середа, 20 вересня 2017 р.

Іспанська Барселона любувалася на вишиванки з Черкас і ляльки-мотанки з Полтавщини


У рамках ІІІ Міжнародного фестивалю UCRANIA FEST в іспанській Барселоні відбувся показ бренду TELIZHENKO fashion house – вишиваних суконь з українських Черкас. Олеся Теліженко стала безпосередньою учасницею фестивалю – її ім’я найчастіше звучало на фестиваля поряд з іменем Наталі Свиридюк – майстрині з Полтавщини, яка привезла до Іспанії великі ляльки-мотанки…
Мета Міжнародного фестивалю “Ucrania Fest” – популяризація української народної, сучасної та фольклорної творчості, взаємозбагачення культурних традицій, обмін досвідом творчої діяльності композиторів, поетів, хореографів, музичних керівників, продюсерів, фотографів, дизайнерів національного одягу, народних митців, кулінарів української національної кухні, розширення культурних, туристичних, інформаційних та ділових зв’язків через засоби творчого спілкування між  Україною та Іспанією.х

Про Вальцмана, Капітельман і придурків

site.ua Сашко Лірник
Почну із анекдоту.
В консерваторії абітурієнт чудово зіграв на вступних екзаменах.
І голова комісії питає у хлопця як його звуть. Той відповідає, що Олександр Петренко.
Голова збентежується, радиться із комісією і питає як звали його дідів. Хлопець каже, Що Роман Кошовий і Богдан Петренко.
Знову комісія радиться і запитує як звали прадідів. Хлопець згадує, що одного звали Михась Вернигора,другого - Лаврін Петренко, третього - Зореслав Княжич, а четвертого - Самуїл Пасхавер..
Комісія радіє: "От тепер все ясно! Як виявляється глибоко закопаний талант!"
Посміялися. Дотепно.
А тепер серйозно.
Скажіть, чи мене одного коробить, коли читаєш у ,ніби притомних, людей, що президент "насправді Вальцман", а Юля Тимошенко - "насправді Капітельман", Тягнибок - "насправді Фротман", а Кличко - "насправді Етінзон" ?
Ну і ще в тому ж дусі про інших політиків.
При цьому віртуально поплескують вас по плечу і по-змовницьки підморгують вам : "Ну ти ж теж так думаєш, брателло !"
Та ще й на доказ доводять якісь "таємні виписки" із церковних книг, архівів і скани засекречених документів, або порівнюють на фотографіях вуха і носи.
Та капєц просто.
Нє, я канєшно понімаю, що надзвичайно важливо знати хто був прадідусь чи прабабця в четвертому коліні у політика, чи посадовця.
Тоді все одразу стає зрозумілим!
А як же ж!
Адже тепер "очевидно", що у тебе в під'їзді насцяв не твій сусід, чи ти з перепою, а той клятий "Шварцнегер, нащадок Шварцмана".
Ті, хто вперто називає політиків вальцманами -капітельманами -етінзонами, двічі придурки.
Перший раз придурки, бо прізвище політика аж ніяк не Вальцман, чи Капітельман, а Порошенко і Тимошенко ( чи як там їх всіх, "проти кого" ви копаєте, чи вигадуєте родовід).
Так само можна у вас самих "відшукати" в роду якогось Авраама, Ганса, чи Збишека з Мухамедом. Як не в четвертому, то в десятому коліні точно.
Так людство влаштовано. Генетика вам в поміч.
А другий раз придурки, бо щиро вважаєте, що ми опускаємося на ваш "рівень нижче плінтуса", і сам факт "єврейського" прізвища має викликати у нас негативні емоції і відразу.
Гей, придурки, ви забули, що лозунг "Бєй zydov, спасай Рассєю!" є , а аналогічного "Бєй zydov, спасай Україну!" немає. Від слова "зовсім".
Бо нема звідки взятися.
Те, яка людина є залежить не від прізвища прадіда , а від виховання, набутих цінностей і самоусвідомлення. Я не складно пояснюю?
Ти можеш мати в роду хоч короля Людовіка, хоч гетьмана Розумовського, або царя Давида, а жити свиня свинею.
За своїм родоводом краще слідкуйте.
Бо , маючи належність до славного роду Кошових, Вернигор,Мельниченків, чи Шевченків , патякаєте вже не українською мовою а московським суржиком , віддаєте дітей в "русскіє" школи, волаєте п'яними голосами "тюремний шансон", і їздите в московію сраки цьомати своїм ворогам за три копійочки.
Бо копійочка до копійочки - вже і руб набереться. А сором очі не їсть і совісті ніхто ніколи не бачив.
І винен у ваших ( і через вас, і наших теж) бідах,не якийсь міфічний "Шварцнегер-Коган-Рабінович", а ви, падли, які продали свій голос і майбутнє дітей своїх і моїх за кіло гречки і двісті гривень на виборах.

Про медичну реформу

Світлина від Roman Prorok.
Телефонує приятелька з Італії. Доглядає сім'ю пенсіонерів біля Неаполя. Господар вирішив записатися на прийом до лікаря. Сказали: черга три місяці. Пішло загострення. Викликали сімейного лікаря додому. Був 5 хвилин. Заплатили 50 євро. Сказав, що чекати в черзі на прийом до вузького спеціаліста. Все.

Знайомий зі Швейцарії каже, що чекає черги до лікаря вже четвертий місяць. 
Пригадую, як моя приятелька, яка живе у Канаді, розповідала, що за аналіз крові заплатила 500 доларів.
Це ж тільки у нас пенсіонер може ногою відкрити двері у кабінет лікаря і сказати: "дохтор, випишіть мені аналіз крові. Ну і сечі не забудьте". Зранку здати аналізи і до обіду безкоштовно отримати результати. Ну а якщо до дохтора черга, то ж можна підійти у лабораторію, дати 20 гривень і через пару годин забрати результат.
Після реформ такого не буде, шановні. І 20 гривень лікарю за консультацію платити не будете. І не 50, і не 100. А будете платити по повній програмі. Страхової медицини у нас немає. А якщо і буде, то платити будемо чималу страховку. Наразі замкнене коло. Якщо його розв'язати, можемо і програти. І нинішні часи будуть здаватися благом.
Тільки поступові зміни. Крок за кроком. В ім'я людей і лікарів.

У Катеринополі на Черкащині готуються до відкриття пам’ятника отаману Семенові Гризлу

На 22 вересня у смт Катеринопіль на Черкащині заплановане урочисте відкриття пам’ятника знаменитому повстанському отаманові Семену Гризлу та всім землякам, які полягли у боротьбі за Волю України.
О 10-00 22 вересня вшанування розпочнуться з покладання квітів до пам’ятника Великому Кобзареві української нації – Тарасові Шевченку, після чого учасники вшанувань урочистою ходою вирушать до новозбудованого пам’ятника отаманові Звенигородського коша Вільного Козацтва Семнові Гризлу – уламка чорної скелі з гранітою стелою з портретом отамана і словами, присвяченими славним предкам…
Після урочистої частини з освяченням пам’ятного знаку – у приміщенні місцевого ліцею демонструватиметься фільм про Семена Гризла, а у Вікнинському НВК пройдуть патріотичний флешмоб і показові спортивні виступи.
О 13-00 розпочнеться Козацька Рада і засідання Круглого столу на тему «Співпраця Черкаського Крайового Товариства Українського Козацтва з освітніми закладами області по національно-патріотичному вихованню молоді засобами козацької педагогіки. Обмін досвідом роботи».
Довідка
Гризло Семен Григорович (*1887?, м. Кальниболото Звенигородського пов. Київської губ. (нині Катеринопіль Черкаської області) — †3 березня 1921 р., Звенигородщина). Брав участь у повстанні 1905 року на броненосці «Потьомкін». Військовий і громадський діяч часів УНР; організатор Вільного козацтва, Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3 жовтня 1917 року), повстанський отаман.  Військове звання — сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва.тях

“Підляська Різанина”

невідома історія вбивств десятків тисяч євреїв польськими селянами та інтелігенцією, у 128 населених пунктах Підляшшя в 1941 році.

український переклад інтерв’ю з автором книги “Міста смерті”(“Miasta śmierci. Sąsiedzkie pogromy Żydów”) Мирослава Тричика (Mirosław Tryczyk)виданню Newsweek Polska під назвою “ Лопатою, штахетою, палкою” (“Łopatą, sztachetą, kijem”), 2015 р.
кадр з художнього фільму Pokłosie про бійню у Єдвабному
Newsweek Polska (NP) Книга «Сусіди» Яна Томаша Гроса (Jan Tomasz Gross) вийшла 15 років тому. Всі ці роки ми жили в упевненості, що вбивство поляками своїх 300 єврейських сусідів в Єдвабному — це жахлива, але одинична подія.
Мирослав Тричик: Ця книга дала початок дискусії про співучасть поляків у Голокості. Грос детально описав те, що сталося в Єдвабному, але, по-перше, інформація «розрослася», зараз нам відомо більше. А по-друге, він не помістив ці події в контекст регіону. В результаті сформувався міф про Єдвабне. Коли я їздив по Підляшшю, сподіваючись знайти свідків, найчастіше я чув: «Навіщо згадувати, ви зробите з нашого міста друге Єдвабне».
NP: У своїй книзі «Міста смерті: сусідські єврейські погроми» ви описуєте ще 13 населених пунктів, в яких розгорнулися трагічні події.
Мирослав Тричик: Це тільки вершина айсбергу. Протягом трьох років я вивчав покази з процесів 1944–46 років, які велись щоб «засудити злочинців, винних у вбивствах і переслідуваннях мирного населення і військовополонених», і я можу назвати 128 населених пунктів на території сучасного Підляшшя (як по польській, так і по білоруській стороні кордону), де поляки самостійно або у співпраці з німцями влаштовували єврейські погроми.
NP: Це всюди виглядало так як у Єдвабному?
Мирослав Тричик: Навколо книги Гроса виникло кілька міфів. Наприклад, що погром в Єдвабному був спонтанним вибухом агресії збожеволілого натовпу, який залякали троє польських бандитів, а все відбувалося під наглядом німецьких солдатів. Коли я читав документи з судових процесів, я переконався, що погроми ретельно готувалися.
NP: Хто цим займався?
Мирослав Тричик: Поляки. 17 вересня 1939 року згідно пакту Молотова — Ріббентропа територію Підляшшя зайняв СРСР. Там з’явився стихійний партизанський рух, народне підпілля, яке не було пов’язано з Армією Крайовою. Таких загонів зі своєю ієрархією, структурою, зброєю і антикомуністичними переконаннями було багато. 22 червня 1941 року, коли Третій рейх напав на СРСР, росіяни відступили, а по цих територіях проїхали німці, на кілька годин зупинившись в деяких населених пунктах. Вони наказали сформувати місцеву владу і поїхали далі на фронт, до Мінська. На цій нічийній землі владу взяли в свої руки партизани, які створили підрозділи міліції, народної дружини, про які Гросс не згадує жодним словом.
NP: Партизани відчували себе відповідальними за підтримання порядку на цих територіях.
Мирослав Тричик: І вважали, що повинні розправитися з євреями і тими людьми, які співпрацювали з радянською стороною. Вони віддавали накази, які забороняли переховувати у себе євреїв, а їм самим забороняли пересуватися по дорогах.
Винищувальні акції були спланованими і носили злочинний характер. Все розпочалося 5 липня 1941 року у Вонсоші, де жило 1700 осіб — з них 700 євреїв. У ніч на 6 липня селище оточили спеціально відібрані для акції поляки. Один з учасників погрому дав такі свідчення: «Юзеф Л. Звелів мені йти за сараї у Вонсоші, на житнє поле, і стежити там, куди будуть ховатися євреї, тому що вони будуть бігти тією дорогою. Ти будеш їх повертати, а ми з ними розберемося ». Далі він розповідав, що «відправився туди з палицею — такою штакетиною від плоту». Так що у акції були ватажки, вони віддавали накази, розставляли людей на околицях містечка і в полях, усюди, де могли сховатися євреї. Одні мали на возах вивозити тіла, інші — засипати плями крові піском. У своїх свідченнях свідки підкреслювали, що вбивці користувалися заздалегідь підготовленими знаряддями: оббитими залізом палицями, пружинами з тягарем… Щоб виготовити такі предмети потрібні час, план та ідеї.
Ховали тіла в найкращому місці: в глибокому протитанковому рові, який викопала ще Червона армія. Потім ця схема дій повторювалася в Радзіловому, Єдвабному, Щучині, Граеві, Райґруді, Ґоньондзі та інших населених пунктах регіону.

Єврейська родина із Щучина. Довоєнне фото.
NP: Ким були вбивці?
Мирослав Тричик: Слід розвіяти міф, ніби за вбивствами стояли селяни, неписьменний народ, якісь маси. Міліція, яка організовувала та інспірувала вбивства, складалася з місцевих еліт: лікарів, підприємців, довоєнних поліцейських. З людей, які користувалися повагою, до яких прислухалися. У Райґруд головним став Л., вчитель давньогрецької, який після чергових вбивств відпочивав, ведучи бесіди зі священиком або обертаючи папером свої улюблені книги з давньої історії. У Браньску все очолював довоєнний лідер місцевого відділення Польської селянської партії, в Щучині — директор школи.
Ватажками подій в Єдвабному вважаються брати Лауданьскі, в книзі Гроса вони зображені примітивними монстрами. Але вони були представниками місцевої еліти: у них є спільні фотографії з єпископом Ломжі, а це говорить про їх суспільне становище. У них була будівельна фірма, вони зводили школи, церкви. Коли в Єдвабному шукали сарай, щоб спалити євреїв, вони запропонували тому хто погодиться надати свій, дати дерево на будівництво нового. І дотримали обіцянку.










Один з братів Лауданьских на фото із єпископом Ломжі Станіславом Косткою — Лукомським.


NP: 
Багато свідків у вашій книзі кажуть, що погроми влаштовувалися за наказом німців, які погрожували, що якщо поляки відмовляться, вони спалять все село. Німці були в Радзілові, Єдвабному, в Суховолі, в Кольно … А ви наполягаєте, що євреїв убивали поляки.
Мирослав Тричик: Німці підбурювали, погрожували, а іноді просто натякали. Вони прагнули того, щоб поляки вбивали самі, бажаючи досягти пропагандистського ефекту і показати, що навіть слов’янські народи хочуть позбутися на своїх землях євреїв.
У більшості розповідей про погроми звучать, однак, зауваження, що німців в момент злочину в цих населених пунктах не було. Там, де вони залишалися, вони вели себе пасивно, робили фотографії.
Після війни поляки сформували міф, що у них не було іншого виходу, інакше їх би розстріляли. Але насправді, німці взяли в свої руки владу на цих територіях тільки пізньої осені. Все літо 1941 керівництвом займалася польська міліція, яка могла допомогти євреям, але цього не робила. Навпаки: в Ґоньондзі вона передала німцям список євреїв для розстрілу. У Браньску німецький пост складався з трьох-чотирьох чоловік. З міста тікало 800 євреїв, а війну пережили всього кілька десятків. Решту поляки вбили в навколишніх лісах.
NP: Вважається, що погроми тривали пару днів, ненависть акумулювалася, а потім життя поверталася в нормальне русло. Скільки вони тривали насправді?
Мирослав Тричик: Багато днів і навіть тижнів, а злочинна атмосфера наростала поступово. Спочатку міліція або народні патрулі заарештовували євреїв, які співпрацювали з радянськими силами. Це був сигнал, що вбивати євреїв можна швидко, без процесів і безкарно. Потім спіраль насильства вийшла на виток окремих інцидентів. Чеслав Лауданьскі (Czesław Laudański) б’є по обличчю випадково зустрінутого на вулиці єврея, когось іншого розстрілюють за містом, когось топлять в колодязі. Починаються перші нічні підпали, що супроводжуються пограбуванням майна євреїв. Пізніше поляки давали такі покази: «Вночі я чув крики, але боявся вийти».
Коли погромники стали відчувати себе впевненіше, вони почали вбивати вдень. У Щучині, за свідченнями Леона К., «Вінцентий Р. і Домінік Д. нападали на євреїв з ножем, це відбувалося у неділю, люди поверталися з костелу». Ніхто не реагував. Потім одного разу вночі залунав заклик: «У кого вистачить духу, гайда з нами бити євреїв». Починаються масові вбивства: в Вонсоші на вулицях і в своїх будинках вбили 1200 чоловік, в Щучині — 100. Тоді зазвичай з’являлися німці, давали дозвіл на погром або схвалювали ситуацію, що склалася, роблячи оголошення, що на євреїв закон не поширюється, тому їх можна вбивати. У деяких населених пунктах погроми були одиничними: в Ґоньондзі винищення євреїв тривало два тижні, щоночі.
NP: Як на масові погроми реагували мешканці?
Мирослав Тричик: Згодом насильство стало здаватися таким нормальним, що його ніхто не приховував. Один свідок у Вонсоші розповідав, що двоє жителів були «досить сміливими вбивцями. Серед білого дня вони ходили, закотивши рукави, з ножами, якими різали євреїв ». «Винцентий Р. убив єврея, прізвища якого я не пам’ятаю, на очах всього Щучина» — свідчив інший свідок.
NP: Чи правда, що євреїв так тероризували, що вони зверталися за допомогою навіть до німців?
Мирослав Тричик: У це складно повірити, але такі випадки були в Ґраевому, Єдвабному, Ґоньондзі. Там місцева міліція замкнула чоловіків-євреїв в сараї, а жінки, що залишилися без захисту стали об’єктом нападів. Тільки в одну ніч з 20 на 21 липня 1941 поляки вбили 20 євреїв: когось вдарили ломом, когось повісили, когось не захотів сховати сусід і не відчинив двері … Німців в містечку не було, вони розташовувалися неподалік в фортеці Осовець. Наступного дня зневірені євреї заплатили німцям, щоб ті приїхали в Ґоньондз і захистили їх, патрулюючи місто. Спрацював такий механізм: заплатіть, інакше ми дозволимо полякам вас вбивати.
NP: У свідченнях з’являється також тема згвалтувань. Який був їхній масштаб?
Мирослав Тричик: Гвалтування єврейок було нормою. Свідки розповідають про групові згвалтування: в будинках, в парках, скверах, біля костелів, на вулиці. Ніхто не реагував. Полька з Ґоньондз згадувала: «Франчишек К. гвалтував юних чотирнадцятирічних єврейок, у дворі я своїми очима бачила кров». Одна жінка розповідала, що її сусід гвалтував єврейок. Але казала вона це так, ніби бачила здичавіння не в самому факті насильства, а в тому, що це були єврейки: для неї це було гірше, ніж користуватися послугами повій.
З’являються описи садистських сцен з Вонсоші і Кольно, де жінок змусили роздягненими бігати по вулиці. У Ґоньондзі євреїв вигнали «пастися на луг», змусивши їсти траву. Хелена А. розповідала, що в Райгроді бачила, як один поляк «бив скло, а потім гнав по ньому босих євреїв купатися в озері, підганяючи їх ударами мотузки». У Суховолі євреїв зганяли в річку. Із свідчень Яна В. ми можемо дізнатися, що «усі збіглися подивитися, як топлять цих євреїв». Вбивство сприймалося як вистава.
NP: Що використовувалося для вбивства?
Мирослав Тричик: Все, що було в селі чи містечку під рукою: пилки, палиці, багнети, сокири. Хтось вбивав різницьким колуном, хтось розповідав, що поляки «змушували людей лягати горілиць, приставляли їм до горла лопати і вбивали їх ногами. І все, людини не було ». На дітей шкодували куль, їх убивали ударами об бруківку, стіни. У Радзілові міліціонер намагався заради економії вбити однією кулею 10 дітей, поставивши їх в ряд. Загинули не всі, деяких поховали живцем.
NP: Мотив рухомої землі, під якою поховані ще живі люди, звучить в оповіданнях свідків часто.
Мирослав Тричик: Поляки, у яких такого досвіду не було, вчилися масових вбивств. У перших повідомленнях йдеться про те, що людей топили в колодязях, ставках, дренажних ровах. Потім стало зрозуміло, що вбивати людей на вулицях і вивозити тіла за місто незручно. Почали копати ями в навколишніх лісах і полях і відводити туди жертв. «Фелікс Б. взяв багнет і колов ним по черзі кожного єврея під ліву лопатку, люди, які з ним були, розбивали заступами їм голови, (…), потім їх засипали землею», — це розповідь з Райгроду. Виявилося, що ефективніше і дешевше всього спалювати людей у ​​сараях.
NP: Після погромів німці організували гетто. Хто ними керував, раз, як ви говорите, самих німців на цих територіях не було?
Мирослав Тричик: На межі 1941–42 років німці сформували в містечках свою адміністрацію, а разом з нею так звану hilfspolizei, допоміжну поліцію, до лав якої вступали ті поляки, які до цього перебували в народних дружинах і проявили себе на ґрунті вбивств. Вони завоювали цим довіру окупантів. Частина таких людей йшла на службу до німців, а частина, розправившись з євреями і комуністами, — в Армію Крайову або Народові Сили Збройні. У Щучині Р., що служив в народній дружині, вступив в німецьку поліцію, і його призначили комендантом створеного на початку 1942 року гетто. Він організував цілу систему найму єврейських жінок для роботи на полях християн.
NP: Євреїв звели до ролі кріпаків?
Мирослав Тричик: Залякані, принижені, що втратили близьких люди використовувалися як дешева робоча сила в Щучині, Райгроді, Ґоньондзі. Місцеві селяни зверталися до польської міліції, яка мала повну владу над євреями, і наймали їх на роботи. Селяни платили полякам, а тим доводилося ділитися з німцями. Платили яйцями, маслом, бензином, вкраденими у євреїв цінностями. В оповіданнях відчувається задоволення від того, що єврея можна було перетворити в раба, це сприймалося як свого роду помста.
NP: Чому ви взагалі почали читати ці документи?
Мирослав Тричик: Це для мене особиста історія. Моя родина походить з Підляшшя, мій улюблений дідусь жив у селі коло Тересполя. Я жив у Вроцлаві та їздив туди на канікули. У 2011 році в цьому селі, буквально в парі сотень метрів від нашого будинку, виявили масове поховання. Я зрозумів, що моя дитяча Аркадія розташовувалась на кладовищі. Мене дивувало, чому дідусь жодного разу не говорив про ці могили, адже він не міг про них не знати. Дідусь був антисемітом, як, втім, і мій батько, «євреї» у нього завжди були винні у всіх бідах світу. При цьому він з великою теплотою згадував німецьких офіцерів, які ночували у нього в хаті. Діда і батька вже не було, так що я почав шукати інформацію в архівах.
NP: Що ви виявили?
Мирослав Тричик: Стан документів, пов’язаних зі злочинами проти євреїв в Інституті національної пам’яті в Білостоці відображає рівень інтересу істориків і прокурорів до опису і прояснення тих подій. Коли я брав ці папери, мені говорили: «навіщо це читати, ці історії вже описані». З документації архіву було видно, що деякі свідчення читалися вперше. Несистематизовані, з неповними описами, в поганому стані, найчастіше практично покриті цвіллю … Зате, якщо взяти документи, пов’язані з «проклятими солдатами»: професійно оброблені, заламіновані, описані аж до кожного прізвища, назви населеного пункту, підрозділу.
З судових документів випливає, що 80% справ людей, які вчинили в роки Другої світової війни злочини проти польських громадян єврейського походження, завершилися їх виправданням.
Міф про мирний довоєнний мультиетнічний симбіоз в цих містечках східного прикордоння розвалився. Покази демонструють, що поляки нічого не знали про своїх єврейських сусідів, дуже часто вони не знали навіть їх прізвищ! Коли їх просили перерахувати прізвища загиблих, вони використовували прізвиська, клички: «Морква», «Петрушка». Це показує, що вони співвідносили цих людей тільки з родом діяльності, якою вони заробляли на життя. В даному випадку — торгівлею овочами.
NP: Коли я їду в свій рідний Августів, я проїжджаю міста, які ви згадували. Але ні в школі, ні вдома ніхто про погроми не розповідав.
Мирослав Тричик: Бо ми витісняли ці вбивства з пам’яті і затирали сліди. У Райгроді, в лісі, де застрелили 40 євреїв, місцева влада після війни спочатку влаштували місце утилізації кісток тварин з бійні, а потім звалище. Меморіальної дошки там до сих пір немає. Кажуть, що ідентифікувати масове поховання неможливо, так як людські кістки перемішалися з кістками тварин. Я не хочу вас засмучувати, але в Августові теж були погроми.
До того, як я почав читати ці документи, я був міським активістом, скаутом, учителем, я постійно хотів робити щось, щоб зробити людей і суспільство кращим. Але з тих пір, як я почав по кілька годин на день читати ці свідчення, я втратив віру в людину.
NP: А що з вашої селом?
Мирослав Тричик: Виявилося, що там вбивали євреїв з Тересполя, який знаходиться неподалік. Одного разу дідусь подарував мені колекцію монет і срібний годинник. Я дуже зрадів такому подарунку, це для мене скарби. Але зараз я задаю собі питання: звідки селянин, єдиним майном якого була корова чи кінь, взяв царський годинник? Або колекцію монет з різних куточків світу з срібними царськими рублями?
NP: І як ви собі відповіли?
Мирослав Тричик: Можливо, дідусь брав участь у стратах? Можливо, він розкопував могили або брав участь у погромах. Я не заглиблювався в цю тему, у мене не вистачило духу. Це святе для мене місце, моя Аркадія. Зате я написав книгу про єврейські погроми. До дідуся я б хотів повернутися в наступній книзі, поки я набираюся на неї сміливості.
Фото сімї Фінкельштейнів зроблене після їх приїзду до Ізраїлю у 1946 році. 7 липня 1941 -го, їм вдалося втекти з Ринкової площі в Радзілуві та сховатись. Через три дні, 10-го липня, вони побачили червоне сяйво на горизонті. Це був храм, повний євреїв, що горіли в Єдвабному, за 14 кілометрів 

Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар

Взаємини українців і татар із глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів – вони "гостюють" чи "навідують" один одного, а захопивши полон, ведуть чесний торг. І це, за словами Івана Сірка, не має бути "приводом для великої війни".
Образ татар у поточній історичній свідомості - ніби дзеркальне відображення ідеалізованого образу козака. Насправді годі уявити природніших спільників і побратимів, ніж запорожці й кримчаки.
Вони майже одночасно виходять на арену історії й так само одночасно сходять із неї, аби вже в стереотипних спотвореннях виринути на сторінках підручників.  
Козацтво як східне лицарство  
Звичний для нас погляд на козацтво як головного захисника українських земель від набігів погано узгоджується із самим фактом мільйонних втрат населення від набігів. Щоправда, звинувачувати в цьому козацтво не випадає.
Жодна країна, що потерпала від набігів, не спромоглася організувати гідну військову оборону. Ані Молдова, ані Московська держава, ані Річ Посполита. Інша річ, що захист від набігів був записаний до чеснот запорожців значною мірою постфактум.
Набагато адекватнішим образом видається вислів польського автора XVI ст. Бартоша Папроцького про "пограничний спорт". І козаки, й татари полюють за здобиччю, ризикуючи власним життям, здобувають воєнну славу і воєнні трофеї.
Натомість документально підтверджених випадків козацьких походів з метою визволення турецьких рабів майже немає! Хоча документально засвідчені, так би мовити, принагідні звільнення бранців та захоплення інших бранців - татарських.  
Про українське козацтво як корпоративне військо, своєрідну піратську республіку воїнів написано дуже мало. Лише нещодавно Наталя Яковенко наголосила на типовому в тогочасній Європі праві шаблі на грабунок мирного населення.
 Малюнок Олександра Міхнушева
Всупереч ідеалізованому міфові, під час тої-таки Хмельниччини козаки грабували мирну руську людність нарівні з польською і єврейською (як це було, приміром, у волинському місті Киселин 1648-го року). У становій Європі козаки як професіонали на полі війни багато в чому почувалися ближчими до інших вояків (тих самих татар), ніж до православних міщан чи селян.  
Відмежування військовості від простолюду, від мирної хліборобської праці - одна з основних засад козацької ідентифікації. У літературному творі XVIII ст. "Відповідь запорозьких козаків українським слобожанам" це розрізнення висловлено максимально яскраво:  
Що ж се?.. Яка там твар мемекає: ми, ми!  
Ах, трясця ж в його ма! Рівняються з людьми!..  
Не тільки ж бо з людьмиа навіть з козаками.  
Ах, плем'я гаспидське! Та ми ж вас батогами!...  
Завдяки зусиллям православної ієрархії козацтво поступово стає уособленням захисту православ'я. Ця ідея, у свою чергу, стимулює стрімкий розвиток міфу про козацтво як європейське лицарство.
Найбільша проблема таких схем - розмаїття контактів, зв'язків, взаємовпливів козацтва зі Сходом. І йдеться не лише про лексичні запозичення (бунчук, майдан, сагайдак тощо), оселедець чи шаровари.   Козаки переймають бойову тактику яничарів - гарматний і рушничний обстріли противника із-за возів.
Варто окремо наголосити, що упродовж XV-XVII ст. османська армія була найсучаснішою в Європі, саме яничари були першим в історії регулярним військом, забезпеченим вогнепальною зброєю. Тож не дивно, що давньоукраїнська назва рушниці - яничарка.  
У Середньовіччі Крим був українським і не безлюдним  
Тоді, як козаки й татари вправлялися в "пограничному спорті", мирні мешканці шукали способів вижити в огорнутому постійною небезпекою регіоні. Навіть у східній неволі життя не закінчувалося.
Академік Агатангел Кримський писав, що втрати українського населення внаслідок работоргівлі спричинили породичання між українцями й татарами. Про антропологічну слов'янськість більшості османських придворних і воєначальників писали практично всі мандрівники.
Окрім того, в другій половині XVII ст. етнічні українці становили більшість населення Криму! З матеріалів перепису 1666-1967 років (які навів у своїх подорожніх нотатках турецький мандрівник Евлія Челебі) відомо, що, в Кримському ханстві мешкали 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. невільників із Півночі.  
У 1675 році запорожці вирушили походом на Крим під проводом Івана Сірка. Сірко - архетипний козак, збірний образ шукача лицарської слави. За переказами, він народився з зубами й одразу після пологів схопив зі столу пиріг і почав гризти. Все життя Сірко гриз ворогів, а тогочасна французька газета писала, що він "навіть уві сні ріже мусульман".  
Насправді логіка поведінки Сірка була ситуативною. Незадовго до походу 1675 року в татарських степах стався недорід, і Сірко дозволив татарам випасати худобу на запорізьких землях. І це тоді, коли Гетьманщина разом із Росією воювала з Османською імперією й Кримом за Чигирин, ще недавно - столицю!
На закиди гетьмана Самойловича Сірко відповів: "Коли б і чорт, пане гетьмане, помагав людям в крайній їх нужді, то зневажати те не годиться... То коли ми з татарами живемо по-сусідськи й допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно".  
Сірко шанував сусідів-воїнів, але не мав пощади до мирних мешканців, навіть співвітчизників. 1675 року під час походу на Крим він вивів звідти 7 тис. невільників. На питання кошового, чи, бува, хтось із них не бажає повернутися до Криму, близько 3 тис. людей відповіли ствердно. 
Пісня про "подвиг" Сірка, відома за виконаннями Едуарда Драча і Василя Жданкіна 
Вони аргументували це тим, що в Криму вже мають родини й садиби, а в Україні в них не лишилося нічого. Тоді, за переказом козацького літописця Самійла Величка, Сірко наказав цих людей відпустити і тут-таки усіх їх перебити. Козак, який понад усе цінує свободу, не спромігся зрозуміти поселенців.  
Чи татари зраджували Хмельницького?  
Найяскравіший приклад військової співпраці козаків і татар - перші роки повстання під проводом Богдана Хмельницького, що згодом переросло в грандіозну війну.
Аксіомою масової свідомості стали звинувачення кримчаків у "зраді" Хмельницького та недооцінка їхньої військової допомоги. Щоправда, залишається незрозумілим, чому така нібито неістотна для гетьмана допомога оберталася для українського війська поразками, тільки-но татари "зраджували", і чому Хмельницький не починав жодної битви без приходу татарського війська?
Розвідки військового історика Івана Стороженка довели, що уклавши союз із Кримом (ціною якого, до речі, було право татар збирати ясир на українських землях), Хмельницький забезпечував поєднання козацької піхоти з татарською кіннотою. Це ліквідувало оперативну перевагу польської армії, яка дозволяла полякам перемагати козаків-піхотинців у всіх попередніх повстаннях.
Кримський вершник. Реконструкція із фільму Олеся Саніна "Мамай". Герой-українець наприкінці одружується з татаркою
Значення татарської кінноти розуміли всі. В анонімному щоденникові поляка - учасника Пилявецької битви - записано: "Весь наш порятунок полягав у тому, щоб швидко воювати проти ворога [козаків], не чекаючи поєднання з ним татар".
Що ж сталося 1651 року під Берестечком? Чи хан "зрадив" Хмельницького? А сталося так, що проведення битви збіглося з мусульманським святом Курбан-байраму, під час якого вести бойові дії заборонено. Хан попередив про це гетьмана й просив відкласти битву, однак, на прохання Богдана, таки вивів свої війська.
Але на самому початку бою було вбито хана Амурата, котрий впав головою в бік, протилежний розташуванню війська ворога. Після цієї події, яку татари сприйняли як знак Аллаха про немилість за порушення його приписів і неприпустимість подальшої битви, кримчаки кинулися втікати.  
Козацько-татарська федерація  
Чим керувався кримський хан, вступаючи у війну з Річчю Посполитою на боці козаків? Імовірно, він прагнув зберегти нетривку рівновагу сил між Річчю Посполитою, Росією й Османською імперією.
Знаємо, що союз Хмельницького з Москвою призвів до відчутного посилення російських позицій у регіоні. Наслідком цього стала поетапна ліквідація Гетьманщини (1764 рік), Запорозької Січі (1775 рік), Кримського ханства (1783 рік) і Речі Посполитої (поділи 1772, 1793 і 1795 років).
Символічно, що в протистоянні російському наступові кримські татари підтримували Івана Виговського 1659 року в переможній битві під Конотопом, а в Конституції Пилипа Орлика 1710 року йдеться про "закони близького сусідства, що нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою".
Виступаючи 1991 року на першому конгресі Міжнародної асоціації україністів у Києві, вчений-тюрколог, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак закликав вивчати всі процеси етнічно неукраїнських державних структур нарівні з етнічно українськими державами й побачити в татарах "не диких зайд, грабіжників, а нарівні з запорожцями - наших предків".
----------- 
ЦИТАТА
Два береги одного степу
"На відміну від знеособленого турка ("пса", "скверного варвара", "люнатика" (натяк на ісламський півмісяць), сприйняття татарина в козацьку добу виглядає набагато еластичнішим...
...Описуючи початок Хмельниччини, навіть православний ортодокс Григорій Грабянка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-Бей, був "воїн славний і невимовно відважний". Самійло Величко піде ще далі, написавши: "Невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями".
...Взаємини козаків і татар під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал противників-рицарів – вони "гостюють" чи "навідують" один одного (тобто чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розмір і термін викупу.
Характерно, що козацький літописець кілька разів програє однаковий епізод: козаки оголошують полоненим татарам, що коли впродовж вказаного терміну ті не доставлять викупу, їх буде відіслано в "безвихідну" московську неволю; татари ж, почувши це, "здригаються від страху" й швидко здобувають гроші, після чого бранців "ласкаво відпускають".
...Підсумкова фраза з листа, що його буцімто написав кошовий отаман Іван Сірко до татарського хана: "А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба".
Ця фраза – напрочуд точний відбиток козацько-татарських узаємин упродовж кількасотлітнього співжиття над берегами одного й того самого степу".
Наталя Яковенко. ""Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України"

Як вбили Бандеру. Розслідування з Гарварда

У одній із розсекречених ЦРУ течек, яка мала стосунок до розслідування вбивства президента Кеннеді, знайшлася покреслена агентами публікація з гамбурзького журналу "Штерн" про справу Сташинського. Чи означало це, що ЦРУ бачило якісь паралелі між вбивством Бандери і Кеннеді?
Що читаємо? Книга Сергія Плохія "По червоному сліду. Убивство у Мюнхені" - Харків, "Клуб сімейного дозвілля", 2017
4 листопада 2017 року Богдану Сташинському, вбивці Степана Бандери мало б виповнитися 86 років. Або виповниться: він може бути досі живий.
Частина селян Борщовичів вірить, що принаймні один раз Сташинський повертався у рідне село на Львівщині. Дехто стверджує, що він і досі приїздить подивитися на рідну хату та могили батьків.
Сергій Плохій спробував реконструювати долю одного із найбільш відомих радянських кіллерів.
Ця книжка приречена стати бестселером. Адже вона сподобається і тим, хто Бандеру шанує, і тим, хто його ненавидить. Ці другі – бо матимуть елемент сатисфакції: у книжці об’єкт їх антипатій знищують.  Для тих, хто вважає Бандеру героєм, – це важливе розслідування усіх обставин і версій його вбивства.
На сторінках книжки з’являються геть несподівані деталі. У одній із розсекречених ЦРУ течек, яка мала  стосунок до розслідування вбивства президента Кеннеді, знайшлася покреслена агентами публікація з гамбурзького журналу "Штерн" про справу Сташинського.
Чи означало це, що ЦРУ бачило якісь паралелі між вбивством Бандери і Кеннеді? Чи вбачали у даллаському вбивстві кадебістську тінь мюнхенського?
Це було ідеальне вбивство. Німецьким слідчим лишалося підозрювати усіх. Але висунути звинувачення комусь конкретно вони не могли. Не було ясно , в який спосіб ціанід потрапив до  шлунку Бандери.
Дехто підозрював навіть самогубство на тлі складних стосунків провідника із власною дружиною.
У смерті Лева Ребета, якого Сташинський отруїв двома роками раніше, версія вбивства навіть  не розглядалася. Лікарі і слідчі не побачили нічого підозрілого у смерті українського публіциста.
Якби Сташинський сам не здався федеральній владі – секрети радянських спецслужб так і залишалися секретами. Ніхто до сьогодні не може сказати точно, скількох своїх ворогів СРСР знищив без жодних слідів зовнішнього втручання  – тією ж, або подібною зброєю, як Ребета чи Бандеру.
Богдан Сташинський відтворює обставини вбивства Ребета для слідчого експерименту. У згорнутій газеті була прихована таємна зброя. Фото: з архіву Мюнхенської кримінальної поліції, вересень 1962 року  
Ця книжка відповідає на питання, чому в умовах нової Холодної війни, яку розв’язав Путін, Кремль не поспішає розсекречувати таємні архіви радянських спецслужб.
Сергій Плохій згадує спробу отруєння радіоактивним талієм  агента-перебіжчика Ніколая Хохлова, а в пам’яті з’являються успішний замах на Алєксандра Литвиненка в Лондоні або, на щастя, менш успішне – діоксином майбутнього президента України Віктора Ющенка.
Методи КГБ досі використовує ФСБ. Убивство Бандери має надто довгу тінь. 
 ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Читаючи цю книжку раз-по-раз наштовхуєшся на подібні "вуха" московських спецслужб, що стирчать там і тут, тоді і тепер.
Сергій Плохій наводить приклад як КГБ вдавалося до різного роду спецоперацій. Наприклад, творило з ФРН – осередок антисемітизму.
Радянські агенти наприкінці 1950-х сплюндрували могили на єврейському цвинтарі в одній із провінцій.  Більшість німецьких селян з околиць засудило вандалізм, але знайшлися молодики, яких ці "активні заходи" КГБ підштовхнули до хуліганської самодіяльності. Надто нагадує сьогоднішні реалії знищення українських могил в Польщі, а польських – в Україні, чи не так?! Здається, хтось у ФСБ просто перечитав старі архіви КГБ.
Старий досвід дезінформації, який КГБ десятиліттями напрацьовував під час Холодної війни, тепер активно використовують у війні гібридній. Нічого нового Кремль не вигадав – у ФСБ здувають пил із старих течек і методичек. І діють.
Частина книжки Плохія присвячена саме таким спецопераціям, які радянські спецслужби здійснили, щоб дезавуювати свою причетність до політичних вбивств у Західній Європі. Як тоді, так і тепер західний інформпростір "заливали" відвертою брехнею, "качками", фальшивими версіями, що суперечать одна іншій.
"Чекісти поширили 3 мільйони 221 тисячу листівок, допомогли надрукувати 126 книжок і брошур, та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики Сполучених Штатів та їхніх союзників. За фінансування КГБ за кордоном виходило 15 газет і журналів", - пише Сергій Плохій.
У випадку із вбивством Степана Бандери намагалися запустити версію, що його вбили, бо він перейшов дорогу бундесміністру Теодору Оберлендеру. Нібито той боявся, що український лідер може свідчити на суді про участь Оберлендера у львівських погромах червня-липня 1941 року.
 ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Заради цього на світ божий витягнули Стефана Ліпольца, іще одного перебіжчика (вже із заходу – на схід). У Східному Берліні скликають прес-конференцію, на якій Ліпольц спробував переконати у геть відмінній від версії Сташинського.  
Ліпольц народився на Волині, у родині німецьких колоністів. Після анексії Волині СРСР подався на отримання статусу фольксдойче і, користуючись дружніми стосунками Третього рейху і СРСР, переселився на захід. Після Другої світової осів у Мюнхені. Там заприязнився із українцями, багато з них були членами ОУН-б.
Ліпольц заявив, що на нього вийшли представники західно-німецьких спецслужб. Він отримав наказ підсипати Бандері отруйний порошок у їжу. За його словами, Бандеру хотіли прибрати іще й тому, що той нібито віддавав перевагу британській розвідці і заважав німцям використовувати своїх людей у розвідувальних операціях проти Радянського Союзу.
Ліпольц не зміг виконити наказ, але стверджував, що знав, хто це зробив. І, за його словами, це був не Сташинський.
Бандеру вбив наближений до Бандери (так стверджував Ліпольц) Дмитро Мисків. 15 жовтня 1959 року Мисків обідав із Бандерою і підсипав йому отруту.  Пізніше Мисків помер у березні 1960-го року.
"Очевидно федеральна розвідка готувала мені таку саму долю" - сказав Ліпольц журналістам.
Прес-конференція Ліпольца була організована Штазі і КГБ надто поспіхом. Агента, що колись працював на заході, вирішили використати для поширення дезінформації. Сподівання були на те, що ніхто не буде перевіряти подробиць цієї версії.
Ці матеріали дійсно розійшлися було європейською пресою. Але невдовзі з’ясувалося, що Місков не міг отруїти Бандеру – цього дня він був не в Мюнхені, а в Римі. ОУН-б швидко це довела, ще до того, як західна преса клюнула на цю версію комуністичних спецслужб.
Сташинському прийшлося доводити слідству, що це саме він вбив Бандеру. Слідчі йому не вірили і тільки після того, як експертизи підтвердили правдивість подробиць, які ніхто не міг знати, - стало ясно, що вони мають справу із дійсним вбивцею Степана Бандери і Лева Ребета. 
 ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Історія Сташинського надається для багатосерійного документального серіалу.
У молоді роки він був прихильником українського підпільного руху. Але опинився під ковпаком радянських спецслужб. Сташинський мав складний вибір: піти на співпрацю із спецслужбами і врятувати батьків від заслання у Сибір, або зберегти вірність ідеям боротьби за українську незалежність та приректи родину на репресії.
Це був складний вибір. Батьки його вибору не зрозуміли. Хоч син вважав, що рятує у такий спосіб їх життя.
Також він спричинився своїми діями до вбивства нареченого рідної сестри.
Ясна річ, незабаром він став ізгоєм для родини. А з часом зрікся і свого українства.
Згодом Сташинський зрадить і своїх нових господарів.
Так, він закохався. Під час одного із завдань він зустрів німецьку дівчину.
КГБ потім буде проти їх шлюбу. Керівництво Сташинського наполягало потім на аборті, коли Інґе завагітніла. 
 Весілля Сташинського та Інґе Поль. Східний Берлін, березень 1960 року
Сташинський потроху втрачав довіру керівництва. І все більше потрапляв під вплив своєї дружини.
Після того, як вони випадково знайшли підсушку у своїй московській квартирі, рішення було прийнято: треба тікати на Захід.
Але, здається, у КГБ теж бачили еволюцію свого суперагента, який вже отримав один із найвищих орденів СРСР за виконання двох політичних вбивств. Подружжя просилося назад, у Німеччину.
Керівництво КГБ поставило умову: поїхати має хтось один. Або він, або вона. Те, що один з них перетворюється на заручника і гарантію повернення іншого навіть не сильно намагалися приховати.
Інґе відправляється до батьків. Богдан домовляється про кодові слова, які дозволять їм зрозуміти у листуванні, чи вдасться організувати втечу на Захід.
Під привидом нездоров’я Інґе залишається народжувати у Німеччині, народжує, але незабаром син Сташинських помирає.
Богдана Сташинського відпускають на похорон сина. Кіллера переправляють у Берлін військовим літаком. Його майже весь час супроводжує кілька агентів спецслужб.
Яке ж було їх здивування, коли на похороні сина не з’явилися ані батько, ані мати. Інґе та Богдан втекли.
Сташинський з дружиною втекли саме в той день, коли почали будувати Берлінський мур.
Якби вони зробили це на три години пізніше – їх втеча провалилася.
Потім буде слідство і суд.
На 388 сторінці починаєш співчувати Сташинському. Він зміг завоювати симпатії суду і частини західної преси. Вирок здивував: замість двох пожиттєвих термінів, він отримує 8 років ув’язнення.
Але навіть цього терміну він не відбув до кінця. Сташинського відпустили раніше.
А потім – його слід розчиняється в тумані історії.
Чи мала місце якась угода із якоюсь із спецслужб, яка дозволила сподіватися на м’які терміни ув’язнення? Чому родина Ребета простила Сташинському вбивство чоловіка і батька? Як на все це реагувала оунівська еміграція? Як стало відомо про продовження історії Сташинського у Південній Африці? Чому ЦРУ уважно слідкувало за перебігом цієї історії?
Ясна річ, що автор не тільки намагається знайти у розсекречених архівах відповіді на ці питання, але й докладно описує усі складнощі підготовки вбивства, його реалізації, розслідування і суду над вбивцею. І тут треба сказати, що історична книжка перетворилася не просто на захопливий детектив. "По червоному сліду. Убивство у Мюнхені" - насправді живий портрет Холодної війни на тлі історії майже шекспірівського героя. Вірніше – антигероя.
Фраза. "Подружжя Сташинських-Леманів виїхало з Берліна до Москви 9 травня 1960 року, на п’ятнадцяту річницю радянської перемоги над нацистами. Вони зробили зупинку у Варшаві. Родичам Інґе молодята сказали, що житимуть саме там. Тамтешній оперативник дав Богдану польські поштівки, марки і список цін на продукти й товари. Тринадцятирічний брат Інґе просив прислати листівок і марок. Ціни були потрібні, щоб писати родичам Інґе про життя у Варшаві. КДБ видало подружжю поштову адресу у Варшаві, звідти листи переправляли до Москви. Листи в Берлін йшли в конвертах з варшавськими марками. Родичам вони сказали, що повернуться через рік."
Нагадуємо, Сергій Плохій – професор історії і директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, автор багатьох наукових і науково-популярних книжок: "Брама Європи", "Остання імперія" та інших.