середу, 26 жовтня 2016 р.

Доктор Євген Олесницький

                                  
                                            Зі спогадів Євгена Олесницького
"… В суді не подобалося дуже те, що я відразу почав вносити українські письма і вимагати списування українських протоколів. Того в Стрию досі не бувало і це уважали великою демонстрацією з моєї сторони. Судді поляки закидали мені просто, що я їх секую, утрудняючи їм те урядування. Судді українці радили мені з зичливости виждати трохи з українським писанням і не зачинати так відразу. Та я знав, що як не зачну відразу, то не зачну ніколи – і робив своє.
Пригадую собі хвилину, коли я вперше прийшов до суду на процесові терміни, т. зв. оралки, і приніс кілька готовних спорних писем, написаних по українськи. Сиділи при тих термінах майже всі стрийські адвокати, які мали на ті письма відповідати, і вони, побачивши українське письмо, підняли страшний крик: – “Co to jest? Tego nigdy nie bywalo! My nie umiemy po rusku!”. Я відповів на це спокійно, що тепер найкраща нагода навчитися, та цим подразнив їх ще більше. Проти мене піднялася загальна війна зі сторони адвокатів, польських суддів, всяких канцелістів та іншого судового персоналу, що все разом аж кишіло польським шовінізмом. Всі вони злучилися проти мене, агітували проти моєї канцелярії та ширили проти мене нечувані вісті і клевети. Одначе я все те перетерпів і не подався – й ані на волос не відступив від своїх принципів, і з часом ворожнеча почала притихати. Справедливість велить мені ствердити, що в тій нагінці на мене не брав участи начальник стрийського суду, Людвік Брожинський, поляк із західної Галичини. Він не вмів по українськи, одначе, як я розпочав масами вносити українські подання, навчився читати й писати по нашому і дбав про те, щоб на українські подання виходили з суду українські реферати і реферував добре, а передусім дуже справедливо. Була це людина наскрізь права і суддя незвичайно справедливий, а між поляками рідкий приклад об’єктивности і справедливости. Ми були разом около 10 літ у Стрию і за той час зберіг я про нього самі добрі і приємні спомини."
Євген Олесницький (5 березня 1860 — 26 жовтня 1917) — шляхтич гербу «Дубно» (Олесницькі виводили свій родовід від архієпископа краківського, канцлера Польської корони XV ст. кардинала Збіґнєва Олесницького), адвокат, видатний парламентарій. Посол Галицького сейму в 1900 — 1910 і голова українського сеймового клубу в 1904 —1910, депутат Райхсрату в 1907 — 1917. Походив із сім’ї пароха с. Великий Говилів Гусятинського повіту. Закінчив юридичний факультет Львівського університету. Видавець «Руської історичної бібліотеки», редактор львівських гумористичних часописів «Зеркало» (1885), «Нове зеркало» (1886), а також літературно-політичного місячника «Правда» (1888). У 1891 відкрив адвокатську канцелярію у Стрию, відтоді — провідник українців Стрийщини. З 1909 р. — у Львові. Член проводу Української національно-демократичної партії. Співорганізатор «Маслосоюзу», брав активну участь у діяльности інших українських господарських товариств, театрального товариства «Руська бесіда». Перекладач, автор правничих розвідок. Залишив мемуари.
Євген був закоханий у літературу та історію, тому в перший львівський період свого життя пробував свої сили як редактор літературних часописів. У той час ним опікувався професор Олександр Барвінський — історик і видатний політик, його родич, за підтримки якого Є. Олесницький готувався до кар’єри професора права Львівського університету.
Але 1889, коли молодий чоловік довідався, що редагований ним місячник «Правда» фінансує польський князь Адам Сапіга, склав із себе повноваження редактора. Розпрощавшись з мріями про університетську кафедру, Є. Олесницький відкрив приватну адвокатську контору в Стрию.
Його канцелярія процвітала від самого початку, що створило відповідні матеріальні підстави для активної діяль­ности й на ниві великої політики. Якраз тоді президент «Руського клубу» Галицького сейму Ю. Романчук задекларував польсько-українську угоду. Натомість Є. Олесницький виступив проти.
Впродовж 1893 — 1894 він організував низку народних віч, які відіграли не останню роль у відмові проводу народовців від продовження угодової політики. Відтак під час виборчої кампанії 1895 р. намісництво вирішило за будь-яку ціну не допустити популярного стрийського опозиціонера до Сейму.
Є. Олесницький програв (а насправді виграв) вибори судді Каролеві д’Абанкурові в Жидачівському виборчому окрузі. Порушення виборчої процедури були такі разючі, що за п’ять років Крайова управа (виконавчий орган Сейму) так і не наважилася представити цей результат до затвердження на сеймовій сесії — випадок безпрецедентний.
Лише 1900, коли К. д’Абанкур склав мандат, Є. Олесницького обрали депутатом на додаткових виборах. Відтак у першому десятилітті ХХ століття галицько-українську політику визначав тріюмвірат Юліян Романчук — Кость Левицький — Євген Олесницький. Ю. Романчук очолював Українську парламентську репрезентацію, К. Левицький керував Українською національно-демократичною партією, а Є. Олесницький — «Русько-українським соймовим клубом» Галицького сейму.
Євген Олесницький був добрим промовцем. Його біограф Ізидор Сохоцький розповів історію, як під час одного із судових процесів після його блискучої промови запанувала німа тиша, яку перервав голос судді: «Пане меценасе, говоріть ще далі!» Тож у Сеймі Є. Олесницький створював польській більшості чимало клопотів.
Розчароване в народовцях, під час виборчої кампанії 1908 року львівське намісництво підтримало кандидатів москвофільської партії — вперше і востаннє за всю історію Галичини. Восьмеро з них потрапили до Сейму — на противагу 10 народовцям і трьом радикалам. Москвофіли ніби отримали друге дихання, а українці були шоковані. Були невдоволені також австрійські міністри, а особливо обурювалися військовики. Даремно намісник граф Андрій Потоцький виправдовувався, що цим тактичним кроком планував схилити провідників української опозиції до поступливости — Відень схилявся до його відставки. Тоді граф відвідав Є. Олесницького у Стрию особисто, що було річчю нечуваною, як на ранг намісника.
А. Потоцький запропонував уневажнення мандатів москвофілів, посаду віце-маршала Галичини (особисто Є. Олесницькому), нову посаду другого віце-президента Крайової шкільної ради (для українського шкільництва) тощо. Євген Олесницький погодився. А через два тижні на авдієнцію до намісника прийшов студент філософського факультету Львівського університету Мирослав Січинський і застрелив його з револьвера. Розповідають, що, почувши звістку про вбивство А. Потоцького, Є. Олесницький упав від серцевого нападу зі словами «Усе пропало!».
1910, після другого інфаркту, Є. Олесницький склав із себе повноваження президента «Руського клубу» і депутата Галицького сейму. Самоусунувшись від великої політики, діяв здебільшого на полі розвою української кооперації. Під час Першої світової війни Євген Олесницький захищав інтереси українського населення у Відні як заступник голови Загальної української ради К. Левицького. До Львова вже не повернувся. Останній рік свого життя видатний політик був паралізований і доживав віку за писанням мемуарів.
Помер 1917 р. Згідно із заповітом, труну з тілом покійника перевезли з Відня до Стрия, де поховали на міському цвинтарі під пам’ятником на могилі його єдиної доньки Софії (померла передчасно). Пам’ятник вирізьбив відомий галицько-український скульптор Григорій Кузневич. Величаві похорони, які були національною маніфестацією Стрийщини, а через представників – цілої Галичини, очолював митрополит А. Шептицький…
У 2007 р. у Стрию коштом кредитної спілки «Вигода» видавництво «Щедрик» та в 2011 р. у Львові видавництво «Медицина і право» перевидали мемуари Є. Олесницького (вперше були опубліковані 1935 р. накладом редакції львівського «Діла»).
26.03.1916
"Дїло"
Недуга пос. Олесницького. Сеї ночи наспіла з Відня сумна вість, що пос. д-р Евген Олесницький їдучи вчера вечером трамваєм, дізнав удару. Ратункова стація відставила його до мешканя. Лїкар ствердив пораженє лївої части тїла. Стан хорого поважний. Ся вістка наповнила львівську українську громаду сумом і тревогою за здоровлє такого заслуженого дїяча, і таке саме вражінє викличе по всїй Українї, де тільки дійде. Маймо надїю, що пос. Олесницький переможе свою недугу і зможе знов вернути до громадських справ, яким від кількох лїт віддав ся в цїлости. http://zbruc.eu/node/49502
01.06.1916
"Дїло"
Стан здоровля д-ра Олесницького. Від найблизшого окруженя посла д-ра Евгена Олесницького одержуємо отсї вісти: З днем 1. червня с. р. переносить ся д-р Олесницький до Perchtоldsdorf у (коло Відня), це буде лїчитись дальше в санаторії д-ра Ґорлїцера. Стан здоровля поправляє ся, одначе відповідно до характеру дуже тяжкої недуги полїпшенє може іти так поволи, що в найлїпшім разї ледво за кілька місяцїв дійде воно до того степеня, що недужий буде міг чим небудь займатись. На разї се неможливе, бо недужий ще спаралїжований і позбавлений власти в цїлій лївій половині тїла. Та на вість про полїпшенє починають напливати щоденно кореспонденції, а навіть устні зголошеня о поміч в ріжнородних справах. Не можуть вони числити на нїякий успіх, а навіть не може д-р Олесницький відповідати на кореспонденції, длятого вказаним і пожаданим є здержатись з подібними зголошенями аж до цїлковитого його виздоровленя.http://zbruc.eu/node/52237
Родина:
Батько — Григорій Ілліч Олесницький (1816—1905), греко-католицький парох у селі Великий Говилів.
Мати - Софія уроджена Познанська (1818-1881) з Малих Бірок Скалатського повіту.
Сестри - Юлія та Олена Олесницькі.
Брат — Іван Олесницький (1850—1926), греко-католицький парох у Переволоці.
Дружина - Марія уроджена Врублевська (1864-?) з Тернополя.
Донька — Софія Олесницька (1888-1902).
Племінник — Ярослав Іванович Олесницький (1875—1933), адвокат, дипломат. Голова дипломатичного представництва УНР у Великій Британії.
Племінник — Григорій Іванович Олесницький (1890—1952), адвокат у Підкамені і Золочєві, помер у США

Немає коментарів:

Дописати коментар