміливість і рішучість.
Його слова : «От як в підрозділі є «хахли», то проблем не буде ні з чим. Що не можна зробити, то пошли «хахла» – все зробить і все знайде і виконає. Навіть якщо зробити не можна, то він на зубах витягне і зробить. І нічого,зараза,не боїться. Тіки запрягає довго, відмовляється і не хоче. Але як вже пішов , то за ним верби золоті цвітуть і все зробить,всіх перепре, а зверху ще й гільце поставить!
-А «кацап»- то не солдат, то батіг з клоччя. Завжди пробує обдурити, завжди вкрасти і сам же своїх закладе по повній програмі. Бздить і підлість робить. Особливо москвичі. Чи їх там спеціально такими навчають? А головне те, що впіймали на гарячому – так він стоїть і відмовляється –«Це не я!» .Тьху!»
Згадую зараз слова братика і дивлюся на російських агресорів,як вони по своїх стріляють щоб сліди замести, як відмовляються від своїх же військових. Кидають поранених і порушують слово офіцера. Навіть офіцерів здають. Як своїх загиблих загортають в рови безіменні як собак бродячих.
–Єто нє ми. Наших там нєт! Єто отпускнікі ! Оні заблуділісь ! Оні давно уволілісь ! Ето нє маєго сина магіла! Он січяс рядом са мной сідіт. А, он у вас убітий лєжит ? Тогда у меня ваабщє сина нє било!
Більшої підлоти у світі немає. Та і не було.
Ніби як у воду дивився братік. Все чисто як він розказував.
Яким чином це падлюче бидло збирається перемагати і захоплювати Україну і весь світ? Всі армії тримаються на честі і духові. А тут ні честі , ні духу.Тіко сморід від портянок і матні .
В совєцькій армії все трималося на українських сержантах – це вам будь-хто із служивих підтвердить. На нашому духу козацькому.
Ми своїх точно не кидаємо і за кожним загиблим героєм вся Україна плаче як за Морозенком. І кожного як не держава нещасна,так народ одягне,озброїть і підтримає.
А хуйловська армія – хоч і велика і пропіарена, а насправді зібрана із таких же брехливих і сцикливих юнітів ,про які розказував Віхтор.
Тут головне щоб наше командування не бзділо.
Та і ви не бздіть там сильно на диванах.
Бо хлопці наші,воїни, на рівному місці вперлися рогом, зубами вчепилися і перемелюють цього колоса на глиняних ногах.
І перемелять , а зверху ще й гільце поставлять.
І буде стояти обісране кацапсько – фашистське чмо перед всім світом і скиглити : «Ето не я!»

Про нереалізовані архітектурні проекти Черкас


Борисові Юхну я заздрю. Білою заздрістю. Він, молодший за мене на цілих 11 років, про Черкаси знає на порядки й порядки більше за мене. Не довелось мені, який народився в Черкасах, завжди цікавився історією мого рідного міста, більш серйозно віднестись до цього питання. А от Борисові це вдалось. І гідно вдалось! За що йому й подяка від таких, як я...
  Дуже багато цікавих матеріалів про рідне місто міститься в його книзі "Черкаські місторії". На жаль, книга видана накладом всього 1 000 примірників. Сподіваюсь, небагато часу знадобиться для перевидання. Адже впевнений, що тих, хто бажає мати цей тепер вже рарирет, достатньо.


1_1124

Чи знаєте ви, що драматичний театр спочатку хотіли звести у сквері Богдана Хмельницького, між Пастерівською і Рози Люксембург міг повстати величний Палац науки й техніки, а на намитих біля Панського островах мали з’явитися „Черкаси-2“? Про архітектурні проекти, які в той чи інший час збиралися реалізовувати в Черкасах та які так і не судилося втілити в життя на сторінках газети “Акцент” розповів черкаський журналіст Борис Юхно.
Кожне місто має низку нереалізованих архітектурних проектів. Так було завжди. Тепер ще більше, адже призначення відведеної ділянки під забудову може змінитися не після тривалих нарад фахівців у високих кабінетах, а десь у ресторані чи сауні. А вирішуватимуть що будувати не авторитетні зодчі, а особи, які на запитання що таке ватман, кульман чи вімперг скажуть, що напевне, то єврейські прізвища. Щоб коротенько переповісти, що збиралися будувати у Черкасах, але так і не побудували, пригадаймо об’єкти, поява яких у різні часи анонсувалася на шпальтах місцевої періодики.
Як театр став рестораном
1960-ті — час злету науки й стрімкого культурного будівництва. Всі хочуть вивчитися на інженерів, фізики сперечаються з ліриками, а посеред ночі в чергах на виставки студенти декламують Рождественського та Євтушенка.
Нині це видається дивним, але „окультурення“ нового обласного центру Черкаси мало розпочатися з нічим непримітного у наші дні скверу імені Богдана Хмельницького на Замковій горі. Це терер він спокійний та статечний, як і більшість його відвідувачів. А коли був молодим — ще Пролетарським садом, а по війні парком Ленінського комсомолу, славився на все місто як найяскравіше міське „вогнище культури“. З танцмайданчиком, відкритою естрадою, буфетом і навіть більярдною. Тож відповідні традиції існували. І, мабуть, спираючись на них, 1956 року у парку вирішили споруджувати обласний муздрамтеатр на 850 місць (а там, де він відкрився значно пізніше, початково планували будувати міський Палац культури).
Театр у комплексі мав би починатися з камерної площі в оздобі ліхтарів та фонтанів, а закінчуватися каскадними сходами до набережної. Вже за рік плани круто змінили: театр — на бульвар, а сюди — картинну галерею. Минув ще один, і „Черкаська правда“ повідомила, що з образотворчим мистецтвом тут теж виникають недоречності, адже соцреалізм бажано показувати поближче до середмістя, тож на горі буде… цирк. Кінець кінцем, збудували ресторан „Чайка“, до якого запрошував путівник „Пам’ятні місця Черкас“ 1971 року видання. Можливо, найстаріший тепер з безперервно діючих з початковою назвою.
Полишаючи ті часи й території, слід нагадати, що головний обласний універмаг, яким 1979-го став „Будинок торгівлі“, за 15 літ до цього бачився архітекторам на місці бібліотеки ім. Тараса Шевченка.
Від великого до малого
Здавалося б, тільки-но звикли черкащани до чудового кінотеатру „Дніпро“, як на тобі — „сміливий проект молодого архітектора Миколи Кириленка його реконструкції і розширення“. За цим, на середину 1969-го вже затвердженим архітектурним документом, діючий кінотеатр на 600 місць ставав лише часткою велетенського кінокомплексу, в якому, окрім нього, були передбачені мега-зала на 1000 глядачів з екраном 24х12 метрів, а також мала — для перегляду кінохроніки та документалістики на 200 місць. Також у новій секції мали збудувати окрему концертну залу, два кафе та оранжерею. Прикметно, що архітектурні форми цієї грандіозної конструкції разюче контрастували із вже втіленими. Умовно, вже існуючий „Дніпро“, — це арки, колони, ліпнина. Проектний — з’єднані між собою куби й прямокутники просто таки колосальних розмірів, оздоблені металом та фотовітражами з кадрами прокатних фільмів. Цікаво, що найдовшою суцільною стіною новий кінозал виходив на до цього „неокультурену“ вулицю Гоголя.
Останнім з масштабних тогочасних архітектурних проектів, не втілених у життя, став Палац науки й техніки, який на початку 1970-х мали звести на бульварі Шевченка між Пастерівською і Рози Люксембург. „Габарити“ ті самі, на межі будівельних можливостей: 20, 16 та 10 поверхів, на яких розташувалися конференц-зали, лекційні аудиторії, телецентр, технічна бібліотека, готель для учасників представницьких форумів, „профільний“ кінотеатр, планетарій, Музей науки. Повноправним господарем ПНТ, спроектованого у київському „Діпроцивільпромбуді“ у вигляді трьох шестигранних інженерних олівців, що нижньою частиною ховаються у трохи ширшій „коробці“, мало стати товариство „Знання“. Що там вже не склалося цього разу — невідомо, та згодом ідея таки частково реалізувалася в іншому місці та значно скромніших масштабах: 1974-го відкрився Черкаський міжгалузевий територіальний центр науково-технічної інформації Держплану УРСР, згодом — ЦНТІ, а нині ЦНІІ. Однак, оригінальних „олівців“ цим не замінити.
Загублені острови
У другій половині 1970-х Черкаси стали одним із обласних центрів країни з найвищими темпами зростання кількості населення. Саме тоді вперше окреслилася перспектива будівництва найбільшого з міських мікрорайонів з робочою назвою „Черкаси-2“ на двох намивних островах біля Панського. Власне, у випадку реалізації проекту, про який ні-ні, та й згадають як перспективу далекого майбутнього, це було б ціле місто-супутник з орієнтовною чисельністю мешканців 100-120 тисяч. Усе було настільки серйозно, що „Черкаси-2“ вже фігурували у Генплані розвитку міста 1984 року. А дістатися туди з праміста можна було б новим мостом довжиною 1847 метрів та 25 завшир. Хоч пішохідною частиною, хоч лініями громадського транспорту.
Починався він з вулиці Котовського, виходив на перший, менший острів, а далі ще через три мостопереходи можна було потрапити, власне, у нові Черкаси, територія яких обме-жувалася вже дамбою.
Фантазії Міленіуму
Упродовж двох з лишком десятиліть містобудівні плани вкрай рідко розходилися з їх втіленням. Практично все, передбачене соціальною інфраструктурою великого міста в той чи інший спосіб реалізувалося, потім настали часи нових форм господарювання, з ними — крах планової економіки загалом та будівництва зокрема. У „вільному козацькому місті“ почалося нове життя.
Адаптація архітектури до нього тривала доволі довго і лише зі стартом ХХІ століття, коли в місті головного будматеріалу, тобто національних грошей, вже ніхто не сумнівався, розпочалася епоха ренесансу ідей.
І найперші з них справді вражали несподіваністю. Чомусь дуже закортіло освоювати підземелля, хоча в місцевій традиції до цього вони були задіяні лише в якості простих бомбосховищ при заводах чи комфортних бункерів при обкомі та міськкомі партії.
2003-го взялися будувати об’єкт, відомий нині як „Хрещатик-Сіті“, але його масштаби значно поступалися іншому, що планували звести (тобто викопати) від Будинку торгівлі під Смілянською аж до Гоголя. Влітку 2004-го ТОВ „Українська екологія“ провела геологорозвідувальні роботи, а у вересні тодішній міський голова Анатолій Волошин презентував концепцію майбутнього „Метрограду“. Мега-комплекс мав поглинути всі базарчики біля ЦДЮТ, зробити безпечним рух пішоходів, а з цим взагалі започаткувати кардинальне оновлення центру міста. Фахівці „Черкасцивільпроекту“ вже навіть взялися за робочий проект, та на загал повідомили, що хоч черкаський комплекс є найскладнішим серед аналогів, результат буде вражаючим: підземне місто повністю звільнить наземну частину від характерної провінційності, притаманної місцям неподалік ринків. Але „Метроград“ — це не весь сумнівний креатив зазначеного періоду. Ще один величезний торгівельний комплекс з бізнес-центром включно та підземним паркінгом малося звести на більшій частині скверу „Юність“. До речі, загроза реалізації цього задуму не зникла.
Принаймні, на рівні неофіційної інформації авторові таке відомо. А всі погані чутки про перспективу забудови зон відпочинку у нас рано чи пізно підтверджуються.
На аренах мрій
А зараз про окреслені, але незбудовані спортивні арени. Отже.
2003 рік: спорткомплекс на Митниці в районі перетину вулиць Гагаріна та Хмельницького. Найцікавіше, що він мав би там бути ще за Генпланом 1986 року, але незроблене вчасно найчастіше не робиться ніколи. В реаліях все закінчилося „жорстким спарингом“ двох організацій, які претендували на ділянку — „Вулкана“ та „Інтербуда“. А в результаті з супермаркетом переміг „Бізнес Гранд“.
2007 рік: найбільший в Україні спорткомплекс на 32 га (2/3 площі парку „Ювілейний“) по вулиці Смілянській в районі нового автовокзалу. Ініціатор будівництва — ТОВ „Черкаси-Баскет“ в особі Михайла Бродського за усілякого сприяння новообраного міського голови Сергія Одарича. Це й справді мало би бути грандіозне спортмісто. До переліку його об’єктів входили великий критий стадіон на 8 тисяч глядачів (наш „Центральний“ вміщує 10300), плавальний басейн, кілька окремих спортзалів, кемпінговий готель для спортсменів, адмінкорпус та навіть іподром, що органічно б поєднався з зоопарком. Натхненникам ідеї бачилося, що ії вдасться втілити до 2010 року.
2008 рік: мала льодова арена на 800 глядачів на 3,5 га десь у центральній частині міста. Ініціатор — нардеп Павло Костенко. Утім, до кінця не зрозуміло, „що воно було“ — констатація якихось домовленостей чи оптимістичне марення.
2011 рік: на Митниці в районі вулиці Жужоми (або в парку Хіміків, як ще один варіант) збираються будувати справжній Палац спорту з хокейним пріоритетом на 3 тисячі глядачів. Загальна вартість проекту — 125 млн грн, 40 з яких тут сподівалися отримати за держпрограмою „Хокей України“. Дійшли так далеко, що в Черкаси навіть приїздили фінни з будівельної компанії, що спеціалізується на таких комплексах. Цікаво, що паралельно з „загальнодержавною“ ареною тоді ж взялися за проект місцевої на Центральному стадіоні. Це мала б бути всесезонна ковзанка під дахом на 440 глядачів зі стандартним хокейним майданчиком.
Масштаби й напрямки різні, підсумок один: не склалося. І Черкаси, за винятком фітнес-центрів, змушені послуговуватися спортивною інфраструктурою ненависного тоталітарного минулого.
                                                                                                                       Джерело: "Про все".

неділя, 14 червня 2015 р.

Вчителям – рушники

   Я середню школу закінчив у 1975 році. Про якісь дарунки, окрім квітів, вчителям тоді не могло бути й мови. Скажу чесно, що обидві мої доньки (старша закінчила школу у 1998-му, а молодша - у 2003-році) також не напружували нас, батьків, якимись вимогами про подарунки для вчителів. Хоча, на шкільні ремонти чи там якісь меблі, гроші ми здавали.
  В останні ж років десять тільки й чути про побори, та ще й з такими забаганками, що ой-ой-ой...
   А ось така новина тішить серця:
   Патріотична шкільна традиція. Випускники Веселохутірської школи, що на Чорнобаївщині, власноруч вишивають рушники для своїх вчителів, повідомляє vikka.ua. На полотнах – імена учнів та слова вдячності. Незвичній традиції вже п’ятнадцять років. За цей час, кажуть у школі, вона переросла у справжнє змагання. Відтак кожен випускний клас старається вишити найоригінальніший рушник. Всі полотна вчителі розміщують прямо на стінах навчального закладу. І вже почали шукати місце для цьогорічного.
Директор Веселохутірського навчально-виховного комплексу Любов Домаш говорить, що у цьому році учні вишили рушник в патріотичному стилі: із національними символами, виконаний в українських національних кольорах.
Про це повідомляє “Дзвін”.

Книга про 100 днів полону

Учора я побував в книжковому супермаркеті "Буквиця", де відбулась презентація книжки, написаної Валерієм Макеєвим "100 днів полону, або Позивний 911".
  На Схід Валерій Макеєв  їхав із гуманітарною місією: привезти харчі українським військовим і забрати полонених. За іронією долі  сам потрапив у полон.  Все, що там з ним сталось,  він описав у книзі. На сторінках жодного домислу, стверджує автор,  лише факти. В основу видання покладені замітки Валерія, які він робив у в'язниці.
«Для них волонтер – ще гірше, ніж військовий. Тому що «не було би волонтерів, української армії і близько б не стояло», – цитує Макеєв сепаратистів.
Він пробув у холодній камері, переніс інфаркт. Утім, навіть після цього не збирається полишати свою справу й надалі допомагатиме полоненим. З обох боків. Автор сподівається, його книга стане посібником для інших. А ще, допоможе зрозуміти психологію бойовиків.
 



Книгу було видано видавництвом Олександра Третьякова