Знайти себе: 5 історій переселенців, які розпочали власну справу на Черкащині

Не шукати вчорашнього дня… Десятки переселенців зі Сходу розпочали на Черкащині власну справу. Не зупинила їх ані війна, ані стрес від переїзду, ані відсутність техніки чи хорошої команди. Найактивніші “привезли” з малої Батьківщини свої проекти, дехто знайшов себе у новій справі. “ІнфоМІСТ” зібрав п’ять історій переселенців, які не втратили себе та знайшли сили піти на свій хліб.

Частина біженців отримали у Черкасах гранти на реалізацію власних бізнес-проектів від Міжнародної організації міграції. Черкаський бізнес-центр проводив тренінги-навчання для переселенців. Після цього учасники писали бізнес-план, а потім захищали проекти вже перед представниками МОМ. Саме вони обирали кому дати гроші, а кому – ні.

– Йдеться про суму у 900-2500 доларів залежно від проекту. Щоб отримати ці гроші, потрібно було написати бізнес-план. Відсотків 70 з тих, хто написав проекти, – отримали ці гроші, – розповідає керівник відокремленого підрозділу ГО “Спільнота біженців з Донецька та Сходу України” у місті Черкаси та Черкаській області Олександр Лавриненко.

“Ми сподівались, що за тиждень усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити”

Роман Нафтель, відеограф

Приїхали погостювати – а лишились назавжди. Родина Романа та Тетяни Нафтель із Луганська приїхала до Черкас 6 червня 2014-го року на хрестини до знайомих.

– У Черкасах у нас взагалі не було ні рідних, ні друзів. Але так склалося, що наші колишні сусіди у Луганську, які орендували квартиру навпроти, були родом з Черкас. Моя дружина допомагала сусідці народжувати другу дитину у Луганську, бо чоловік тоді був у відрядженні. Так ми потоваришували і вони запросили нас на хрестини у Черкаси, – розповідає Роман.

Чоловік – корінний житель Луганська. Близько року з моменту повноліття він намагався працювати на різних підприємствах, згодом – зайнявся власним бізнесом.

– У 1999 році я відкрив перший у Луганську аудіосалон “Audio DeLuxe”. Займався технікою високого класу, достатньо дорогою, рідкісною, з хорошим звуком. У проміжні етапи “обнулення” у бізнесі навчився знімати відео, познайомився із програмами аудіомонтажу та супутніми процесами, – говорить чоловік.

Зараз його родина живе у Черкасах. До Луганська повертався із мамою дружини лише раз: забрали найнеобхідніше з речей та деяке обладнання для роботи.

– Ми сподівались, що за тиждень там усе заспокоїться, ми приїдемо назад і будемо спокійно жити. І от як бачите… – додає Роман.

Чоловік розповідає, що Черкаси зустріли його родину “дуже райдужно, як рідних”.

– Це було неочікувано, адже характер стосунків на Донбасі відрязняється від стосунків між людьми у Центральній Україні. Це складно пояснити… Нас добре зустріли у всіх сферах: у плані пошуку житла, у плані знайомств з новими людьми, у плані допомоги родині, – каже відеограф.

На новому місці Роман взявся за давно знайому йому справу. Разом із тестем – професійним фотографом, вони надають послуги фото-, відеозйомки та монтажу.

– У Черкасах ми почали пропонувати свої послуги молодятам перед весіллям, зробили візитки і з таких одиничних замовлень усе почалось, – каже чоловік та розповідає, що конкуренція іноді сприяє кращій роботі. – Конкуренція – це дуже добре. Бо завжди можна запропонувати меншу вартість послуги. Особливість людської натури у тому, що вона шукає “добре і не дорого”. Це речі насправді несумісні. Але цим інструментом можна правильно користуватися.

Роман Нафтель узяв участь у грантовому проекті від МОМ та отримав кошти для реалізації свого бізнес-плану. Їх він вкладає у розвиток нових напрямків роботи.

– Завдяки гранту зараз у мене з’явилася можливість робити аерозйомку, придбав квадрокоптер з камерою та стабілізатором. Ми робили уже перші маленькі спроби політати, цьому теж треба вчитись. Це добре, бо є перспектива, – каже чоловік.

У Черкасах відкриттям для відеографа стали деякі моменти весільного обряду. Каже, що на Сході таких традицій немає.

– Я знаю, як відбуваються весільні обряди на Донбасі, тому можу порівнювати із Черкасами. Наприклад, ніколи не знав, що підошву коровая зрізають і віддають музикантам, – здивовано розповідає Роман.

Однак говорить, що весільні зйомки – це сезонна робота, решту часу – ремонтує складну комп’ютерну техніку.

– Я взагалі за освітою радіомеханік. Ось кума прийшла, принесла праску, яку хотіли викинути. Я її зробив, – каже чоловік.

“Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором…”

Тетяна Нафтель, дизайнер комп’ютерної вишивки

– Ніколи не виходьте заміж за чоловіка, який все може відремонтувати. Бо тоді у вас ніколи не буде нічого нового, – жартує дружина Романа Тетяна.

За освітою вона учитель іноземних мов, але за фахом – ніколи не працювала. – Якось відразу з’явився комп’ютер, фотошоп. Так дизайн мене “завербував”. У Луганську я працювала у рекламних агенствах графічним дизайнером. Родина – займалася фото- і відеозйомкою. Тому я теж пішла у цю сферу. У мене є фотографи-клієнти, які знімають у школах та садочках дітей для випускних альбомів. Вони надсилають мені фото, а я роблю макети. З ними ми співпрацюємо і досі через інтернет, – розповідає про минулу роботу Тетяна.

Після переїзду у Черкаси жінці захотілось спробувати себе у чомусь новому. Попередня робота була сезонною та й вже встигла їй набриднути. Тоді вона не розуміла, у яку сторону їй рухатись.

– Тут я познайомилась із дівчиною-коуч. Її звати Юлія Кнюпа. У нас було кілька сесій, на яких ми намагалися знайти те, чим би я змогла займатися. Вона допомогла мені визначитися, яким має бути мій новий бізнес. Хотілося, щоб він був таким жіночним, гарним, щоб нікому шкоди не приносив. Про що йдеться, я спочатку не розуміла, але я була впевнена, що я знайду собі справу по-душі, – з посмішкою розповідає про процес пошуку себе Тетяна.

Одного разу вона натрапила на магазин української вишивки. Після того жінка часто ходила туди, щоб помилуватися, але, запевняє, що і на думку не спадало, що вона буде чимось подібним займатися.

– А потім думаю. Стоп… Це ж комп’ютерна вишивальна техніка. Це усе малюється у програмах, а це я вмію. Вони усі схожі, але водночас кожна має певну специфіку. Принаймні для мене це було не з нуля. Погуглила, почитала, знайшла у Києві курси. З’їздила на заняття. Вони тривали два дні. Там навчали працювати в програмі, давали поради, контакти, де і що замовляти, – розповідає Тетяна.

Після курсів жінка заручилася підтримкою мами, яка уміє шити, купили хорошу, хоча й потриману, машинку і почали розбиратися.

– Перша вишивка – це було щось страшне: криво, косо, чомусь не тим кольором, яким хотіла і заряджала, не по центру, а з боку. Нитка рвалася через кожні 30 секунд. Я була засмучена. Нічого не виходило, а потім думаю: “Не святі горшки ліплять”. І так крок за кроком почали щось вишивати. Спочатку вишила собі на день народження сукню. Потім вишила сорочку. А потім другу сукню. Нині вона вже на вітрині одного з черкаських магазинів, – говорить дружина Романа.

Зараз Тетяна знімає квартиру-майстерню. Там працює вона з мамою та ще одна їхня подруга із Луганської області. На грантові кошти, які вона отримала після захисту свого бізнес-проекту, як і її чоловік, жінка придбала швейну техніку. Дизайнерка не рекламує свою студію свідомо.

– Ми намагаємося впоратися із тими замовленями, які “по сарафанному” радіо ми отримали. Це індивідуальні замовлення, рекламна вишивка, наненсення логотипів на фуболки, подушки тощо. Виникає чимало нових ідей. Думаю, що з часом доведеться розширювати бізнес, – каже Тетяна.

“Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди”

Ольга Дацко, психолог, коуч

Випадково опинилася у рідних з дитинства Черкасах і Ольга Дацко, яка понад 30 років прожила у Луганську. Жінка – психолог за фахом.

– Ми – не перші переселенці… На початку 20 століття українських селян відправляли на Алтай, Сибір, щоб освоювали землі. Це – так звана Столипінська реформа. Моя бабуся, яка родом із Черкащини, ще маленькою виїхала в Сибір. Мама і я народилися уже там. Згодом вони вирішили повернутися у Черкаси. Тут я жила з 8 років, навчалася у школі. Після закінчення мені, як нормальному підлітку, хотілося, по-перше, вирватися від батьків, а по-друге, поїхати у велике місто. У Черкасах не було де й вчитись, окрім педінституту. Та я й не хотіла, тут нудно мені було. Усі тоді мріяли про щось велике, – пригадує Ольга.

Тоді вона поїхала у Харків. Там навчалася на психологічному факультеті університету, а після випуску потрапила працювати за розподілом у Луганськ на завод. Дослідження, пов’язані із системою праці, не втримали молоду дівчину довго на цій роботі. Ольга пішла працювати викладачем в Інститут удосконалення вчителів.

–  Я там пропрацювала три роки. Однак найцікавіше, що було в Луганську, – це робота в регіональному інституті менеджменту. Це бізнес-структура, у якій я могла експериментувати, розвиватися. Там навчалася медіації. Потім поїхала на стажування в Америку з проблематики менеджменту організацій, – розповідає коуч.

У Черкаси, за словами Ольги, вона потрапила випадково. У квітні 2014 року з групою вчителів поїхала до Польщі на запрошенням місцевого центру медіації. Планувала після цього повертатися у Луганськ, бо їхала лише з валізою найнеобхідніших речей.

– Коли я повернулася в Україну, то не могла купити квиток до Луганська. Тому приїхала у Черкаси, думала, що трішки тут у мами погостюю, а потім поїду додому. У цей період  мене якраз запросили колеги працювати в Одесу після трагедії 2 травня. Коли я вже була в Одесі, то у Луганську почалися бойові дії. І я розуміла, що влітку я туди точно не повернусь. Після гостювань у доньки, у серпні я стояла на роздоріжжі: “Де мені бути?” – каже Ольга Дацко.

Лишитися у черкаській однокімнатній квартирі з мамою Ольга вирішила через тодішню фінансову скруту, адже працювала переважно психологом на волонтерських засадах. Тому орендувати житло, наприклад, у Одесі, куди її запрошували колеги, не мала змоги.

– Коли я зрозуміла, що я тут – мене наздогнав стрес. Було неприємно, бо це було не моє рішення, а вимушене. Таке враження, наче я підскочила і зависла у повітрі, адже приземлитися не було куди. Перший рік пішов на сумування за тим, що полишила у Луганську. Йдеться не просто про майно, а про зошити і записи, бо я весь час училася, фото дітей у паперовому варіанті, матеріали на комп’ютері… Через ці речі мене часто “накривало”. Я не знала, що там у моїй хаті, чи живе хто, що там із квартирою, – розповідає психолог.

З півроку у жінки було лише кілька клієнтів, від яких просто не могла відмовитися через сталі зв’язки. А про те, щоб збільшувати кількість замовників, у той період не думала. Восени 2014 року Ольга потрапила на збори черкаської психологічної групи “Час і простір для себе”. Згодом – взяла участь у київській програмі. Так вона навчалася та одночасно лікувалася, проробляла свою проблематику.

– Так вже з часом мені вдалося за допомогою колег організувати у Черкасах кілька тренінгів з моєї тематики. Із них у мене з’явилися клієнти на коучинг, індивідуальну роботу. Ці люди розвиваючись, опановували нові сфери праці, і зараз уже запрошують мене працювати з їхнім персоналом, – ділиться Ольга.