понеділок, 30 листопада 2015 р.

Кусень - надкушен..

Сашко Лірник

Сашко Лірник






У нас вдома ніколи не було куснів.
Кусень - надкусаний шматочок хліба чи пиріжка.
Ну знаєте, як то буває? Діти надкусять і покинуть. - Потім доїм.
А потім хліб засохне і вже ніхто не доїдає, бо он свіжий пухкий і теплий стоїть.
У нас всі кусні доїдав батько. І крихти теж. Збирав зі столу, змітав в долоню і їв.
Не тому що хліба не вистачало, не дай Боже, а тому що батько пережив Голодомор.
Він тоді був маленьким хлопчиком, але це не забувається ніколи.
Відтоді і крихти не викидав. І нас навчив.
Я із здивуванням помітив, що несвідомо завжди кладу хліб правильно - шкоринкою догори, щоб лежав красиво. І перевертаю і рівняю, коли хтось покладе не так. Це теж від того виховання з дитинства.
Мене завжди судомить, коли бачу викинутий шматок булочки чи окрайця.
Теж татове виховання.
Колись я записав на касету його розповідь про Голодомор. Кілька разів зупиняв запис, бо тато плакав.
Не можу примусити себе переслухати цей запис ще раз.
Я і так все запам'ятав з першого разу.
Про те, як моя бабуся не відпускала мого тата, тоді ще малого, нікуди від себе і водила за ручку щоб не з'їли.
І про те, як прибігла сусідка в сльозах,бо зникла її донечка.
І про те, як люди пішли її шукати, видивляючись в якій хаті із комина іде дим, а значить там топиться в печі.
І як знайшли в тій хаті безумну від голоду жінку а на припічку баняк із розрубаною і звареною дитиною.
І як мати витягала голими руками з окропу і цілувала розварену половинку обличчя своєї Танечки.
І як син безумної ховався під ліжком і кричав щоб його не чіпали, бо він їв тільки печінку.
І про те, як моя прабабуся рятувала онуків, викладаючи сім збережених дорогоцінних пшеничних зерняток на поріг і зачиняла двері, коли в сіни залітав горобець, щоб їх клювати. А потім ганчіркою збивала того горобця і варила з нього юшку для дітей. А зернятка знову загортала в хусточку і тримала при собі, нікому не довіряючи цей скарб, і плакала, коли онуки просили одне зернятко посмоктати.
Пам'ятаю про те, як в село Сабадаш приїхали із Жашкова на бричках комісари в шкірянках і комісарки в червоних хустинках. І як ходили із красноармєйцами з рушницями і наганами по хатах, забираючи все що можна було з'їсти. А торбинку крупи, яку бабуся сховала в колисці під немовлятком знайшли і висипали надворі птахам, бо динка її запісяла.
І як цукор викладали просто в мішках на землю перед огорожею цукрозаводу у Верхнячці, бо не було де його тримати, оскільки вся територія заводу була завалена тими мішками. Дощ розмивав той цукор по навколишнім полям, і люди вночі повзли і їли солодку землю. А червоноармійці не підпускали людей до цієї Божої їжі і убивали їх штиками щоб не витрачати кулі.
І ще пам'ятаю, як ми вивчали у моєму морському виші класичний випадок втрати судном несхитності- це коли в Чорному морі затонув танкер,який замість нафти завантажили на продаж за кордон пшеницею в Одеському порту. Під час шторму пшениця змістилася на один борт і танкер,не пристосований для сипкого вантажу, перекинувся. Це було в "голодний" 1933 рік,коли комуністичній владі не вистачало суховантажних суден для вивоза пшениці з України і використовували для цього танкери. Зерно вивозили за кордон танкерами,а в цей час в європейській житниці - Україні вмирали мільйони українців,у яких окупаційна влада відібрала їжу.
А головне пам*ятаю про те, що із комісарами ходили по хатах місцеві "активісти"- "партєйні" комнезамівці і комсомольці, які потім теж виздихали від голоду, що самі допомагали організовувати за злиденний пайок і похвалу від окупантів.
І не було кому захистити беззбройних українських селян. Не було української армії, українських воїнів і українських вождів.
Зате були в очепленні червоноармійці із Рязані і Вологди із штиками, комісари в шкірянках із Москви і Пітера із наганами і катівнями. А ще свої запроданці і гниди.

Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.
Це примус до дії.
Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?
Дій !
Те що окупантів із північного "братського" народу треба нищити - це аксіома. Це як вошей вбивати.
А із своїми Каїнами треба вчиняти не так.
Запорозькі козаки мали свою кару для таких "активістів", які вбивали своїх.
Викопували глибоку могилу, опускали туди вбивцю, а на плечі йому клали домовину із убитим. І так засипали їх разом.
Зраджуєш Україну? Нищиш українську армію? Крадеш у війська і волонтерів? Торгуєш із ворогом? Продаєш народ свій? Співробітничаєш із окупантом? Вихваляєш убивць?Розказуєш про те,що "голод бил вєздє"? Брешеш,що "тогда бил нєурожай" ?Патякаєш про те ,що "украінци убівалі самі сєбя"?
- В яму !
І на плечі домовину із загиблими від Голодомору і війни, із кусниками хліба, із зерном і звареними дітьми, із солодкою землею і вкраденим життям поколінь українців.
Важка та домовина..
Засипаємо, хлопці та дівчата!
Кожен по жмені,не зупиняємось.Щодня.
І дітей привчайте ті жмені кидати.

середа, 25 листопада 2015 р.

Тиць-гриць турецька ракета в зад, або Всьо Чьотко, Чуваки!

                                             
                                                                                             


                                                                                
 Вишел мєсяц із тумана,
                                                                             
  Винул ножик із кармана
                                                                             
   Буду рєзать, буду біть -
                                                                             
  Хто откажецца дружить!
                                    ( кацапська дитяча счіталочка)

                                                                             

  Над сідой равніной моря гордо                                                                                       рєєт Бурєвєснік чорной блискавці                                                                                 подобний!
                                                                                                      
Раісся вперде!!!
Ми самие страшние в мірє!
Ми самие крутиє в мірє!
Тагі-і-і-і-і-і-і-л!!!!
Хочу - анексую Крим, хочу - нападаю на Україну, хочу - бомблю Сирію, і ніхто мені не указ!
І мільйони дебілів в Північному Мордорі радісно скавчать і пісяються від радощів, що настріляли ще хахлів, спалили ще чурок і розбомбили ще сирійців.
А Європа соплі жує, Америка загадково вичікує, Україна напружує жили в обороні і спливає кров'ю.
Розправив свої горді крила Гордий Двоголовий Орьол-Бурєвєснік з Гордої Раіссі з Гордим Хуйлом в сідлі, піднісся в небеса і зверху чигає на тих, хто ще не заховався.
Перед всім світом вийожується, понти кидає, Іскандерами і Арматами погрожує, бомбардувальниками і штурмовиками жахає, бомбами як яйцями трусить, всіх лякає.
Ра-два-трі-чєтирє-пять! - Я іду іскать!
І тут раптом.... Тиць-3,14здиць!
В задницю влітає турецька ракета!
І всьо...
Називається "прєрваний польот".
Отак треба.
"Учітеся, брати мої!" (Т.Г.Шевченко)
- Що в танку головне?
- Головне не бздіть!
Сало є? - Є !, Є!
Пиво є? - Є!, Є!
Ракети є? - Є!, Є!
Ну так чьотко!!!!! ("Брати Гадюкіни")

вівторок, 24 листопада 2015 р.

Маторжаники

З усіх Голодоморних історій мене найбільше вразила розповідь нині покійної Ярини Мицик. Навесні 1933-го із ситого Ленінграда у село Вишнопіль на Черкащині приїхала до батьків її родичка Марина Проценко із сином Петрусем. Хлопцю було років 6 чи 7.
У голодному Вишнополі саме їли коржі-маторжаники. Колгоспникам видавали на день 200 грамів борошна. До нього додавали перетерте берестяне листя й пекли. Петрусь простягнув руку, щоб з'їсти бодай один. Рідний дід за це його страшенно побив. Від образи дитина забігла за 20 кілометрів у село Роги до двоюрідної баби Ганни Дорошенко.
Хлопця шукали по всьому Вишнополю. На другий чи третій день Марина пішла в Роги. Постукала до тітки. Та відчинила.
— Гріх на мені, Маринко. Я зарубала і з'їла твого синочка.
Стоять і дивляться одна одній в очі. Мати, яка щойно втратила єдиного сина, й убивця — яка до того нікому зла не робила. Тому й не вміла брехати.
Уся в сльозах Марина йде додому. Але скоро повертається, просить Ганну віддати кістки. Разом шукають місце, де вони закопані. Копирсаються в землі. Немає. Шукають ще і ще. Не думають ні про що, а просто виконують роботу, яку будь-що треба зробити. Убивця і мати. Сутеніє. Риють гарячково. Матері щастить — знаходить першу кістку. Та біла, бо обварена. Разом добувають ще кілька.
— Це все? — питає Марина.
— Все, — витискає із себе Ганна.
Мати мотає кістки в хустину. Йде мовчки, не прощається. Виходить за село і реве вголос. Цілує порубані й обварені кісточки. Вдома ховає сина під грушею.
Через кілька років, коли радянська влада наклала податки на фруктові дерева, грушу зрубали. Лише берест, із листя якого пекли маторжаники, так під сокиру й не попав.

Майстриню з Черкас визнали взірцевою "Жінкою ІІІ тисячоліття"

 21 листопада в Київському національному академічному театрі Оперети відбулася VIII Церемонія нагородження Всеукраїнської премії "Жінка III тисячоліття".
 

Завдяки величезній внутрішній силі, розуму і активності, вони щодня творять історію нашої країни. Очолюють успішні фірми і компанії, займаються благодійництвом, працюють волонтерами, роблять значні внески у розвиток промисловості, науки, медицини, культури і водночас бережуть затишок своїх родин…
Переможців визначала вища Представницька рада Всеукраїнської премії на чолі з композитором, професором, народним артистом України Олександром Злотником. У церемонії нагородження були задіяні Руслана, сестри Тельнюк та інші відомі українки.
Зокрема, у розділі "Рейтинг-2015″ перемогу здобула відома майстриня з Черкас Олександра Теліженко. На церемонії були присутні її діти – син Тарас, який ще зовсім недавно воював на Сході у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади та донька Олеся – так само, як і мама, відома на всю Україну майстриня.  

пʼятниця, 13 листопада 2015 р.

Шоймер Ізраель, або Сторожа України


Як козаки черкаським селам назви давали

Як козаки черкаським селам назви давали

212 років тому, на 113-у році життя відійшов до Господа Святий Праведний Петро Калнишевський – останній кошовий Запорозької Січі



 Святий праведний Петро Калнишевський народився в день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла 12 липня 1691 року. Його малою батьківщиною стала Лівобережна Україна, тодішнє прикордоння між Московським царством і Річчю Посполитою, село Пустовійтівка (тепер Роменського району Сумської області). Він був найстаршим сином, але не єдиним, в козацькій родині Івана Калнишевського.
Перші докладні відомості про угодника Божого Петра датуються тільки 1754 роком. З нечисленних відомостей дізнаємося, що святий Петро був освіченою, як на той час, людиною, мав великий потяг до книг, любив їх читати і навіть прикрашати. Серед книг за найкоштовніший скарб він мав Євангеліє, вартістю 1 тисяча карбованців. На його оздобу золотом, сріблом та коштовним камінням святий праведний Петро витратив ще 500 карбованців.
Вперше праведний Петро Калнишевський очолив Запорізьку Січ у 1762 році, перебуваючи на цій посаді менше року. У вересні 1762 року він, разом з військовим січовим писарем Іваном Глобою, зустрівся в Москві з царицею Катериною ІІ. Відтоді, мабуть, праведник Божий став нелюбим цій імператриці – новій Єзавелі та Євдоксії, бо з посади кошового отамана його на деякий час усунули. Вдруге його обрали у січні 1765 року, всупереч царській волі, аж до зруйнування Січі, тобто на 10 років підряд – «чого з роду-віку не бувало», бо зазвичай кошові отамани Січі змінювалися через кілька років.
Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський був глибоко віруючою людиною і багато допомагав церквам і монастирям України. За все своє життя він лише особистим коштом спорудив з десяток церков на Роменщині, у Києві, на Запоріжжі, робив їм щедрі дари. При всіх 16 церквах, що діяли на землях «Вольностей Війська Запорозького» були церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, які утримувались на кошт святого праведника. Цим він ревно виконував заповідь Христову: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5,7).
Бажаючи утвердити свою владу над Україною імператриця Катерина ІІ своїм указом 1764 року ліквідувала гетьманство, а 1775 року наказала ліквідувати й Запорізьку Січ. В ніч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 року 100-тисячна царська армія оточила Січ – невелике містечко, з одною церквою, 38-ма будівлями, 5-ма козацькими, майстровими і торговими будинками. На той час у Січі перебувало лише декілька сот душ, решта козаків знаходилася на паланках, промислах, по городах. Сили були надто нерівні, але козаки бралися боронити свою Запорозьку вольницю.
84-річний кошовий отаман Петро Калнишевський розумів приреченість будь-якого опору. Будучи до глибини душі православним, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття християнської крови. Проте козаки рвалися в бій:« – Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: – Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні, де велика християнська любов Петра Калнишевського стала народною думою.
Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5,9). Так праведний слуга Божий Петро сином Всевишнього назвався. Але цим він ще більше став ненависний цариці – гонительниці та мучительниці святителя Арсенія Мацієвича, митрополита Ростовського. За наказом цариці праведного Петра було заслано в Соловецький монастир. На пропозицію фаворита цариці Потьомкіна, Синод вказав монастирським властям, щоб «содержаны были узники сии (отаман і старшина) безвыпускно из монастырей й удалены бы были не только от переписок, но й от всякого с посторонними людьми обращения».
Своїм життям праведний Петро уподібнився Іову Багатостраждальному, бо Господь і для нього допустив такі самі випробування, щоб вічного блаженства став достойним. Петро Калнишевський мав усе – владу і багатства, але всього цього позбувся і 25 літ був мучений важкими умовами життя, бо обрав правду, тісний і тернистий шлях страждань і зненавидів беззаконня.
Відомо, що праведний Петро Калнишевський хотів дожити кінець життя свого у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі, але злонаміри сильних світу цього розпорядилися по-іншому. Петро Калнишевський доживав свого страдницького життя в кам’яному напівпідвальному сирому холодному казематі. Очевидці так описували камеру ув’язненого праведника: «Перед нами маленькі, аршина в два, двері з крихітним віконечком посередині: двері ці ведуть до житла в’язня, куди і ми входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висоти при вході три аршини, у вузькому кінці – півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву-ложе в’язня… На другому боці – залишки розламаної печі. Стінки… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє грат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув’язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ Божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто пробув близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, стає душно, кров приливає до голови, з’являється якесь безмежне відчуття страху».
Тюремний режим праведного Петра Калнишевського відзначався особливою суворістю. За переказами останнього кошового виводили з камери до церкви лише тричі на рік – на Великдень, Преображення і Різдво. Але в архівах не знайдено підтвердження навіть цього.
Лише указом нового імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року святому Петру Калнишевському було «дароване прощення» і надане право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.
Старожили монастиря розповідали, що «після Калнишевського залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в’язниці такий тривалий час він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра виросли пазурі, довга борода і весь одяг на ньому, кафтан з гудзиками, розпався на шматки і спадав з плечей». Від нього тхнуло землею, але він не стратив розуму. Протягом всього часу ув’язнення праведник був одягнений у козацьке вбрання і завжди розмовляв українською мовою. Поводив він себе смиренно і побожно, чим здобув повагу чернецтва.
Останній кошовий отаман Запорізької Січі святий праведний Петро Калнишевський відмовився повертатися в Україну. 7 червня 1801 року він у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджуюся повною мірою». Так, зрештою, сповнилося бажання його дожити вік у монастирі.
Святий праведний Петро Багатостраждальний відійшов до Господа 31 жовтня (за новим стилем – 13 листопада) 1803 року. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. А в 1856 році на могилі Петра Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в єпитафії короткий обрис життя кошового: «Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей грозной Сечи казаков отамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по высочайшему повелению, снова быв освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу, 112 лет от роду, смертью благочестивою, доброю». Після того, як у 20-х – 30-х роках ХХ ст. на монастирському цвинтарі були влаштовані табірні городи, місце могили праведника було загублене, але до наших днів дійшла надмогильна плита з написом.
Своїм життям праведний Петро показав приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу та краю. Він воістину був справжнім миротворцем, а в любові до народу свого був подібний до святого апостола Павла, який писав: «Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних по плоті» (Рим. 9, 3). Так само і святий цей праведник мав велику любов до свого народу по плоті. Тому і вибрав страждання, щоб перемогти неправду і беззаконня. Ув’язнився, щоб визволитись. Смирився, щоб піднятися. «О глибино багатства, і премудрості, і розуму Божого? Які незбагненні суди Його і недослідимі путі Його! Бо хто пізнав розум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього, Йому слава повіки, амінь». (Рим. 11, 33-36).
   www.cerkva.in.ua