Вітаю Вас! Ми продовжуємо цикл програм, які присвячені розмовам з дисидентами, з шістдесятниками, з тими людьми, які почали боротися за Україну в той час, коли це здавалося для багатьох справою абсолютно безнадійною. Цю програму ми записуємо у Львові, де відбувається зараз Львівський книжковий форум, у нашій львівській студії, і запросили до розмови пана Ігоря Калинця. Дякую, пане Ігорю, за те, що знайшли час!
Вітаю! І також дякую, що дали мені можливість виступити на такому поважному каналі, який є у пошані у Львові. Я час від часу, не так густо, але дивлюся Вас.
Пане Ігорю, хотів би у розмові згадати ті часи, коли Вас ув’язнили. Перед початком цієї програми, коли я сказав, що ми говоримо з багатьма дисидентами, Ви сказали, що Ви – не дисидент. Чому?
Я можу пояснити. Дисидент – це відламок від чогось. Відламок від тодішньої лінії комуністичної партії чи ідеології комуністичної. Ми не були відламком і не були тими, які хотіли чи поправити, чи протиставити себе в рамках тієї ідеології.
Принаймні так я себе сприймав, так себе сприймали Гель та інші львів’яни, які вважали, що ми є українськими патріотами-націоналістами, що це є продовженням до певної міри тієї боротьби. Хоч вона була не такою чіткою і виразною, як та, що була у 40-50-х роках. Ми носили все-таки маски нібито порядних радянських громадян, але в душі ми були націоналістами. Не сповідували жодної комуністичної ідеології. І тому я часто не погоджуюся на термін «дисидент».
Це цікаво. Тому що я, наприклад, спілкувався зі своїми друзями в Чехії, Словаччині, і от у часи Дубчека було оточення Дубчека, яке боролося за соціалізм з людським обличчям. А були інші люди, які боролися взагалі проти будь-якого соціалізму, і між ними також були дуже серйозні дискусії, хоча і перші, і другі не сприймали ані радянської окупації, ані всього, що тоді відбувалося.
У нас дискусій таких не було тоді. Бо тоді ми, так би мовити, молилися на Івана Дзюбу, який був виразником тієї ідеології, будував ту свою протестну книжку власне на Марксові, на Ленінові. Хоч ми знали, що то є до певної міри фальшиво, але наскільки ми довідувалися, він і сповідував частково цю ідеологію. Ну і поступово звільнявся від неї. Я сподіваюся, що нині він уже не є ним.
А Ви цю ідеологію сповідували? Ви не протестували проти неї? Ви протестували проти національного гноблення, чи проти ідеології також?
Важко сказати. Бо відверто ми не сповідували, тобто не зізнавалися, що ми протестуємо проти взагалі комунізму, проти комуністичної партії тощо. Ми говорили, що ми за це. Як Дзюба: що Ленін так-то називав, ми хочемо продовжувати цю лінію тощо. Але ми були виховані на націоналістичній літературі. У нас розмови велися тільки в дусі українського патріотизму, того, що ще був з довоєнних часів. Навіть Донцова ми тоді читали потаємно. І не тільки його.
Тому в нас не було нічого від того соціалізму. Того радянського і комуністичного. Коли називали нас тоді дисидентами, то ми погоджувалися: так, ми дисиденти. Але тепер, коли вже є можливість ту маску з себе остаточно зняти. Нам допомагали її зняти, скажімо, у 1972 році. Коли мені знімали ту маску на суді, то я не казав, що є таким ворогом радянської влади, щоб мене судили за антирадянську агітацію і пропаганду, за націоналістичні мотиви моїх творів, за те, що я спілкувався з буржуазними українськими націоналістами за кордоном.
Тобто я до кінця ту маску не зривав із себе. А, скажімо, Іван Гель зірвав. Він сказав: так, я – український націоналіст. Для мене Бог – Україна тощо. На суді він це заявив. Й інші також так заявляли. Тому вже пізніше, в український час, я, вже пригадуючи тоді сміливіші заяви Геля, а тепер я вже можу бути теж сміливим до певної міри, я собі дозволив також це говорити. Зрештою, мене це не ображає, коли говорять «дисидент», бо люди трішки іншого значення надають тому терміну, ніж, скажімо, я, пояснюючи Вам.
Це дуже цікаво, як люди намагалися відстоювати власне українство часом на різних рівнях свідомості. Бо якщо ми візьмемо, наприклад, Василя Стуса, то він у своїх поглядах і пише – у нього були соціалістичні погляди, і це також не є секретом. Але він відчував цю несправедливість по відношенню до українства генетично, він не міг цього сприйняти, бо він генетично не сприймав фальші. А хтось казав, що бере зброю, був ідеологічним підготовленим борцем.
Я знаю, що він не чув себе дисидентом, бо я з ним сидів 4 чи 5 років – з Іваном Світличним в одному таборі. То він був на тій позиції, про яку я Вам зараз сказав. Я не знаю, що він говорив на суді, я ці матеріали не читав. Думаю, що ще не говорив так відверто. В таборах ми себе так чули, бо як ми могли себе інакше чути, як ми були в оточенні українських націоналістів, які збройно воювали за Україну? Ми були з тими хлопцями, партизанами разом, у тому товаристві, і не тільки ми, українці, а й неукраїнці.
Дуже гарно вписався до тих старих націоналістів Семен Глузман. Це ж теж є доказом, що ми не могли там перед ним казати: ми не такі, як ви. Ви воювали збройно, ви – буржуазні націоналісти тощо, а ми – демократи, ми тільки ленінці тощо. Але були в нас ленінці – росіяни, марксисти, вони себе не дуже добре відчували в нашому товаристві, але для якихось акцій, які ми робили в русі опору табірному за права в’язнів, ми солідаризувалися з ними. І навіть було кілька росіян-монархістів. Я вже не говорю, скажімо, про євреїв, чи вірменів, чи прибалтійців, то вже були всі націоналісти.
Перед тим коли Вас затримували, Ви розуміли, що Ваша система поглядів, Ваші вислови, те, що Ви робили – що це небезпечно?
Весь час.
А якої мети Ви хотіли досягти? Це мені завжди дуже цікаво, тому що мені здавалося, що, зрозуміло, що була відлига і в часи відлиги все-таки в людей з’явилася надія, що можна щось змінити. Але це вже була пізня відлига.
Відлига закінчилася скоро. До 1965 року. В 1965 році почалися перші арешти. І ми вже були з Іриною, моєю покійною дружиною, свідками для своїх товаришів. Також дуже тяжка позиція. Щоб їм не зіпсувати, і не зіпсувати собі людського лиця. Так що свідком було бути дуже тяжко.
Я пригадую Чорновола, тоді я його не дуже добре знав. Але він також був викликаний на суд – у 1966-му році, здається, у квітні. Приїхали навіть з Києва, були і Драч, і Ліна Костенко на тих судах. Ясно, суди закриті, під суд навіть не підпускали близько, поливали водою, розганяли, то були цілі історії. Але Чорновіл каже – суд закритий. І вчить нас: ви не повинні давати показів. Запротестуйте проти закритих судів. Він так і вчинив. Навіть кинув чи квітку чи чоколядку, я вже забув, одній з підсудних, і йому дали якийсь строк відбуття за те, що він не дав показів.
Ми з Іриною на таке ще не відважилися, щоб протестувати проти того суду. Ми хотіли по-людськи вийти з того залу, але не кинувши того виклику, бо вони сказали: ми вас беремо на поруки – і комсомол, і громадські організації. Тобто ми вас ще не садимо. Але з часом ми не припиняли своєї діяльності після того суду, ще більше ревними стали опозиційними людьми в тому суспільстві, починаючи від «Самвидаву», від усіляких вечорів.
Це було велике щастя, що Ви з дружиною були однодумцями.
Так. Ви поставили запитання. Дійсно, я собі також до кінця не можу зрозуміти, чому ми вели себе так виклично? Ми знали, що нас заарештують. Першого у Львові мали заарештували Чорновола. То ми вже всі знали, коли будуть арешти, і навіть зібралися на його останні уродини, ніби щоб прощатися. То було в 1971-му році, в грудні, здається. Якраз напередодні тих арештів. І ми зібралися з викликом і знали, що і нас це чекає. Особливо я знав, бо мене десь там видали за кордоном, вимагали покаятися, я відмовився.
Але Вас і тут видавали?
Тоді, коли був той суд, у 1966 році, вийшла моя книжечка, в Києві. Вона була дуже обрізана, але симпатична маленька книжечка. Там було ще 10 книжечок. Там була «Бібліотека молодого автора», мала свою назву - «Касета», а в ній було 10 книжечок. Там була і моя книжечка. Вони зробили її з двох моїх збірок, які я послав: трішки звідти відщіпнули, трішки – звідти. Але не було що щіпати для, так би мовити, радянських паровозів. І я пішов без усіляких паровозів – єдина книжечка вдома.
Але чому вона пішла, бо, очевидно, інші мали ті паровози і в них щось, може, не догледіли. А Петро Засенко, дуже симпатичний чоловік, відважився на таку акцію. Потім я за ту книжечку мав дуже багато викликів, переважно до обкому партії. Були й до КГБ. У мене там паровозом були дуже українські патріотичні вірші.
Але вони вже були видані. Навіщо Вас викликати? Це ж не те, що у Вас рукопис знайшли.
У Львові й на Західній Україні вона не продавалася. Вона продавалася десь у Сумах, Харкові й так далі. І мені звідти привозили ці збірочки.
Так уважно слідкували, де що продавати тоді?
Я не знаю. Але у Львові вона не продавалася. Вона була заборонена.
І все ж таки. Ви йшли на ці зібрання, протестували. Я запитую, чи бачили Ви мету, чи це було щось перед власним сумлінням? Не можна було вірити, що радянська система розвалиться і Україна стане незалежною завдяки Вашій діяльності.
Навпаки, вийшла Ваша перша книжка. Молодий поет, який подає надії. Надзвичайно талановитий. Могли ж і обіцяти щось: навіщо тобі це треба? У тебе є талант!
Усе обіцяли тоді: і хату, і посаду редактора журналу, відпочинок десь у Криму, бозна-що ще обіцяли. Але ми були затяті, я не знаю, чому. Ми були тверді. Ніхто на те не ловився, ніхто не вірив, що ми те розвалимо, хоч ми вже знали, що у Європі чи у світі починається якийсь рух за права людина, а можливо, навіть за права нації. Я пояснюю це нашою, може, це смішно тепер виглядає, романтичністю. Ми були перші хоробрі, так нам тоді здавалося. Що ми не сміємо відступити. І чомусь не було страху. Щодня їздили авта з антенами під вікнами наших осель, щоразу щось творилося несамовите, а це викликало ще більший опір, я не можу цього пояснити. Якби я був старшим – але там були і старші – може, я б злякався. Але ми не відчували страху.
Ви, напевне, вміли по-хорошому жити днем сьогоднішнім?
Можливо, так. До нас приїжджали приятелі, молоді люди із Заходу, українці з еміграції. Вони і возили наші книжечки на Захід. А потім у таборі, коли я вже був серед своїх, коли вже навіть не треба було тієї маски носити, бо в таборі кожен називав себе тим, хто він є. Марксисти називали себе марксистами, а ми були українські націоналісти, солідаризувалися зі старшою когортою.
І там була страшна боротьба за статус політв’язня. Ми різні акції проводили – відмовлялися від совєцкого громадянства, вибирали собі країну, куди нас мають забрати, бо ми вже не були громадянами там, нас запрошували і брали в різні фан-клуби національні в Європі. Там були десятки різних акцій. Ту ідею, боротьбу за статус політв’язня, подав Чорновіл, правда, він був далеко від нас, у Мордовії, ми – на Уралі, але то все якось доходило до нас.
Ми те знали, солідаризувалися, ми почали вірити, що Союз не вічний. Почалася велике протиставлення на Заході західної ідеології Радянському Союзу. Гельсінські угоди тоді пішли, раптом виникає в нас Гельсінська група в Києві. З’являється надія, що нам не дадуть загинути. Хоча багато було після того жертв, не буду зараз називати тих достойних людей. Але щось посіялося в голові і ми повірили, що ми маємо розвалити Совєтський Союз.
Кажуть, що Україна здобула незалежність перший раз в 91-му році фактично безкровно, що це сталося автоматично, але насправді – я не кажу про нинішню війну – але навіть у той час багато людей віддавали за це життя. Ви відчували тоді, в 91-му році, що це було для Вас свято? Що Ви досягли того, чому присвятили життя?
Ми вже з 87-го року почали робити те, що не можна було робити. Ми створили журнали, наприклад, група Ірини – «Євшан-зілля» – там всілякі матеріали, які ми могли дістати, які уже були антирадянські і відверті.
Але це ж усе одно «Самвидав» залишався? За який не переслідували.
Так, ми вже не боялися. Чорновіл відразу взявся за «Український вісник», Гель відновлює «Християнський голос», Осадчий творить Мистецько-літературний журнал «Кафедра». І не тільки журнали. Ми робимо акції. Спочатку на цвинтарях, потім на площах, потім в приміщеннях, тобто ми вже відчули себе вільними людьми, які зовсім позбулися страху.
Я пам’ятаю, як у 87-му році з армії приходив у відпустку у Львів, де я тоді жив, і з Тарасом Чорноволом, який був моїм сусідом, ми розвозили ті журнали - «Євшан-зілля» й «Український вісник» – по різних людях, вже було це тоді дійсно не так страшно, хоча ще існував Радянський Союз.
Ви і націоналіст не зовсім типовий, тому що Ви справді один з небагатьох надзвичайно талановитих поетів.
Я не вважаю, що це має суперечити.
Ні, суперечності немає. Але якщо В’ячеслав Чорновіл був блискучим публіцистом і політичним діячем, громадським діячем, були й інші люди, такі як, на жаль, покійний Василь Стус, такі, як Ви, які були надзвичайно талановитими поетами.
Зрозуміло, що це я кажу, а не Ви, бо суспільство усе одно дає свою оцінку. Ваші вірші хочеться і хочеться читати. От Ви коли звільнилися, нібито стала незалежною Україна, Вам не захотілося більше присвятити себе літературі? Чи Ви захотіли присвятити себе громадській діяльності. Як Ви себе знайшли після цього періоду, коли вже ніби всі цілі досягнуті?
Я вже відмовився від поезії ще у 81-му році, я не займався літературою. Писав для дітей казки, але на початку 90-х років і весь час я був усе більше упряжений до протиставлення.
Чому Ви вирішили відмовитися? У вас же справді чудові вірші.
Я не знаю. Справа в тому, що я не хотів себе повторювати. 60-ті роки - то був, так би мовити, щоденник душі людини в опозиції, в опорі. А 70-ті роки – то була моя пробуджена муза. У 70-ті роки це була невольнича муза, був поетичний щоденник ув’язненої людини. Потім я виходжу у 80-ті роки і що – повторювати те, що я робив у 60-ті роки? Мені вже було нецікаво. Мені було нецікаво, бо я випробував себе у поетичному віршуванні, тобто різних способах тощо. А повторюватися я просто не хотів. Я знав, що то вже не буде цікаво. Принаймні для мене.
Але що я хочу вам сказати до того всього? Це дуже гарно – Рух, всі повстання проти партії тощо, я був тоді депутатом обласної ради і міг також щось зробити. Хоч дуже тяжко було щось зробити, бо був великий опір старих сил, п’ятої колони. І я вважаю, що Україна була проголошена заскоро. Не в 91-му. Хоча б 5-7 років треба було почекати. Щоб ще в тому казані витворювати ту силу і виховувати тих людей у тому Русі переважно, виховувати, шукати, щоб потім мати кадри.
Ми прийшли в 1990-91 році до обласної ради і не маємо, на кого обпертися. Ні в економіці, ні навіть у культурі, розумієте? Не було ще кадрів, ми не встигли виховати їх у тій боротьбі. І тому обкладали себе знову тими старими партійними кадрами, що погубили фактично і Чорновола, який утік до Києва, бо думав, що там буде мати більший простір. Тобто я думаю, що сталася революція трохи заскоро. Треба було б нам повчитися бути революціонерами ще пару років.
А Вам не здається, що теперішня війна, на мою думку, - найкраще свідчення цього? Ви згадали про п’яту колону, а Росія ніколи б не відпустила Україну просто так, безболісно.
Тоді так підійшло, пощастило…
Вони нас відпустили, що вони це підписали, але вони навіть і не думали, бо в їхньому розумінні це все одно була квазідержава. Ну підписали, щоб Єльцин узяв владу, але, по суті, це все одно була квазідержава.
Тричі може бути Україна на папері незалежною державою, як це і було до Революції Гідності, і на жаль, зараз ми не можемо до кінця з цього вийти. Бо ми ж бачимо, який вплив Росія і систематично здійснює. Навіть попри весь крах, який був у Росії з системою державного управління КДБ, вся ця система продовжувала існувати. Поламана, яка вся скрипить, але все одно сюди втручається і не відпускає. І виходячи з цього, процес, який в Україні відбувається зараз. Ви задоволені тією державою, якою Україна є зараз?
Я не можу сказати, що я не задоволений, бо якщо я буду про це говорити, кричати, я даю силу Путіну і нашим ворогам. Я не можу сказати, що я задоволений цією країною. Бо у всіх галузях щось робиться не те до кінця, що я хотів бачити, знати і переживати. Ось, наприклад, я мав на 25-річчя нашої держави поїхати до Києва отримати орден Ярослава Мудрого 4-го ступеня, виявляється 5-го я мав. Я відмовився їхати, відмовився брати з рук президента і взагалі брати той орден. Я заявив, що я у Львові, вони подумали, що не хочу до Києва їхати і що дадуть у Львові. І тут я відмовився. І це був мій протест принаймні проти однієї такої недоброї ситуації в Україні як жорстока русифікація.
Яка зараз, у цьому році, відбувається? Які прояви на Вашу думку? Ми все це бачимо, але цікавий Ваш погляд, Ви маєте досвід і власне, своє життя присвятили тому, про що ми зараз говоримо.
Я присвятив себе, але зараз я безпомічний. Я зараз не можу нічим боротися. І то є єдина протестна акція проти того. І чому я ще не хотів від президента, бо він рік тому відкривав пам’ятник Шептицькому, ми були на одному обіді, потім у митрополичих палатах, і я його просив: пане президенте, зверніть увагу. Вже тоді видно було, що щось не те робиться у тій справі, у тій ділянці з українською мовою. Він щось сказав – я забув, що саме він відповів, але принаймні минув рік, стало ще гірше, і я не міг собі дозволити взяти той орден.
Я не буду зараз перераховувати всього того, бо вистачить, скажімо, взяти «Слово просвіти», і побачите, що пишуть наші мовознавці і політологи про стан української мови. І це ми відчуваємо майже на кожному кроці – по телебаченню, з розмов, як ведуть себе високопоставлені особи, які ігнорують українську мову, і багато інших.
Чомусь не збільшується кількість українських газет і журналів, це свідчить про те, що ми скоро станемо – я вірю, що ми відстоїмо Україну, хоч є дуже сумні пророцтва, але ми відстоїмо Україну як незалежну країну. Але це буде третя держава російська – після Білорусі. І ця держава буде російськомовна. Російськомовна Україна – це не є Україна.
Це такий сумний і песимістичний прогноз, я все ж таки має надію, що українське суспільство достатньо сильне, і це воно засвідчило під час трьох революцій. Бо всі ці революції були за незалежність і в тому числі за українську мову, за українську культуру, проти національного гноблення.
Але за мову нічого не добилися. Щораз гірше, бачите? Російськомовні вмирають, і навіть росіяни серед них, вмирають за Україну. Ми мусимо терпіти. Але терпіння і розуміння, що має бути друга мова – це поставити на собі хрест на українськості. З мовою зв’язано все. Починаючи від найглибших традицій і до всього, що дає мова українцям, яка творить нас українцями. Якщо ми губимо мову, то ми губимо обличчя українця. Це вже буде навіть не малорос, це буде просто чергова російська республіка.
Між іншим, не всі, хто воює на фронті, говорять українською, я проти того, що Ви кажете. Бо є багато людей, які з тієї чи іншої причини, не займаючи державних посад, не говорять українською. Але вони хочуть, щоб їхні діти знали українську.
Зараз толерують це і ніде не звучить голосу: «Так, ви герої. Ви змогли себе протиставити тій силі. Незважаючи на те, що вас єднає може, мова, може, навіть і кров, якщо ви росіяни». І ніхто не каже, що черговий крок вашого героїзму – це вивчити мову, яка може зникнути.
Багато хто каже, що Україна може бути такою, як, приміром, Швейцарія чи Канада, чи Сполучені Штати, де люди говорять різними мовами. Наскільки це можливо? І якщо ні – чому?
Це неможливо. Бо то зовсім по-іншому вкладається. Скажімо, в Канаді. Там є частина і Канади, яка є, скажімо, франкомовна. І є англомовна. Там нема такого змішання. А в нас двомовність – це вже доведено всіма теоретиками літератури і мови, що це просто є погибеллю української мови. Що не може існувати двомовність у нашій країні. Це вже як закон сказано. Тому порушення цього закону, та навіть те, що не можуть відмінити закон Ківалова – Колесніченка, хоч минуло стільки часу, він далі в силі, і він є незаперечний.
Трошки змінимо тему. Ви досліджували Богдана Ігоря-Антонича. І навіть писали про нього. Це справді була унікальна постать і в українській літературі, і в українській культурі, талановита, світла людина, яка молодою від нас пішла. Чим він для Вас був цікавий?
Тут треба дуже далеко повертатися – до початку 60-х років, коли ми відкрили для себе Антонича. Спочатку хтось дав, і по руках пішла одна книжечка. Потім я працював у архіві, і виявляється, що в основному архіві, в бібліотеці, ніхто не знав, хто такий Антонич, і я міг брати його книжку за книжкою. Принаймні в нього не так багато було видано книжок за його життя. Я міг ту книжку позичати іншим людям, її переписували чи передруковували, так Антонич пішов у життя.
Я орієнтувався, коли починав писати, на дуже багатьох поетів. Не тільки тих, які мені ще в школі відкрив учитель географії, який зберігав старі книжки, і там були «молодомузівці», наприклад. Я починав з того. Звичайно, я любив читати і Олеся, і Тичину, і Сосюру, й інших. Як філолог я також вивчав, хоч не все нам дозволялося вчити і читати. Отож я був обізнаний. Тоді почало багато проникати світової перекладної літератури, тобто мій світогляд був досить широкий. І тут раптом Антонич якось зовсім мені відкриває новий світ. Тим, що він мені показав, як можна віднестися до традицій рідної землі. Він казав: я не шукаю акциденту десь там, у львівських кав’ярнях, а звертаюся до традицій рідного народу.
Мене вразило, як виглядали його книжки, як вони побудовані. Особливо ті дві останні, видані після його смерті, - «Зелене Євангеліє» і «Книга Лева». Як-то було гарно обдумано! Розділи, поміж розділами якісь відпочинкові вірші, інтермедії і ще щось, і я теж почав так писати свої книжки. Написав «Відчинення вертепу», де були дійства, а між ними були також інтермедії та інше, потім – іншу книжку. А, крім того – сюрреалізм, метафорика. Це також мене вразило, хоч я вже те бачив і в інших поетів, і в іншій літературі, але чомусь мав, так би мовити, для себе велику школу.
А почалося з того, що ми створили Клуб творчої молоді у Львові, то був десь 1963-64 рік, і зробили один творчий вечір, де доручили Калинцю вести вечір Антонича, бо виявилося, що ми найбільш причетні до того. І на тому вечорі прийшла така думка – а де ж він похований? У Львові? На якому цвинтарі? Коли? Де? Така ось зелена молодь, яка вже університети закінчувала, і не знають таких простих речей. І ми кинулися до тих людей, які повинні були знати. До професора Михайла Рудницького. Він відмовився – не пам’ятає, не знає… Він був занадто заляканий, був боягуз. До Ірини Вільде. О, та нам сказала! Ідіть на таке-то поле. Ми пішли на те поле, обійшли його і вздовж, і впоперек кожну могилу – нічого подібного нема. Тоді ми пішли і попросили на брамі, на щастя, ще в тій канцеляріях були поховальні книги за Польщі, і за тими поховальними книгами номер могили, номер сусідів, між якими він лежав, і по тому ми встановили. Там було порожнє місце, ріс ясен чи клен, запалася земля і нічого не було.
Ми в інший день прийшли, біля того дерева насипали трошки землі, поставили хрест, написала «Антонич», але то виявилося широке поле. Потім я поясню. І я написав «Богдан Ігор-Антонич» і «Марта Антонич», взяв, як-то кажуть, зі стелі. Думаю, буде робитися пам’ятник, щоб було ширше це місце. Так і пильнували. Потім поставили кам’яний хрест, трохи козацький, потім, наприкінці 80-х років, бреш поставили, той пам’ятник, який маємо тепер по нинішній день. А на тому місці, виявилося, був похований вуйко, в якому він мешкав. Він помер скоріше на рік, а потім біля нього поклали Антонича.
І це я вже встановив десь, коли святкували тисячоліття, бо я почав шукати, де родичі Антонича, в яких він мешкав, бо батьки і мати жили на селі за 50 км від Львова, могили є, селяни пильнують, усе гарно. А Антонича нема, і нема його родини. Вуйко, тітка і племінник. Де вони ділися? Я встановив, де могила вуйка, по архівах. Але тоді я не знав, як прізвище того дядька. Аж пізніше ми довідалися, як писався його дядько, тітка. А тітку я не знайшов. І його двоюрідного брата також не знайшов, молодшого за Антонича. Вони зникли без вісти. Потім, коли я майже написав книжку, це був 2009 чи 2010 рік, з родини зі Словаччини написали, що тітку вивезли на Захід з хлопцем, Романом. І вони вже, видно, не повернулися.
Так і не знайшли їх?
Не знайшли ніде, зникли десь. Я навіть ще робив якісь запити, потім думаю, може, по прізвищах десь знайдеться в інтернеті – невідомо де, результатів не було. Де вони опинилися? Це було десь у 1940 році, коли почався терор на Західній Україні. А вивезли дуже просто, не тому, що там Антонич, не знали, що то поет був, просто гарне помешкання, на вулиці, коло цирку, цілий поверх, зайняли приміщення, а вдову і її сина запакували в поїзд, як було звично, і повезли – або в Казахстан, або в Сибір. І коли було століття до Антонича, я подивився, що вже є багато досліджень, є кандидатські – все про його поезію. А біографії нема.
От невеличка на півтори-дві сторінки: де народився, в якій родині, де вчився. Я тоді вирішив зібрати все, що можна на той час. Я дуже пізно це зробив. Якби я це зробив 20 років тому, то була би добра книжка. А так я зібрав в одну книжку все, що можна було зібрати про Антонича і його життя. Я до творчості не вдавався, бо аналізували видатні літературознавці, критики, ті, що розуміються на цьому, і написали гарні книжки, дослідження тощо. Але я зібрав велику книжку всього того, що було відомо.
Вона так і називається «Знане і незнане про Антонича». Тобто якби я тільки шукав незнане, це було б якось неповно оцінене, а це і знане, і незнане. Це не є біографія, а просто матеріали для того, щоб хтось, якщо хоче, міг написати поважну біографію Антонича, але не таку, як це написав Андрухович – гидотну фактично річ – а це мали б бути добротний біографічний роман чи повість. Але це нехай пишуть молоді.
Немає коментарів:
Дописати коментар