понеділок, 24 липня 2017 р.

У дитячому спортивно-патріотичному таборі “Трахтемирівська Січ” вчать любити і захищати Україну

                                           
У легендарному козацькому Трахтемирові на Канівщині стартувала третя, «крайня» зміна дитячого спортивно-патріотичного табору «Трахтемирівська Січ», яка триватиме до 31 липня.
Організатори гарантують учасникам незабутній відпочинок, поєднаний із самовдосконаленням та вишколом.
Наметове містечко, їжа приготована на багатті, вишколи з виживання та дика природа довкола навчать дітей бути самостійними, відповідальними та дадуть їм життєво-необхідні навички. Ранкові руханки, заняття з рукопашного бою, ходіння на байдарках, піші походи та постійний рух на свіжому повітрі додадуть здоров’я, загартують та зроблять дитину фізично сильнішою та витривалішою. Стрільба, основи поводження зі зброєю та вибухової справи, основи парамедицини та тактичні заняття дадуть дитині навички, необхідні кожній людині у країні, що воює та розширять кругозір дітей.
Культурологічні, історичні лекції та мандрівки відкриють дітям рідний край, Україну – від крейдового періоду до наших часів, підкріплюючи знання цікавими знахідками.
Патріотичні лекції, виховні вправи на комунікативність та соціальну адаптацію та ще багато цікавого чекає на дітей у таборі “Трахтемирівська Січ”.
Серед вихователів – націоналісти-патріоти, ветерани боїв на Сході, спортсмени, музики, майстри народного промислу…
“Якість виховання у нашому таборі підтверджена сюжетами телеканалів “Звєзда” і “Раша тудей”, – жартують організатори з “Правого сектора”.

Поделиться в соц. сетях

"Што?"

                                  Похожее изображение
Вчора мав цікавенну історію в магазині "Лісовий", що на Дахнівській вулиці. Підходжу до відділу з ковбасами з твердим наміром купити сосиски, щоб посмажити на багатті. Продавчиня весело спілкується із своєю знайомою. Пробую через якийсь час очікування привернути її увагу фразою: "Дайте будь ласка шпикачки". Вона знехотя дивиться на мене: "Што?". - Шпикачки будь ласка дайте, - повторююсь. 

Дивиться на мене таким поглядом, що я мимоволі починаю дивитись на себе зі сторони, що ж зі мною не так. 
"І дальше што нужно сказать?" - цідить крізь зуби. Починаю аналізувати які ввічливі слова я не сказав. Наче всі. "Ага, це ж вона напевне хоче почути скільки шпикачок хочу?" - думаю до себе. 
- Вісім штук будь ласка, - пробую зніяковіло посміхнутись, адже всерівно не впевнений, що саме це від мене хоче почути володарка світу. 
- Так би і сразу, а то стоишь, смотришь, - повертається до мене спиною, порпаючись в упаковці з сосисками. 
Тут вже не витримую я: "Перепрошую, але питання "што" передбачає у відповідь іменник, а не числівник".
Поворот був такий, ніби я їй в спину плюнув, а вона це помітила: "Ти сюда умнічать прішол? Я чьото нє поняла". 
Коротше, їй би в місцеве самоврядування йти, від нахабних містян, що своїми проблемами чиновників турбують, відбиватись. Щоб раз і на все життя заціпило - зась. Як і в мене магазином "Лісовий". Сам не піду і вам не раджу.

Olexandr Bezprozvanny

Патріарх УГКЦ закликав заробітчан і студентів, які навчаються за кордоном, повернутися в Україну

Патріарх УГКЦ закликав заробітчан і студентів, які навчаються за кордоном, повернутися в Україну
Блаженніший Святослав Шевчук попросив повернутися і розбудовувати цю країну всім разом. Говорячи про молодих емігрантів, Предстоятель усім нагадав, що той, хто цурається своєї матері, свого дому, не матиме добра навіть на краю світу...
   Ми запитали у відомих українців, чи погоджуються вони зі словами Блаженнішого.   Степан Хмара, Герой України:
   -- Скажу, що звернень лише до молоді чи заробітчан, які за кордоном, замало. Разом із тим треба звернутися до влади й закликати її схаменутися і працювати для свого народу. Це -- "вулиця", яка має бути з двостороннім рухом. Наше духовенство мало б закликати покаятися нашу владу й подумати про свій народ.
 Інеса Братущик, заслужена артистка України:
   -- Хто ж, як не ми -- українці, має розбудовувати свою країну? Чому маємо дивитися на інших і чекати допомоги? Ми разом зі своїми дітьми маємо підняти нашу країну. Моя дитина теж могла залишитися в Америці, але сказала, що її місце -- тут, і тут вона розвиватиметься й працюватиме на благо України.
  Сергій Дребот, переможець Кубка свiту з дзюдо:
   -- Я -- патріот, і також думаю, що люди мають розвиватися, працювати у власній країні. Тут треба шукати шляхів заробітку. Звісно ж, за таких обставин, як сьогодні, це робити нелегко. Тому про своїх людей мала б хоч трохи подбати й держава.
    Світлана Білоножко, народна артистка України:
   -- Я теж закликаю людей повертатися додому, у свою рідну країну. Адже, справді, змінити щось у державі зможемо тільки разом. Утікати від труднощів -- неправильно. Так, соціум -- на "нулі", нема, де жити, нема, де працювати... Та, треба гуртуватися, згадати про совість, чесність та працювати й ще раз працювати. Тоді в нас все буде добре!
                                                                                                     Юлія ГОЛОДРИГА

Генний код українців та їхніх сусідів очима археології

Етноси як люди: народжуються, переживають дитинство, юність, зрілість, старіють і вмирають – дез­інтегровані, асимільовані іншими. Елементи їхньої етнокультури та їхні гени стають складовими етнокультури й генома нових народів. Хоч би якими патріотами України, Росії, Польщі, Англії чи Ізраїлю ми були, всі без винятку народи смертні. Ніщо у світі не вічне, навіть сам світ.
Гени й етнологія
Про смертність народів (їх асиміляцію іншими) добре відомо археологам. Де вони, трипільці, кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, хозари, печеніги, половці?.. Тільки кургани лишилися в степах. Однак елементи етнокультури та гени пращурів передаються нащадкам. Наприклад, фрикативне «г», фольклорних персонажів Симаргла, Хорса, Вія українці успадкували від іраномовних скіфів та сарматів.
Як у людини є мати, батько, дід, прадід, так і у народів є пращури, які тією чи тією мірою долучилися до формування їхніх етнокультури та геному. Однак біографія особистості починається з її народження, а не з прадідового, дідового чи батькового життєпису. Так і буття народу має конкретний початок, який помилково відносити до часів народження пращурів. В етнокультурі українців є елементи, що прийшли від балтів, германців, скіфів, сарматів, трипільців і багатьох інших народів, що мешкали на їхній території в давнину. Однак український етнос народився не тоді, коли з’явилися на світ трипільський (хата-мазанка, культ небесного змія чи бика) чи скіфський (згадані іранські божества чи фрикативне «г») сегменти його етнокультури, а коли вони злилися в єдину й неповторну українську національну культуру.
Щось схоже можна сказати про неіснуючий, на нашу думку, окремий український геном. У крові автохтонного населення будь-яких територій є гени всіх народів, що мешкали колись на тих самих землях. Тому геном українців успадкував гени від пращурів індоіранців (ямна та катакомбна культури, скіфи, сармати) та від найдавніших землеробів бал­ка­но-дунайського неоліту, які в VII–IV тис. до н. е. чотирма великими хвилями (культури Гребеники, Кріш, лінійно-стрічкова, Кукутені – Трипілля) котилися з Подунав’я в Україну. Але називати індоіранську гаплогрупу арійською, а балканську – трипільською це все одно що називати всі народи СРСР від чукчів до литовців та грузинів «русскими». Останнє було свідомим спрощенням реальної етноісторичної картини до рівня її профанації з конкретною політичною метою. Однак будь-які політичні конструкції і твердження на хисткому ґрунті свідомого викривлення історичних реалій не можуть бути ані правдивими, ані довговічними.
Сказане повною мірою стосується шарлатанської термінології на кшталт «трипільських» чи «арійських» генів. Доки генетики не дешифрували геномів арійців і трипільців як чогось виразно специфічного, нема про що й говорити. Звичайно, якщо ми бажаємо зберегти наукову коректність своїх тверджень, а значить і довіру до них.
Українці є носіями генів не тільки сарматів, скіфів чи трипільців, а й кроманьйонців прильодовикової Європи. Як усі люди планети, ми є прямими генетичними спадкоємцями наших африканських предків (пітекантропів, австралопітеків) та їхніх попередників – мавп, динозаврів, земноводних тощо. Якщо визначати вік народу чи початки національної історії за генами, то дійдемо абсурдного висновку, мовляв, джерела будь-якого етносу сягають палеозою. А абсурдність висновків свідчить про їх принципову помилковість.
Науковий підхід до проблеми україногенезу вимагає визнання етнологічного принципу, який може здатися комусь непатріотичним. Мізинська, трипільська, кіммерійська, скіфська, грецька чи гунська сторінки минулого території України – не етапи національної історії українців, а стародавня історія земель, які півтора тисячоліття тому стали домівкою цього народу.
Кожен із етносів, що мешкав на території України до появи тут нинішнього, мав власну історію. Попередників українців на заселених ними землях можна вважати їхніми пращурами, культурний та генний спадок яких частково отримав новіший етнос, але не українцями на трипільському чи скіфському етапах етнічного розвитку. У своїй радіопередачі професор Валерій Бебик сказав, що «трипільці, скіфи, сармати – це той самий український народ під різними назвами». На жаль, таке хибне, карикатурно спрощене бачення україногенезу поширене в певних колах громадськості.
Принципово неправильно уявляти собі історію будь-якого народу як шашлик, на шампур котрого нанизано всі етноси, що мешкали колись на його території. Причому цей псевдонауковий «український шашлик» вибірковий, а отже, тенденційний. На ньому обов’язково присутні трипільці, скіфи й навіть арії Індії (які ніколи тут не жили), але ігноровано реальних мешканців регіону з недавнього минулого – тюрко-монголів середньовіччя (гуни, авари, хозари, печеніги, половці, татари). А, власне, чому? Маємо виразні сліди потужних впливів тюркських народів на етнокультуру українців, які простежуються в нашій лексиці, традиційному одязі, господарстві, кухні, фольклорі.
Сучасна наука етнологія, яка вивчає народи, стверджує, що гени не визначають етнічності. Народ – це людська спільнота, що склалася історично й відрізняється від подіб­них п’ятьма головними ознаками: 1) батьківщиною;
2) мовою; 3) етнокультурою; 4) темпераментом (ментальністю); 5) національною самосвідомістю. Причому остання ознака головна, адже без неї народ дезінтегрується, а без чотирьох попередніх може обійтися. Наприклад, цигани та євреї тривалий час зберігали свою етнічну ідентичність поза межами батьківщини. А чилійці, аргентинці чи мексиканці є різними народами, хоча й не мають окремих власних мов і користуються іспанською.
Національна свідомість, стрижнем якої є спільна історія, відмінна від історії сусідів та етносів-попередників – це обов’язкова умова етнічної єдності. Коли народ забуває власну історію, зникає самоусвідомлення окремішності від сусідів і етнічна спільнота дез­інтегрується, її асимілюють сильніші сусіди й вона сходить з арени історії. Тому з античних часів відомо: щоб завоювати народ, мало захопити його землі – треба написати його історію. Згадаймо, як уперто Москва та Петербург насаджували й насаджують власний варіант історії завойованим народам, зокрема й українцям.
Як бачимо, сучасна етнологія не вважає генного коду людини за важливу етновизначальну категорію. Водночас гени через фізіологію індивідуума якоюсь мірою впливають і на його психологію, зокрема темперамент, а частково й ментальність. Отже, вони певною мірою діють лише на один із п’яти етновизначальних факторів – темперамент. Однак цей показник бачиться найменш значущим, а подеколи й узагалі невловним. Наприклад, чим темпераменти португальців, іспанців та італійців різняться між собою? Важко відповісти. Попри мінімальну відмінність зумовлених генами характерів, згадані спільноти існують як окремі своєрідні етнічні одиниці.
Професор Костянтин Тищенко звернув увагу на відомий «осетинський парадокс». Суть його полягає в тому, що, попри належність осетинів Північного Кавказу до іранської етномовної групи індоєвропейців, вони принципово відмінні геномом від більшості іранських народів і суттєво не відрізняються від неіранських у регіоні. Така ситуація виникає, коли сильніший народ-завойовник (у випадку з осетинами це іраномовні сармати) накидає підкореній людності власну мову й культуру, але з часом біологічно розчиняється в середовищі численніших аборигенів. Ще раз бачимо, що гени, кров відіграють другорядну роль у передачі й закріпленні етномовної інформації.
етнічність насамперед у голові, а не в крові. І це фундаментальне положення сучасної науки про етноси – етнології
Ще приклад. Автор відомого тлумачного словника «великорусского наречия» Владімір Даль, батько якого був данським німцем, а мати франко-італійкою, вважав себе росіянином, бо думав російською мовою. Скільки таких німців, поляків, українців, татар, казахів, представників фінських народів європейської Півночі та етносів Сибіру й Кавказу під асиміляційним тиском Російської імперії «обрусели»? Засвоївши інші мову, культуру, історію, вони поповнили багатомільйонні лави російського народу. І неповторність їхніх геномів не стала на заваді радикальній зміні етнічності.
Отже, наша етнічність насамперед у голові, а не в крові. І це фундаментальне положення сучасної науки про етноси – етнології.
Гени та археологія
Порівняно з археологією етногенетика – молода наука, яка за короткий час відкрила великі перспективи в царині вивчення далекого минулого людства. Однак фахове осмислення нових генетичних даних потребує залучення інших палеодисциплін – археології, антропології, палеолінгвістики, писемних джерел. Вдалу спробу інтерпретації геномів європейських народів (насамперед українців) із позицій лінгвістики здійснив на сторінках Тижня відомий мовознавець Костянтин Тищенко. Погляньмо на історію формування гаплогруп корінного населення Європи, зокрема України, з археологічної позиції. Справу полегшує наявність згаданої статті професора Тищенка.
Безглуздо заперечувати генну своєрідність окремих популяцій людства, зокрема й конкретних етносів. Особливо якщо вони тривалий час мешкали в географічній ізоляції від сусідів, наприклад на острові, півострові, за гірськими хребтами чи пустелями. Історія знає випадки й самоізоляції окремих народів, коли з ідеологічних міркувань шлюбні контакти штучно обмежувала власна ж таки популяція. Однак українці, як і переважна більшість європейських сусідів, не належать до числа таких етносів-ізоляціоністів. Тому їхній геном принципово не різниться від сусідських і складається з гаплогруп I, R1a, R1b, N, J, властивих іншим народам Європи, геноми яких різняться між собою насамперед пропор­ціями згаданих гаплогруп. Причому від 70% до 95% генного набору більшості європейських народів (зокрема й українців) становлять гени, що успадковані від палеолітичних мисливців прильодовикової Європи (гаплогрупи I, R1a, R1b).
Зауважимо, що палеолітичні витоки геному населення Європи не стали підґрунтям для висновку про народження французів, іспанців, ірландців чи німців у палеоліті. Корінне населення Старого світу впродовж тривалої історії набувало різних етнічних форм, зберігаючи свої палеолітичні гени. Іберійські племена на Піренейському півострові та галли у Франції під асиміляційним тиском імперського Риму трансформувалися в іспанців, португальців, французів відповідно. Фракійці Трансильванії внаслідок латинізації стали романомовними волохами-ру­му­нами. Причому ці та багато інших етнічних трансформацій відбувалися з мінімальними змінами генного коду, що переконливо доводить вторинність останнього в етнічній диференціації європейців (і не тільки).
Інакше кажучи, виникнення основних гаплогруп генома корінного населення Європи у верхньому палеоліті свідчить про глибоку автохтонність людності, але не про постання сучасної етнічної диференціації континенту за часів мисливців на мамонтів. Етнокультурні комплекси ниніш­ніх європейських народів постали на давньому генетичному ґрун­ті, але значно пізніше, ніж відбулося формування його основних елементів. Із давнього демографічного матеріалу, генне коріння якого сягає мисливців льодовикової доби, у специфічних природних умовах регіонів, а відповідно й історичній ситуації творилися окремі народи, що їх нерідко асимілювали інші, й вони зникали як етноси, але передавали свій геном завойовникам. Тому генний код не є провідною етновизначальною ознакою людей і не окреслює чітко їхню етнічність, тобто належність до того чи того етносу.
Дані археології дають змогу зробити певні припущення про час і обставини виникнення головних гаплогруп населення Європи. Щоб зрозуміти, про що йдеться, пропонуємо читачам користуватися картами зі статті професора Тищенка. Згадані базові гаплогрупи геному європейців учені пов’язують із першими в Європі представниками людей сучасного типу Homo sapiens – кроманьйонцями. Цей різновид людських істот сформувався у Східній Африці близько
200 тис. років тому. Рухаючись із Африки, Homo sapiens заселили південь Азії, а близько 40 тис. років тому внаслідок кліматичного потепління просунулися через Близький Схід у заселену неандертальцями прильодовикову Європу. Цими першими прибульцями були носії оріньякської культурної традиції. Друга хвиля людей сучасного типу прибула до Європи через Балкани близько 30 тис. років тому. Припускають, що її археологічним відповідником були представники граветської культурної традиції, які потіснили людність оріньякської традиції на захід континенту.
Як відомо, гаплогрупа R1b домінує в корінного населення Західної Європи, а R1a – у мешканців Центрально-Східної Європи від Рейну до Дону. Така ситуація, імовірно, виникла 30 тис. років тому внаслідок витіснення на захід оріньякських носіїв гаплогрупи R1b другою граветською хвилею кроманьйонців (гаплогрупа R1a). Остання поширена далеко на схід євразійськими степами до Центральної Азії, Алтаю, заходу Монголії, Афганістану, Ірану, Індії. Це східне, азійське крило поширення гаплогрупи R1a сформувалося значно пізніше, а саме за доби бронзи в ІІІ–ІІ тис. до н. е. Сталося це внаслідок зафіксованого даними археології, мовознавства, палеолінгвістики, писемних джерел потужного розселення на схід зі степів Надчорномор’я та Прикавказзя перших скотарів, що були пращурами індоіранських народів (ямна, катакомбна, зрубна культури).
Палеолітична гаплогрупа І (балканська) асоціюється з глобальним для Європи культурним явищем кінця верхнього палеоліту (19–12 тис. років тому) відомим під назвою епігравет. Унаслідок максимального похолодання 20–19 тис. років тому прильодовикові мисливці відійшли до півдня континенту, на Балкани, на Апеннінський півострів, у Північне Надчорномор’я, де, власне, й сформувався епігравет. Під час наступного потепління (17–12 тис. років тому) епіграветське населення з півдня Європи колонізувало всю середню смугу континенту від Франції до Середнього Дону, поширюючи Європою так звану балканську гаплогрупу.
Нелогічно пояснювати поширення останньої розселенням із Близького Сходу через Балкани в Європу найдавніших землеробів, представлених в Україні трипільською культурою. Адже, на думку генетиків, ця гаплогрупа постала в Європі ще в палеоліті принаймні 20 тис. років тому, а колонізація континенту землеробами із Близького Сходу почалася лише за 9 тис. років до нашого часу. Якби саме вони були носіями гаплогрупи І, то вона домінувала б на батьківщині землеробів-колоністів у Анатолії та Леванті, чого не спостерігається.
На нашу думку, найдавніші неолітичні землероби принесли в Європу не давню балканську гаплогрупу І, а пізніші J та E1b. Саме вони поширені на Близькому Сході, звідки у VІІ–V тис. до н. е. землероби колонізували через Балкани й Подунав’я південь та помірну зону Європи, зокрема й Правобережну Україну (Трипілля). Якщо у близькосхідних народів ці гаплогрупи становлять понад половину геному, то на Балканах у греків, болгар, румунів та італійців Апеннін – від 50% до 25%, тоді як у населення Центрально-Східної Європи (зокрема, й українців) – до 10%. Поширення зазначених гаплогруп у корінних мешканців Балканського та Апеннінського півостровів, у басейні Дунаю та в Центрально-Східній Європі, на нашу думку, сталося внаслідок згаданої землеробської колонізації Європи з Малої Азії (рис. 1). Схоже, саме J та E1b і є генним спадком балкано-дунайського неоліту, зокрема трипільців.
За всієї поваги до знаного українського лінгвіста, професора Костянтина Тищенка нам видається не зовсім коректним називати палеолітичні гаплогрупи R1a та R1b «скіфською» та «кельтською» відповідно. Крім скіфів та кельтів носіями цього генного спадку кроманьйонців прильодовикової Європи, були десятки народів індоєвропейської мовної сім’ї, а також фіно-угрів і тюрко-монголів. І вже зовсім не варто називати гаплогрупу R1a, поширену в геномах різних народів від Рейну до Льодовитого океану, Монголії та Індії, «арійською». Арії були тільки одним із кількох десятків індоіранських народів, що мешкали
3 тис. років тому в Індії, Ірані, Афганістані. Якщо українці як етнос не з палеоліту й навіть не трипільці, не арії, то хто ми такі, де й коли з’явилися на світ Божий?
Походження українців
Існує три головні версії україногенезу: пізньосередньовічна, ранньосередньовічна й трипільська. Перша з них є породженням офіційної радянської історіографії середини ХХ століття. Вона стверджує, що українці (як і росіяни та білоруси) сформувалися лише після монголо-татарської навали, в ХІV–ХVІ століттях. Нібито існувала окрема давньоруська народність, яку зруйнували ординці, а з її уламків у пізньому середньовіччі постали три братні народи – росіяни, українці, білоруси. Видавалося, що ці етноси виникли зі злої волі сусідів і від моменту народження мріяли знову злитися. Таким чином, об’єднання східних слов’ян під егідою Москви в єдиній Російській державі подавали як поновлення історичної справедливості. Прозора імперська спрямованість і непереконлива аргументація на користь існування окремого давньоруського народу та специфічної давньоруської мови, а також розпад СРСР зумовили відхід дослідників від радянської версії походження східних слов’ян із пізнього середньовіччя.
Ще менш аргументованою бачиться трипільська версія україногенезу. Балкано-дунай­ський неоліт, північно-східним форпостом якого було Трипілля, генетично пов’язаний із народами Близького Сходу, зокрема з хато-хуритами півдня Малої Азії (рис. 1). Останні навіть не належали до індоєвропейців. Тобто генетично пов’язані з ними трипільці не могли бути етномовними родичами українців, бо входили до іншої сім’ї народів.
Археологи простежували перерву етноісторичного розвитку в лісостепах Правобережної України в ІІІ тис. до н. е., тобто після дезінтеграції трипільської культури. 5 тис. років тому на її землях сталася радикальна зміна населення. Волинь, Полісся і Прикарпаття зайняли племена шнурової кераміки (пращури балтів та слов’ян), а надчорноморські степи та лісостепи колонізували скотарі ямної культури (пращури іранців) (рис. 2). Так урвався етнокультурний зв’язок трипільців із наступними поколіннями мешканців України, що виключає можливість прямого походження українців від трипільців.
Біля витоків ранньосередньовічної концепції україногенезу стояв Михайло Грушевський, який 100 років тому назвав антів раннього середньовіччя праукраїнськими племенами. Концепція базується на універсальних законах етно­творення Європи. Зокрема, переважна більшість великих етносів середньої смуги континенту народилися саме в ранньому середньовіччі у V–VІІ століттях. Це пояснюється стабілізацією Європи після Великого переселення народів у зв’язку з падінням Римської імперії. З настанням середньовіччя розпочався безперервний розвиток регіонів середньої смуги континенту й народів, що в них мешкають аж донині. Тому саме від названого часу ведуть свій родовід іспанці, французи, англійці, німці, чехи, серби, хорвати, поляки.
Від V–VІІ століття після навали гунів та аварів також стабілізується ситуація на етнічній батьківщині українців між Карпатами, Прип’яттю й Київським Подніпров’ям. Безперервність етнокультурного розвитку на цих теренах упродовж останніх 1500 років дає підстави опускати коріння українського етносу, як і згаданих інших великих народів Європи, в раннє середньовіччя (рис. 3). На цей час головні компоненти української етнокультури – праслов’янський (зарубинецька культура), іранський (спадок скіфів, сарматів), східногерманський (готи, вандали), балтський, фракійський, кельтський – поєдналися в єдиний і неповторний український ком­плекс, який упродовж середньовіччя збагатився тюркськими елементами.
Згадані етноси середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли вони складалися з окремих етномовно споріднених племен із власними етнонімами. Серед давньоукраїнських назовімо антів, склавинів, дулібів, нащадками яких були літописні племена VІІІ–ІХ століть: поляни, деревляни, волиняни, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни. У ІХ–Х століттях згадані племена консолідуються, й виникають держави середньовічних націй: перші Англійське та Польське королівства, французькі й німецькі держави, Празьке князівство чехів, Сербська, Хорватська, Угорська держави та давньо­українська під назвою Русь. Споріднені племена об’єднува­лися під одним етнонімом у єдиній державі, яку нерідко очолювали іноземні династії, як-от нормани. Перший загальний етнонім українців «руський», «русин» упродовж ХVІІ–ХХ століть з часом поступається новому – власне «українці». Щось схоже сталося з іменами наших сусідів. Ляхи стали поляками, волохи – румунами, московити – росіянами.
Через межування з агресивним степом русини-українці, на відміну від інших народів Європи, втратили державність у ХІІІ–ХІV століттях і продов­жили буття в стані бездержавного етносу, територію якого захоплювали сусіди – поляки, литовці, угорці, румуни, росіяни. Відомі три спроби поновлення єдиної Української держави: Козацька держава ХVІІ–ХVІІІ століть, УНР (1917–1920), сучасна незалежна Україна. Отже, синусоїда української державності, починаючи від Русі Х–ХІІІ століття, має чотири піки. Остання є державою українського етносу на середньовічному етапі його розвитку тією самою мірою, якою син­хронні їй Англійське, Французьке чи Польське королівства належали однойменним народам. Інакше кажучи, княжі Київ чи Галич були настільки само українськими, як тогочасні Лондон, Париж чи Гнезно англійським, французьким та польським відповідно. І це ще одна універсальна закономірність етноісторичного розвитку континенту, яка через екстраполяцію на Україну проливає світло на етногенез українців, чиє формування було визначене загальноєвропейськими закономірностями.
етногенез українців визначали загальноєвропейські закономірності
Зауважимо істотний момент етногенезу: праукраїнські племена антів і склавинів V–VІІ століття, археологічними відповідниками яких є пеньківська та празька культури на території України, були також пращурами інших споріднених народів. Саме розселення антів і склавинів з України в ранньому середньовіччі породило слов’янські народи Балканського півострова, Подунав’я, Центральної Європи (рис. 4). Та частина носіїв празької та пеньківської культур, що лишилася на батьківщині, започаткувала українство.
Схему походження слов’ян­ських етносів можна зобразити у вигляді гіллястого дерева, що у­продовж останніх 1500 років розвивалося між Карпатами та Середнім По­дніпров’ям на прабатьківщині українців (рис. 3). Від його українського стовбура відгалузилися інші слов’янські народи. Якщо південні та західні з них відділилися на початку середньовіччя, то східні (білоруси, псково-новгородці, росіяни) – лише у VІІІ–ХІІ столітті. «Великоросс вышел на арену истории только с князем Андреем (Боґолюбскім. – Авт.)», – писав у 1911-му великий російський історик Васілій Ключєвскій. Але це вже тема іншої статті.

Злочинна доброта

Вони їдуть в Україну вбивати наших батьків, синів, жінок і дітей, а ми їх відпускаємо без суду і як наслідок покарання                              
Вони приїжджають до нас в Україну як на сафарі, відстріляти трохи "бандерівців". Вони прекрасно знають куди їдуть, прекрасно розуміють, який злочин вони роблять. Вони не бачать нічого поганого в тому, щоб убити з десяток українців, які не дають їм поширити свій вплив на всю нашу країну.

Вони не воюють за ідею, вони військовослужбовці-контрактники і отримують конкретне бабло, за те, що роблять саме натуральне військовий злочин: вторгаються на територію нашої країни з зброю в руках і ведуть бойові дії проти регулярних частин нашої армії.

І все це не так страшно і трагічно, як факт того, що вони впевнені у власній безкарності та ми, наш уряд кожен раз підтверджуємо це своїми відверто ідіотськими діями!

Чому до сих пір ніхто у нас в країні не задумався, що цих покидьків треба покарати?

Чому до сих пір не покарали з усією суворістю закону цих вільнонайманих солдатів російської армії, які просто розважаються вбиваючи українців?/
Чому ми самі створюємо в них впевненість у тому, що приїхавши в Україну вони завжди можуть повернутися додому гарненько од'ївшись в нашому СІЗО, і їм за їх злочин нічого не буде?

Я не знаю як хто думає, але багато в чому Україна зі своєю зайвою добротою і спробою достукатися до сердець і умів росіян сама створює прецедент, створює умови для того, щоб такі моральні виродки їхали сюди без зупинки.

Як же ми не розуміємо, що навіть тварини не вбивають один одного заради задоволення, а ці скоти вбивають! Вбивають і пишуть своїм мамам про свої героїчні подвиги. А мами бігають по сусідкам і хваляться фотамі, де їх покидьки показують які вони круті воїни!
                                   Преступная доброта
Ось тільки правда, як тільки їх ловлять, вони забувають причину своєї гордості, і більше не кричать на камеру "бендери здохну", а раптом практично усвідомлюють, що вони "допомагають корінним народам Донбасу", у чому між іншим не знаходять нічого поганого!

Іншими словами: покидьок вторгся в Україну зі зброєю в руках, що не визнає своєї провини, який заперечує свої злочинні наміри та вчинки - ніякої жалості не гідний!

Відпускаючи його ми не просто зберігаємо життя ворогові, але і створюємо в умах таких же підносів як він думка про те, щоі їм в Україні нічого не буде! Що "тупі бандери" їх відпустять і вони знову зможуть без будь-яких жалю вбивати їх, надсилаючи мамці награбоване в Україні майно.

Якщо за злочин немає покарання - це злочин проти закону, це байдужість на могили тих, хто загинув від рук російських загарбників!

Якщо ми хочемо зупинити цих моральних виродків, показати їм, що не варто їхати в Україну - їх треба судити і карати з максимальною жорстокістю, щоб іншим таким "братам" не кортіло навіть думати пхати в нашу країну!

Бидло, в яких перетворила кремлівська пропаганда росіян, не розуміють слів вибачення, так як самі в силу відсутності душевної конструкції прощати не здатні, а тому спілкуватися з ними необхідно з позиції сили! Вони повинні не просто боятися, а панічно боятися їхати в Україну, знаючи, що їх чекає тут смерть!

І якщо ми не поселимо в їх умах цієї думки - потік бажаючий постріляти українців не вичерпається.

Через територію України нададуть «зелений коридор» для виведення російських військ

                              
Парламент Молдови вимагає вивести російські війська з Придністров'я
Крига зрушила. Молдова зайняла активну позицію в протистоянні повзучої російської агресії, від якої вона сама постраждала однією з перших на пострадянському просторі. Незважаючи на неприйняття президента Ігоря Додона і демарш соцпартії, парламент Молдови сьогодні прийняв більшістю голосів (61 при 101 депутата) декларацію з вимогою до Кремля вивести свої війська з території Придністров'я.
   Парламентарії прямо назвали загрозою Молдові, її цілісності і незалежності, знаходження на території країни російських військових. Депутати від правлячої коаліції зажадали від РФ вивести свої війська і вивезти зброю і боєприпаси.
   "Дислокація на території Молдови значної кількості зброї та боєприпасів з Російської Федерації є постійною загрозою на адресу країни. Парламент закликає міжнародних посередників і спостерігачів ініціювати політичні дискусії про перетворення чинного миротворчого механізму в громадянську місію з міжнародним мандатом", - йдеться в документі.
  Нагадаємо, напередодні МЗС Молдови заборонив приліт літака віце-прем'єра Росії Дмитра Рогозіна, що розлютило останнього.
Как известно, в середине декабря прошлого года министр обороны Молдовы Анатолий Шалару раскрыл завесу таинственности по поводу возможного «зеленого коридора» для российских войск и вооружений из ПМР через украинскую территорию. Рассказывая о своем диалоге с украинским коллегой Степаном Полтораком, он не уточнил, заинтересована ли в этом Россия.
Вперше інформація про те, що з Придністров'я можуть бути вивезені запаси озброєння зі складів в Кобасни та інших об'єктів, контрольованих ВС РФ, з'явилася в листопаді 2016- го. Причому в відомстві С. Полторака відмовилися її коментувати, а молдавські військові заявили про це, як перспективному вирішення придністровської проблеми.
В інтерв'ю «Цензор.net» А. Шалар тоді пояснив, що обговорював питання з російським спецпослом Сергієм Губарєвим ще навесні 2016- го, і той нарікав на «проблеми з Україною, нібито вони заважають виведення російського контингенту і озброєння. Саме з цієї причини міністр оборони Молдови звернувся до Степана Полторак і запропонував зробити «сюрприз» до приїзду в Кишинів віце-прем'єра Росії Рогозіна - здивувати початком переговорів про «зеленому коридорі». Український міністр не став поспішати з відповіддю, лише уточнивши, що таке питання необхідно погоджувати з президентом Петром Порошенко.
Через три тижні після цього Полторак запевнив свого молдавського колегу, що президент згоден, але за певних умов, які потрібно обговорити. Зустріч двох силовиків пройшла в Одесі. Фактично там вони прийняли рішення про створення спільної комісії, яка виробить формат і визначиться з деталями. При цьому Шалар зазначив, що виведення російських військ можливий лише під егідою ОБСЄ і ООН. І коли ці інстанції погодяться забезпечити міжнародний контроль, Кишинів сповістить російську сторону про те, що є можливість вивести її війська.
Прийнявши сьогодні декларацію, депутати парламенту Молдови звернулися до всіх міжнародних організацій з проханням підтримати ініціативу, спрямовану на підтвердження суверенітету і державності Молдови.

неділя, 23 липня 2017 р.

Любителям Нєвскага -- поборювачам Маломужа

Світлина від Сергія Шамари.
Алєксандр Нєвскій (V.1221-ХІ.1263) – легендарний князь із російської історичної міфології, поміщений у національному пантеоні Росії серед рейтингової “десятки” головних її героїв – Путіна, Сталіна, Єкатєріни ІІ, Пєтра І, Івана Грозного та інших давніших персонажів. Найбільшої популярності Нєвскій здобув після прем’єри 1938 року кінострічки про нього, відзначеної Сталінською премією.
Отже, легендарним Нєвскій став не за життя, а в рамках значно пізнішого історіописання та міфотворчості російських ура-патріотичних авторів. А це означає, що його образ вибілювали, перебільшуючи значення окремих діянь та уникаючи трактувань непопулярних учинків цього князя.
Так, значення переможної засідки 19-річного Алєксандра у рамках сучасного Санкт-Петербургу, яка відбулася 15.07.1240 р. на місці впадіння Іжори в Нєву, – перебільшено! Зокрема, і чисельність шведів, і їхні втрати значно перебільшені (часом російські автори називають до 700 убитих ворогів, хоча реально їх було десь 35; аналогічно перебреханий його успіх у Льодовому побоїщі 1242 р.). До речі, Нєвскім князя Алєксандра стали називати книжники аж у 14 столітті, а російська історична професура до 1917 р. узагалі не шанувала його за героя у своїх лекціях. Хороброго “антикатолика” (антиєвропейця) в ньому розгледіли, отже, тільки сталіністи та неосталіністи.
При цьому сучасна російська пропаганда дуже ревно ставиться до згадувань інших діянь Нєвского, які критично тріпають його “русско-патріотичний” портрет. Ось деякі з них:
1) князь Алєксандр був відвертим язичником, полюбляв розбій і наживу, проте канонізований РПЦ як Святий.
2) Нєвскій відверто служив Золотій Орді, а 1252 року, щоб вибити брата із Володимира, навіть закликав монгольські війська для жорстокої розправи. У Новгороді ж, який монголи ніяк не могли до того завоювати, за переказами, він навіть особисто виколював очі містянам.
3) Нєвскій служив би і Папі Римському, якби бачив у цьому вигоду власній політичній кар’єрі. Це засвідчують неодноразові папські звернення до князя Алєксандра, про його відповіді на які (письмові чи діями) російські автори воліють замовчувати. Натомість, цей легендарний князь представлений сьогодні, як яскравий борець проти Риму та різного роду Уній із католиками.
По суті, Алєксандр Нєвскій це – сучасний Дмітрій Медвєдєв, який, хоч і народився в “європейській частині” Росії, та про Європу судить хіба по модерних гаджетах, які дуже полюбляє, ніж із розумінням, чим Європа відрізняється від “русского мира”, а “русский мир” від Золотої Орди. Нєвскій таке ж “перелюблене” і капризне “дитя” російської історії, яким згодом, цілком імовірно, стане і легендарний Медвєдєв, якому припишуть пару-трійку великих військових подвигів, опісля чого ще й уведуть до ліку святих...

Лейтенант з України Василь Порик



                                     Світлина від Андрія Кравця.
Ще одна тема для розмов українців з французами про спільні сторінки історичного минулого… ) 
У перші дні 1941 року, після розгрому в Уманському котлі 6-ї і 12-ї радянських армій, назавжди згинула слава кавалериста Семена Будьонного і ще більш зросла репутація танкіста фон Клейста.
А лейтенант з України Василь Порик (на фото), який в ці дні контуженим потрапив до полону, лише розпочинав свій шлях до вершин слави. 
«Уманська яма» на Черкащині (у німців - «шталаг №349») стала для лейтенанта і ще понад 100 тисяч бійців двох розбитих армій першим концтабором у поневіряннях, але не зломила його духу…
Зрештою, Порик зумів утекти з чергового концтабору і став Героєм Франції, одним з чільних керівників антигітлерівського Руху Опору. Його ім’я і псевдонім «Базиль» досі благоговійно вимовляють французи, про нього писали книги і знімали кіно. А ще - досі живі справжні легенди – та як їм і не жити, якщо якось, спійманий гестапо, зумів утекти з тюрми у фортеці Сен-Нікез, вислизнувши з камери-одиночки і перелізши через три мури – і це, будучи тяжко пораненим і з кайданами на руках, що зовсім не вкладається в голову, якщо тільки не є таки частиною легенд серед «макі» - французьких партизанів…
Сьогодні, 22 липня – день загибелі славетного українця в бою під Аррасом (1944).Ім'я Героя викарбуване на стіні Арраської фортеці серед інших імен борців французького Руху Опору; а на його могилі в місті Енен-Бомон встановлено 7-тонний пам'ятник з українського граніту..
                                                                                     .
Андрій Кравець

Боєць ЗСУ з Черкащини загинув на Луганщині, де народився 22 роки тому…


 22 липня на Черкащині прощаються з бійцем  58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, який разом з ще двома побратимами загинув у ніч проти 20 липня біля Новотошківського Попаснянського району Луганщини.
Руслан Конюша (позивний «Галіфе») буде похований у селі Бобриця Канівського району, де жив до війни, проте родом він – з Лисичанська Луганської області, тож воював він за волю краю, де пройшло дитинство…
Руслан був учасником Революції Гідності – у складі 2-ї сотні Самооборони (на Грушевського). З Майдану пішов добровольцем у «зону АТО» – у 2014-15 роках воював у складі батальйону «Айдар», а потім підписав контракт і продовжив службу у 58-й ОМБр…
Їх патруль з шести чоловік помітив у «зеленці» багаття і вирушив перевірити лісосмугу. Міна ОЗМ-72, на якій підірвалися бійці, має особливу конструкцію, за яку її називають “стрибаючою”. Вона вистрибує із землі – приблизно на 0,6-0,8 метра. І в ній уже 2,5 тисячі готових осколків, які розлітаються в радіусі 25 метрів. У часи СРСР російські розробники фактично скопіювали її з підлої розробки гітлерівських «спеців», «міни-жаби» SMI-44 часів Другої світової війни. Тепер такі міни росіяни та їхні посібники-сепаратисти широко використовують на українському Донбасі. Руслан Конюша, Ілля Тимофіїв та Роман Дитиниченко унаслідок вибуху загинули, решта троє бійців з їхньої групи отримали поранення…
Розповсюджена у ЗМІ інформація про те, що загиблому Руслану Конюші було 24 роки, не відповідає дійсності – насправді йому було всього лише 22 роки (народився 8 листопада 1994 року), а воювати пішов у 19…
Ярослав ЗВЕНИГОРА                                       
    


пʼятниця, 21 липня 2017 р.

ХУДОЖНИКА ВІКТОРА КРИЖАНІВСЬКОГО СМЕРТЕЛЬНО ПОРАНИЛИ У КИЄВІ В МАЙСТЕРНІ

                             Художника Віктора Крижанівського смертельно поранили у Києві в майстерні
У Києві в результаті ножового поранення на 66-му році пішов із життя український художник, член Національної спілки художників України, Віктор Крижанівський (Сонцеслав).

Про це повідомили у Нацполіції у місті Києва, передає "Укрінформ". 

«О 7.25 21 липня до чергової частини Дніпровського управління по спецлінії 102 надійшло повідомлення, про те, що в одній з квартир по вулиці Малишка знаходиться людина з ножовим пораненням живота», - розповів співбесідник агентства.

На місце події виїхав наряд патрульної поліції та слідчо-оперативна група Дніпровського району. По прибуттю дружина Крижанівського повідомила правоохоронцям, що її чоловік пішов у майстерню, де згодом вона виявила його з ножовим пораненням живота.

Як зазначили в столичній поліції, згодом лікарі констатували його смерть, що була спричинена в результаті ножового поранення.

Слідчим відділом Дніпровського управління Нацполіції у місті Києві дане повідомлення внесено до ЄРДР з передньою кваліфікацією за частиною 1 статті 115 ККУ (умисне вбивство).

Слідство триває.

Віктора Крижанівського знали також як рідновіра Сонцеслава.

Як повідомляється на сайті Обєднання рідновірів України, прощання із Крижанівським відбудеться у Києві у неділю, 24 липня, з 10.30 до 12.00 у приміщенні Будинку художника на Львівській площі.
.


Віктор Крижанівський народився 12 травня 1950 року в с.Заячівка, Волинської області. У 1982 році закінчив Київський державний художній інститут.

Він був професором кафедри дизайну Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, член Національної спілки художників України, доктор філософії образотворчого мистецтва Кінгстонського університету (США), учасник міських, республіканських та міжнародних виставок.

За тридцять років творчої діяльності влаштував двадцять персональних виставок. Його самобутні твори зберігаються у музеях України та в особистих колекціях шанувальників мистецтва багатьох країн світу.

P.S. Просимо вибачення, що не перевірили інформації Укрінформу і написали раніше,що 1 стаття 115 ККУ - це самогубство. 

Злочини генерала Ватутіна, щоб потім не казали, що не знали


Микола Ватутін – росіянин, (чомусь багато хто думає, що він був українцем), Генерал Армії СРСР. Не НКВДист, але бойовий генерал. То чим же він завинив перед українцями?
А завинив ось чим:
У вересні 1920 року червоноармієць Ватутін воював проти залишків Української Повстанської Армії Нестора Махно.
В 1920-21 році боровся проти українських повстанців на Полтавщині.
З 1921 року – член партії більшовиків.
В 1939 році командує Українським фронтом при вторгненні в Польщу, за що отримав Орден Леніна.
Найголовніше:Форсування Дніпра і штурм німецьких фортифікацій на Букринському плацдармі (біля Києва) 1943 рік.
Радянське “геніальне” командування вирішило завалити німців трупами своїх. Тільки на одному цьому плацдармі “геніальний” полководець Ватутін поклав у землю (точніше, у воду Дніпра) 400 000 радянських солдат. (Втрати німців були 10-кратно менші).
Найбільшим злочином проти українського народу командування Червоної армії є те, що на “звільненій” від німців лівобережній Україні командири частин хапали всіх дітей 16-18 років і без зброї, навіть без військової форми погнали їх форсувати Дніпро на німецькі кулемети.
  Кажуть що німецькі кулеметники з розуму сходили від того, що весь час розстрілювали неозброєних людей в цивільному, але на місце одних вбитих, йшли шеренги нових.
Скільки з тих 400 000 убитих були ті українські хлопчики-цивільні, ніхто не знає, можливо 50, можливо 100 чи 150 тисяч.
  Але це той злочин проти українців, за який (в тому числі) персонально відповідальний генерал Микола Ватутін. Але як кажуть, Бог все бачить.
  На Волині 29 лютого 1944 року червоний кат отримав кульове поранення від українських партизанів УПА і через невдале лікування помер. Катюзі по заслузі! Ні пам’ятників, ні вулиць на честь цього чоловіка в Україні не повинно бути! Андрій Хартанович

ІСТОРИЧНА ПРАВДА УКРАЇНЦІВ НЕЗРУЧНА ДЛЯ ВСІХ або “ЗАГАДКА” ГУНІВ


Одним із найзагадковіших періодів української історії є епоха, коли на неозорих просторах Української Імперії проживав гордий народ, який європейські історики дружно назвали гунами. В силу достатньої кількості першоджерел і свідчень, цей період є цілком доступним для об’єктивного дослідження. Тому якихось особливих “білих плям”, незрозумілостей і запитань у дослідників виникати не повинно. Однак, тим не менше, він став одним із найбільш сфальсифікованих і міфологізованих в українській та світовій історії. Чому?
Відповідь отримати не важко. Якби події, про які ми будемо говорити далі, відбувалися на просторах Московії чи Німеччини, то, без сумніву, усе було б зрозумілим і не містило ніяких загадок. А гунський період, будучи розрекламованим істориками, став би об’єктом гордості чи то московитів, чи то німців і не викликав би особливих дискусій серед дослідників. Однак, центром і генератором неймовірних за своєю величчю та драматичністю подій 5 століття нашої ери стала саме Україна, а головною діючою особою – український народ. Ось у цьому і вся інтрига!
Об’єктивний історичний аналіз і сумлінне дослідження першоджерел привели б до переосмислення багатьох історичних процесів, а також перекреслили б багато міфів і загальноприйнятих історичних тлумачень. Ну, наприклад, довелося б визнати факт, що у 5 столітті українці створили могутню Імперію Скіфів, яка, фактично, поставила на коліна Римську імперію. А це, у свою чергу, назавжди поховало би міф про слабкість українців і їхню споконвічну бездержавність.
Ця правда незручна для німців, котрі завжди вважали слов’ян неповноцінними і неспроможними до великих справ і культурних перетворень народами… А тут якась Велика Скіфо-Сарматія з її претензіями на світове панування?! І це в той час, коли німці й держави ще власної не мали?!…
Ця ж правда є незручною і для московитів. Адже спростовується ціла низка міфів, які Московія сама собі придумала і з якими їй так зручно жити і повчати інших. Наприклад, про вищість та першість “великоросів” серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність “малоросів” від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу і т.д…
Для італійців правда про скіфо-сарматів теж є вельми незручною та неприємною. Тому, що італійцям, котрі пишаються своєю колишньою величчю часів Римської імперії, доведеться поділитися славою… А ще – визнати той факт, що українська Імперія скіфів-гунів була сильнішою. І гордим римлянам, щоб уникнути з нею війни, доводилося постійно шукати якогось чергового принизливого компромісу та ще й платити українцям щорічну данину.
Та й французам не зовсім приємно усвідомлювати, що у той час, коли українська кіннота плюндрувала простори Римської імперії, а імениті імператори від безвиході шукали порозуміння з войовничими українцями та їхнім легендарним правителем Аттілою, франки ще й держави власної не мали. А були лише сірою й малопримітною римською провінцією на ймення Галлія.
Як бачимо, правда про гунів була невигідною усім державам, які згідно звичних історичних конструкцій і тлумачень, тією чи іншою мірою претендували на роль великих. Отож, зрозумілим і позитивним цей період бути не міг! І, тим більше, він не міг бути українським! Тому спільними зусиллями фальсифікаторів від історії: античними, далі середньовічними (німецькими, французькими), а ще пізніше російськими і народилася сучасна версія історії гунів.
Таким чином, цей славетний період української історії перестав бути українським. А ще він став негативною сторінкою історії – такою собі кривавою епохою потрясінь і катаклізмів, що призведе до загибелі великої Римської імперії. А творцями вселенського лиха було оголошено диких кочовиків-азіатів. Так була зроблена чергова спроба викреслити український народ зі світової історії…
…Що ж ми можемо дізнатися про походження, рід занять і спосіб життя гунів, якщо гортатимемо сторінки офіційної версії їхньої історії, загальноприйнятої, як у світі, так і у нашій холуйсько-малоросійській історичній науці? Отож…
Ще у ІІІ тисячолітті до нашої ери у степах на північ від Китаю проживали племена хунну (у китайських першоджерелах їх називають сюнну), головним заняттям яких було кочове скотарство. Десь на межі ІІ та І тисячоліть до н.е. у сюнну завершується процес формування родового ладу, що з часом призведе до виникнення у них держави.
За кілька століть держава сюнну настільки зміцниться, що степовики розпочнуть запеклу боротьбу з Китаєм, яка з перервами триватиме близько тисячі років (823 рік до н.е. – 155 рік н.е.). Для захисту від агресивної кочової Імперії Сюнну китайці за наказом імператора Цінь Шихуанді навіть почали споруджувати Великий Китайський мур. Він, правда, мало допомагав у боротьбі зі степовиками, зате видатки на його будівництво та утримання у десятки разів перевищували збитки, завдані набігами кочовиків.
У середині ІІ століття нашої ери сюнну будуть остаточно розгромлені. Велика Кочова Імперія розпадеться і вимушена буде визнати свою залежність від Китайської Імперії. Але змиряться з поразкою не всі: частина найнепокірніших кочовиків у кількості близько 30 тисяч воїнів вирушать на Захід…
…А через 200 років, у середині 4 століття, з’являться у Європі, спричинивши страшенний переполох і паніку. Також їхня поява дасть новий поштовх черговому Великому переселенню народів.
А далі значна частина Європи виявиться підкореною тюркськими кочовиками-гунами (так тепер стали називати хунну-сюнну). Центр Імперії гунів історики розмістили на території сучасної Угорщини, десь у Паннонії. Чим вельми втішили мадярів і підняли рівень їхньої самооцінки. Воно й не дивно: адже будучи насправді вихідцями з угро-фінського етнічного материка у Приураллі, вони тепер стали нащадками самого Аттіли! І спадкоємцями його слави – також!
Після такого історичного подарунку мадярам десятки археологічних експедицій відправилися у різні кінці Угорщини у пошуках слідів міфічних гунів. У музеях терміново почали вибудовувати вражаючі експозиції, наповнені картинами з уявними сценами життя кочовиків і восковими фігурами низькорослого, з кривими ногами і розкосими очима грізного Аттіли.
Також історики постаралися, щоб в усіх, хто вивчатиме чи просто цікавитиметься історією, зовнішній вигляд прийшлих степовиків викликав відрáзу та змушував гидливо скривитися. Традицію обгаджування гунівзапочаткували ще античні історики, пізніше до них приєдналися середньовічні хронікери. У наш час ця традиція підтримується уже сучасними істориками. Нас намагаються переконати в тому, що гуни – це дикі, бридкі, страшні й жорстокі азіати.
Ось, наприклад, що про гунів писав історик IV століття н.е. Амміан Марцеллін“Плем’я гунів… перевершує своєю дикістю усяку міру… Через те, що при самому народженні на світ немовляти йому глибоко прорізують щоки гострою зброєю,.. то вони доживають до старості без бороди, потворними… Вони споживають коріння диких трав і напівсире м’ясо різної худоби, яке вони кладуть на спини коней під свої стегна і дають йому трохи попріти”.  Чудова характеристика, чи не так?
А ось одкровення Йордана“…плем’я гунів найстрашніше серед усіх своїм дикунством… Їх люта зовнішність виказує жорстокість їхнього духу… Зростом вони невеликі, але швидкі у своїх рухах і надзвичайно схильні до верхової їзди… При людській подобі живуть вони у звірячій дикості”…
…Жахливими були й діяння гунів: велетенські орди цих людиноподібних брудних потвор вихором проносилися просторами Європи, залишаючи за собою землі, встелені трупами, й суцільні попелища, що донедавна були квітучими містами та селами. Ні честі, ні совісті – лише жадоба насильства та грабежу. “…майже кожен рік… робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти…”. “…мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавіни і анти – усю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями”. (Прокопій Кесарійський).
Найбільшої могутності держава гунів досягла за часів правителя Аттіли. Його ім’я гунологи виводять від тюркського слова “ата”, що перекладається як батько. Жорстокий, цинічний, брутальний, безжальний дикун за внутрішньою сутністю та страшний і потворний зовні, він кілька десятків років наганяв жах на усю цивілізовану Європу. А що уже був підступний та кровожерливий!.. Навіть брата рідного убив заради влади! Московитські історики твердять, що за бездумну жорстокість і ті страшні руйнування, які він завдав своїми грабіжницькими походами, Аттілу у Європі називали “Бичем Божим”. Тобто – батогом, яким Господь Бог за гріхи покарав римлян…
…Ось така страшна казочка на ніч!
Першим, хто ототожнив гунів із хунну-сюнну був французький вчений 18 століття Жозеф де Гуньє (Joseph de Guignes). А своє “геніальне” відкриття він побудував лише на схожості, як йому здалося, звучання слів “гуни” і “хунну” (чи “сюнну”). Услід за Жозефом де Гуньє про азійське походження гунів заговорили німецькі історики 18 століття. Далі їх підтримали російські вчені, а ще пізніше – радянська історична “наука” (Пігулевська, Гумільов). І усе це за повної відсутності будь-якої доказової бази. Однак, не дивлячись на всю абсурдність даної гіпотези, вона набула популярності і нині є панівною в сучасній історичній науці
…Отож, що в офіційній версії походження гунів є правдою, а що відвертою брехнею? Ким насправді був цей загадковий етнос? І який слід в історії України він залишив? Та й чи був такий народ взагалі?
Наше дослідження розпочнемо з того, що кочова Імперія Сюнну (Хунну)не є вигадкою істориків-гунологів, вона реально існувала і тривалий час вела запеклу боротьбу за першість на азійському континенті. А перша згадка про народ сюнну датується ще 2356 роком до нашої ери. Зазнавши поразки від китайських імператорів із династії Хань, частина сюнну вирушає на Захід, засновуючи по дорозі свої кочові держави.
Отож, усе, що стверджують прихильники азійського походження гунів, є правдою? Так,.. але лише до того моменту, коли кочовики хунну-сюнну під тиском Китайської імперії вирушають на Захід. До Європи, всупереч твердженню істориків, степовики, як виявилося, не дійшли: сліди їхньої присутності археологами дійсно було знайдено. Але… лише на території Казахстану. Західніше Алтаю – жодної пам’ятки!
Тим не менше, безліч наукових експедицій вперто шукали доказів того, що хунну в Європі таки були! Дуже вже хотілося вченим визнати факт підкорення Європи дикими азіатами. Перекопали сотні тисяч кубометрів землі. Однак, усе марно – жодних слідів присутності цього великого і могутнього народу на європейських просторах археологами знайдено не було!…
…Але ж як так може бути? Якщо вірити прихильникам азійського походження гунів, то азіати-монголоїди кілька століть перебували в Європі, в тому числі – й на території України. Вони тероризували народи, громили Римську імперію, обійшли континент уздовж і впоперек. За підрахунками вчених загальна кількість орди мала б сягати більше, ніж півмільйона людей. І при цьому кочовики не залишили після себе жодної серйозної пам’ятки матеріальної культури?, жодних слідів військової присутності?, жодного кістяка монголоїдного типу?!  І це при тому, що безперервно воювали, закопуючи в землю після кожної битви тисячі загиблих?! Абсурд!
Також ми не знайдемо в Європі жодного топоніма, жодного міста чи географічного об’єкту, чиї назви були б тюрксько-азійського походження. А ще покажіть нам бодай одну європейську мову, яку хунну збагатили б своїми словами. Невже європейці після 300 років спілкування з кочовиками не запозичили бодай сотні їхніх слів?
Не кажучи вже про духовний спадок. Жодних зразків усної народної творчості, пісенного мистецтва, танців, вірувань, звичаїв, обрядів чи традицій кочовиків-хунну серед європейських культур ми не знайдемо! Отож, розчинилася мільйонна орда степовиків посеред народів, не залишивши після себе жодних слідів, чи бодай якихось натяків на свою колишню присутність? Але ж так не буває!
Окрім того, безперервні війни, які дикі кочовики вели проти Римської імперії, і потрясіння, що їх зазнали європейці, не могли пройти повз увагу сучасників. Однак, ніде у творах тогочасних істориків не згадується про навалу азіатів-хунну. Приміром, історичні джерела донесли до нас драматичні сторінки боротьби римлян і греків з українцями. Ці події Європа пам’ятає. Але жодним словом не зафіксована міфічна навала сюнну! Тож невже європейці, які жили у четвертому-п’ятому столітті, не помітили прихід у Європу багатотисячної азійської орди? А помітив це лихо лише житель 18 століття Жозеф де Гуньє, разом із усіма своїми подальшими послідовниками? Нонсенс!
Кожен етнос має пісенну та усну народну творчість, в якій передає свої почуття, мрії, світобачення, переживання. Народний фольклор є своєрідною історичною пам’яттю нації, в якій зберігається інформація про минувшину, про славні, або й трагічні сторінки історії народу. Однак, ніде в українських піснях, поемах, думах чи легендах ми не зустрінемо бодай натяку на присутність на наших землях азіатів хунну чи сюнну. Так само не зустрінемо ми їх і в європейських епосах та хроніках. Тож, невже історична пам’ять європейських націй дала збій? Вперше за всю їхню історію? Знову констатуємо – абсурд!
Отож, ще раз задамося запитанням: хто ж такі гуни? І чи мають вони хоч якесь відношення до історії Європи та України?
Звернемося до свідчень стародавніх істориків. І тут ми знову будемо здивовані, оскільки античні автори, як виявилося, неодноразово згадують про народ, який вони називають по-різному, але за звучанням їхні назви дуже подібні до слова “гуни”. Наприклад, ще у 124 році нашої ери поет Діонісій Перієгет у своєму віршованому творі “Землеопис”, розповідаючи про тогочасний світ, згадує якихось уннів, що жили десь на просторах між Каспійським і Чорним морями.
Інший автор – грецький географ, математик та астроном ІІ століття н.е. Клавдій Птолемей у своїй “Географії” писав: “Між бастарнами і роксоланами живуть хойни”. Бастарни в ті часи жили в Карпатах, а роксолани займали Лівобережжя Дніпра. Таким чином, згідно описів Птолемея, хойни (гуни) мешкали на Правобережжі Середнього Подніпров’я, тобто, на етнічних українських землях.
Марціан Гераклійський (ІІІ століття) повідомляв, що навколо Дніпра, за аланами, живуть хоани. Знову ж таки, як бачимо, автор поселяє цих хоанів на етнічних українських територіях.
Уже згадуваний нами історик IV століття Амміан Марцеллін писав: “Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану…”. Меотидою називали Азовське море. Отож, гуни проживали на наших українських землях, на північ від Азовського моря. Приблизно на цих же територіях поселяє гунів й історик IV століття Філосторгій. Про гунів, як про корінних жителів Скіфії-України писали також історики VI століття Йордан та Прокопій Кесарійський.
Отож, опираючись на свідчення стародавніх авторів, можна зробити висновок про те, що гуни таки проживали на українських територіях. Знову плутанина? Виходить, ідеологи азійського походження гунів є праві? І дикі кочові орди дійсно у IV столітті заполонили простори Європи, творячи свої злочинства?
Але ж перші згадки про гунів на території України, залишені нам Клавдієм Птолемеєм, відносяться до ІІ століття нашої ери. У цей час справжні хунну-сюнну ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід. Згідно офіційної версії, вони в Європі з’являться лише через двісті років потому – у IV столітті! Отож, коли Клавдій Птолемей у ІІ столітті писав про хойнів, які проживають між бастарнами і роксоланами, то він, без сумніву, мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший народ!
Крім того, стародавні автори, описуючи гунів, не говорять про їхнє азійське коріння. Амміан Марцеллін, наприклад, стверджує, що вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, яка знаходиться десь у тундрі. А Йордан довго думав, доки, зрештою, не дійшов висновку, що гуни пішли від шлюбу якихось відьом із нечистими духами. Але, попри усі ці та їм подібні дурниці, ніде у своїх творах історики не називають гунів народом, що прибув до Європи з Азії.
Читаючи давніх істориків, можна скласти уявлення про зовнішній вигляд гунів. Ось що про них писав Прокопій Кесарійський (VI століття): «…Вони одні світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський»… В іншому місці цей же автор пише про гунів наступне: “Вони дуже високого зросту й величезної сили”. Отож, покажіть нам білошкірих, високих і фізично міцних азіатів!
А ще Прокопій Кесарійський засвідчив цікавий факт, що у VI столітті у Візантії була мода голити бороду, носити довгі вуса і оселедець. Візантійці називали це “гунською модою”. Важко уявити, щоб поважні і гонорові жителі Візантійської імперії наслідували зовнішність диких кочовиків, яких вони зневажали і називали варварами. І, взагалі, – де ви бачили кочовика-азіата з оселедцем на голові?
З розповідей давніх авторів можна зробити висновок, що європейські гуни вели спосіб життя, далекий від того, який був характерним для жителів степу. “Вони не кочівники,.. але здавна живуть осіло на плодючій землі… Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один з одним та із сусідами чесно і справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів”. Чи нагадують Вам ці описи диких степовиків-азіатів з їхнім вічним кочівництвом та східними деспотіями? Нам – ні!…
…Згідно офіційної версії, гуни розчинилися серед європейських народів, а найбільше – поміж мадярів. А десь із 5-6 століття вони зовсім зникнуть з історії. Хоча залишається загадкою, чому більше ніж півмільйонна азійська орда, асимілювавшись, не залишила мадярам у спадок бодай розкосих очей? Хоча жодної загадки тут немає – не було азійської орди в Європі, а, отже, не було й ніякої асиміляції гунів серед європейців!
Задовго потому, в Х столітті, Візантійський імператор і, одночасно, видатний історик того часу Костянтин Багрянородний писав про українців: “Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами”. Дещо пізніше, в XI столітті, північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджуватиме, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а нашу країну він називає Гунігард. Столицею цієї української держави було місто Хівен, тобто, – наш теперішній Київ!
А у ХІІ столітті ще один німецький хроніст Гельмольд у своїй праці “Хроніка слов’ян” теж називатиме Україну Гунігардом через її заселення гунами. Гельмольд був переконаний, що гуни є слов’янським народом. Не забуваймо, що мова йде про 12 століття!, тобто період, коли наймогутнішою державою Європи була Русь-Україна. А європейці у цей час продовжують називати українців гунами?! І це при тому, що згідно офіційної версії гуни зникли ще півтисячі років тому?!
Ще один учений ХІІ століття Євстафій писав: “…унни або тунни – каспійський народ із племені скіфів”. Його сучасник Саксон Граматик також вважає українців-русичів і гунів одним народом
…А ще пізніше – у ХVІІ столітті, шведський учений Олай Варелій напише, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом. І навіть у скандинавському епосі наша держава часто фігурує під назвою Країна гунів.
Ну що ж,.. – напевне досить втомлювати наших читачів історичною плутаниною, суперечливими та незрозумілими фактами, сумнівними теоріями та тлумаченнями, загадками та “білими плямами”. Прийшов час підсумувати усе вищесказане, відділити правду від брехні і розставити усі крапки над “і” у питанні про походження гунів і їхню роль в українській та світовій історії.
Отож,.. азійські кочові племена хунну (чи сюнну), про які з таким захопленням говорять наші (і не наші) гунологи, існували насправді. Їхня жорстока багатолітня боротьба з імператорським Китаєм закінчиться поразкою, після чого хунну дійсно вирушать на захід. Але!.. Але жодних слідів цього народу західніше Алтаю не існує, оскільки далі Казахстану вони не пішли. Це, по-перше!
Ніякого загарбання європейського континенту дикими азійськими кочовиками у 4 столітті нашої ери не було. І їхньої подальшої асиміляції посеред європейських народів – також. Племена хунну в Європі ніколи не блукали, злочинств не чинили і жодного відношення до української та європейської історії не мають! Це, по-друге!
В Європі дійсно проживав великий народ, який стародавні історики називали гунами. Але вони зовсім не мали тюркського коріння і були високими, міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва “гуни” дещо подібна до “хунну” жодним чином не ріднить їх із азіатами. Це були два абсолютно різні народи, кожен з яких мав цілком відмінну расову приналежність, окрему історію, свій напрямок розвитку і їхні життєві дороги ніколи не пересікалися! Це, по-третє!
Європейські гуни багато тисячоліть проживали на своїй території, від діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не були кочовиками. Це був висококультурний і цивілізований європейський народ. Це, по-четверте!
А зараз п’ятий, вражаючий висновок – центр Великої Імперії Гунів знаходився на території України, це була наша українська держава! Саме звідси гуни розпочали експансію проти сусідніх народів, створивши за якийсь час велетенську Імперію з центром у місті Києві!
Але створювали вони її не на порожньому місці: Велика Сарматія, про яку ми говорили у попередніх розділах, не загинула і не зникла з історії. Її продовженням стала держава гунів – Гунігард (або Велика Гуннія). З тією лише різницею, що гуни розширили розміри своєї попередниці до небачених досі масштабів. Імперія гунів, таким чином, стала найбільшою державою за всю історію української нації. І, враховуючи її унікальність, вона повинна стати об’єктом нашої особливої гордості!
Гуни не були народом, який невідомо звідки взявся на українських землях. Вони були споконвічними жителями наших етнічних територій, це – нащадки гіперборейців-аріїв, трипільців, кіммеріян (сумеріян) і скіфів-сарматів. Слово “гуни” є лише одним із імен, якими нас у різні часи називали європейці. А гунський період був одним із етапів етногенезу української нації. Отож, сучасні етнічні українці є нащадками великих гунів і несуть у собі дещицю їхньої крові! Ось вам шостий, не менш вражаючий висновок!

Олександр КОВАЛЕВСЬКИЙ, «Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності»