понеділок, 20 листопада 2017 р.

19 жовтня 2017 року...

Світлина від Віри Носенко.
19 листопада 2017 року в м.Києві відбувся Х з"їзд Громадської організації "Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка". Канівська делегація також прийняла участь у проведенні з"їзду на чолі голови Черкаської обласної організації Фещенко Олени Василівни. Привітав нашу делегацію наш земляк, мій давній друг вчений, письменник, академік Академії наук вищої освіти України Жадько Віктор Олексійович.
                                                                    

Віра Носенко

Святослав Шеремета

Світлина від Volodymyr Viatrovych.
Секретар Державної міжвідомчої комісії (спеціального уповноважного органу, до сфери компетенції якого входить питання виявлення могил, встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків на виконання угод з іншими державами) Святослав Шеремета 
Святослав Шеремета - персона нон-ґрата в Польщі. Він виконував функції секретаря в 2008-2010 роках, вдруге з 2014 до тепер. За його участі чимало проведено пошукових робіт та відкрито пам‘ятників та меморіалів на виконання угод з Угорщино, Туреччиною, Німеччиною, Чехією тією ж Польщею. Розпочато співпрацю з Італією та Словенією.
Спроба усунути його з вирішення нинішніх проблем між Україною та Польщею - яскравий доказ того, що теперішня польська влада не хоче їх вирішувати. Саме таким чином її представники здобувають для себе дешеві політичні дивіденди і навіть зберігають міністерстві крісла.
А мертві, на їх думку, почекають. Заборона Святославу Шереметі в’їзду до Шенгенської зони - свідчення того, що в брудну антиукраїнську гру польські політики намагаються втягнути Європу. Певен, за це їм доведеться відповідати перед європейськими структурами і втекти, як від запитань про фашистські марші 11 листопада, не вдасться.
                                                                       
Володимир В'ятрович

неділя, 19 листопада 2017 р.

Вже у кімнаті прикордонники повідомили С. Шеремету, що, за клопотанням МЗС Польщі, йому заборонений в'їзд до шенгенської зони на 1 рік

Світлина від Павла Подобєда.
Польські прикордонники не дозволили Святославові Шереметі відвідати могили вояків Армії УНР в Ланцуті
Щойно до мене зателефонував відповідальний секретар Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті учасників АТО, жертв війни та політичних репресій Святослав Шеремета. В суботу вранці, разом з представниками товариства "Надсяння" він вирушив зі Львова до польського Ланцута, аби відвідати меморіал вояків Армії УНР (між іншим, відбудований стараннями того ж С. Шеремети).
Однак, на пункті пропуску Шегині-Медика польські прикордонники зняли відповідального секретаря ДМВК з автобусу та відвели до окремої кімнати для дачі пояснень..
                                                                       
Павло Подобєд

Чого ж, до біса, ви хочете?

З Оксаною Забужко розмовляє Павел Смоленський
Промовляє польська імперська гордість, яка — хочете ви того чи ні — є карикатурою на російську гордість: "Ми можемо бути самотніми, на периферії світу — лиш би нас боялися". Польщі ніхто не боїться, але ваша національна травма не хоче цього визнати


— Скоро можуть вас не впустити до Польщі.

— Думаєте?

— Міністр Ващиковський не хоче тут бачити тих, хто проголошує "антипольські погляди", а ви сказали, що фільм "Волинь" — це ніж в українські плечі; і ви написали роман, в якому командири УПА кажуть, що влітку 1943 року не очікували вибуху антипольської різні й ситуація вийшла з-під контролю.

— Книжку назвав брехливою ксьондз Ісакович-Залєський, україножер і сіяч ненависті. Маю надію, що це не є польським мейнстрімом.

— Я не маю такої надії.

— О, Боже... Коли я була 30-річною дівчиною, познайомилася на якомусь прийнятті з Чеславом Мілошом, Адамом Заґаєвським, Станіславом Бараньчаком і Адамом Міхніком. Я тоді подумала, що полякам завжди краще: не мали незалежної вітчизни, сиділи під московським чоботом, але принаймні зберегли жменьку мислячих людей. З'явилася історична можливість — і ця еліта поставить країну на ноги.

А як же ми? Спочатку Польща і Росія ділили Україну як свою власність. В 30-х роках комуністи вирізали крихку українську еліту і виморили голодом половину народу. Ми якось ожили в 60-х роках — і невдовзі знову дістали по голові.

З польського прикладу виявляється, що вціліла еліта не є страховим полісом, не гарантує доброї пенсії. Для мене це особистий удар. Я люблю польську культуру і поляків. Буваю у вас при кожній нагоді. Кілька днів тому повернулася з Катовіце, з фестивалю Ars Cameralis. Фантастична атмосфера, чудові люди.

Розмовляли про культуру, що як англійський газон: коли двісті років поливати і стригти — то потім виглядає так, як виглядає.

Культура — це інвестиція в майбутнє країни, вона не приносить миттєвого зиску. Політиків вона не хвилює, вони думають винятково виборчим циклом і стовпчиками підтримки, завтрашній день є межею їхнього уяви. Завдяки культурі виборів не виграти. Але якщо її контролювати, відібрати незалежність — то може в цьому помогти.

— Як ся має цей негайний політичний бізнес у справі польсько-українських відносин?

— Політичний бізнес полягає в тому, щоб обдурити, використати, посварити. Є різні методи обманювати людей і залагоджувати свої справи. Найдальше пішла в цьому Росія Путіна, але з розмов з поляками знаю, що й у вас політичні технології незле чуються. Однією з улюблених технологій є оживляти бацилу націоналістичної пихи й агресії. Не обов'язково фізичної, хоч і на неї надходить час. Пиха й агресія існують всюди, але цивілізація власне і полягає в тому, щоб ці бацили тримати в пробірці. Коли влада апелює до націоналізму і має покірні їй медіа (знову ми торкаємося культури та її незалежності), то легко цю пробірку розбити. І тоді подавати зручний для політиків контент, бо ґрунт готовий.

Я протестувала не проти "Волині", бо фільм кепський і містить брехливі сцени — от хоч би освячення ножів і сокир в церквах. Я протестувала, бо цей фільм оживлює бацилу агресії в найгірший час: Україна воює з Росією, в Польщі міцніє націоналізм, а популяризований офіційною Варшавою тон розмови між нашими країнами стосується тільки того, як дуже українці кривдили поляків, незважаючи на шляхетну польську цивілізаційну місію на Сході. Нікому не закидаю злого умислу, але завжди важливим є політичний і суспільний контекст фільму про настільки дражливі речі. Тут контекст був однозначний. "Волинь" не спричинилася до об'явлення правди (бо її знають і в Польщі, і в Україні) — а до того, виглядає, щоб розбудити демонів ненависті.

Для мене — фана Польщі — це був дуже міцний удар. Для багатьох українців також, бо протягом років ми вірили, що за західним кордоном маємо зразок для наслідування і друзів. Але не йдеться про мене — приятельку Польщі другого сорту, а про те, як ви з цим справитеся. А ширше — про Європу. Ми і ви живемо на стику цивілізацій — імперіалізму і демократії, які за своєю природою є взаємовиключними й у кращому разі можуть співіснувати в стані холодної війни. Крім того, ми живемо в епоху, коли імперіалізм грає м'язами.

— Відразу війна?

— Без істерики. Так само, як можна обдурювати людей тисячами способів, так само можна провадити війну. В цій гібридній неоголошеній війні є тільки одна добра риса: вона дозволяє перевірити, наскільки атаковані суспільства мають імунітет до їхнього приниження ненавистю до чужих та інших, до героїзації власної історії, до визнання своїх кривд винятковими і засадничо непоправними, бо ніколи не вистарчить жодної компенсації і вибачення за них. В цьому сенсі ви сьогодні складаєте іспит, до якого Україна приступила кільканадцять років тому. Нарешті поляки можуть чогось від нас навчитися.

— Чого?

— Сталін не мав телебачення, Гітлер не мав інтернету, тому мусили провадити справжні війни. Сьогодні не треба скидати бомби. Вистарчить бомбардувати розум, щоби жертви нападу самі віддали ключі до міста, стали на коліна перед агресором і попросили протекцію.

В Україні така війна почалася на початку цього сторіччя. Людям втискали, що все зрозуміло: націоналістична Галичина — це україномовні греко-католики, які хочуть на Захід, ненавидять Росію і принагідно Польщу. Умовний Донбас — російськомовний, православний і хоче бути під владою Кремля. Я чула це в Україні і за кордоном. Коли намагалася пояснити, що це не аж так просто, то знизували плечима, бо кому хочеться порпатися в нюансах?

У поколінні моїх батьків КҐБ шукало слабших осіб, шантажувало їх, витягало якісь грішки — і мало їх на повідку чи навіть на своїй стороні. Сьогодні так шантажують — через телебачення, інтернет, соціальні мережі — цілі країни і народи.

2013 року Путін і його намісники в Києві вірили, що вже все в порядку. Але механізм гідридної війни дав збій — не вдалося зробити людей васалами, почався Майдан. Це, може, найкраща за багато десятиріч інформація для людства: вона дає надію, що не можна до краю нас одурманити і застрашити.

Українці не далися — це і є той урок для Польщі.

Політична технологія зла шукає слабі місця суспільства. Найчастіше шукає в історії, бо подразнення національної травми є ефективним. Послухаймо, якою чудесною країною була велика Угорщина, як добре було у Франції без арабів і в Німеччині без турків, а навіть в Америці без мексиканців. Якщо ми знаємо, хто позичає гроші французькому Національному фронту або Будапешту на інвестиції в енергетику, хто тролив американські вибори, то стає все зрозуміло.

— Чому сьогодні Польща погрожує Україні?

— Бо це, на перший погляд, нічого не коштує, натомість у внутрішній політиці дає мнимі вигоди. Коли існував СРСР, то польські комуністи мали точку відліку. Сьогодні нею є також Кремль, незважаючи на антиросійську риторику. Польський міністр закордонних справ каже, що не впускатиме українців, які йому не подобаються, бо в ньому говорить польська імперська гордість, яка — хочете ви чи ні — є карикатурою на російську імперську гордість: ми можемо бути самотніми, ми можемо стати периферією світу — лиш би нас боялися. Польщі ніхто не боїться, але польська національна травма не хоче цього визнати, тому любить підкреслювати, чого Польща світу не дала.

Повторюю, я люблю польську культуру, але такий спосіб мислення описано в книжках про постколоніальна поставу. Тут йдеться про цілковиту підпорядкованість, нехай і в символічному сенсі: польський двір й українська чернь — відомо, хто перед ким знімає шапку. Не уявляєте, як це дратує.

Ніхто ж з українського уряду не вказує полякам, яких патронів мають мати ваші вулиці. А поляки кажуть нам, хто з історичних осіб України є цяцею, а хто ні.

Польський президент і міністр вимагають, щоби люди — на їхню думку, "антипольські" — не брали участі в українській політиці. Про що мова? Жоден український політик, включаючи президента, не рецензує поглядів польських політиків на історичні теми і не коментує корисних владі істориків.

Жоден українець не каже вам посипати голову попелом і вчити дітей, що ви були колонізаторами Сходу, що до війни на польській Україні була найбільший рівень неписьменності в цілій Європі, середньовічні злидні, соціальне виключення, національний гніт. А поляки говорять нам, як ми повинні трактувати власну історію.

На українських закордонних паспортах ніхто не хотів друкувати пейзажів з Перемишля. А на польських мав бути Личаківський цвинтар, бо це польський національний символ.

Колись в Україні домінувало переконання, що за західними кордонами ми маємо друзів. Коли в Чехії постав президент — улюбленець Москви, все ще думали: "Мілош Земан — це не вся Чехія". Про Чехію можна так думати, але про Польщу — вже ні. Щораз менше українців каже: "Ця влада — це не вся Польща". Домінує радше інша думка: "Чого, до біса, ви від нас хочете? Що ви собі дозволяєте?" Так закінчується зраджена любов. Біль пам'яті перетворюється в теперішнє, стара рана починає кровоточити.

Змилуйтеся, це вже не ті часи. Князя Яреми Вишневецького — зрештою, споляченого русина в першому поколінні, котрий вирішував, який депутат від гетьмана Хмельницького міг з ним розмовляти, а якого вб'є на палі — вже давно нема.

Так, до речі: гібридна війна, а отже інформаційна війна, також і в культурній творчості потребує режисера. Недаремно Владіслав Сурков, творець кремлівського визначення суверенної демократії (яка з демократією не має нічого спільного) за освітою театральний режисер. Треба придумати фабулу, інтригу, героїв, закрутити дію, знайти акторів та статистів, але передусім завоювати аудиторію. Це синтез масового шоу-бізнесу та нещадної політики, радянської Луб'янки й американського Голівуду — маси женуть, щоб побачити видовище. Даєте себе вплутати? В Україні кажуть: "кремлівська методичка". Ви вправляєте копію, а ми знаємо її оригінал. Спитайте — а ми скажемо, як з цим боротися.

— Не хотів би.

— На Всіх Святих чоловік був у Львові. На цвинтарі Орльонт двоє поляків попросили українця, щоб зробив їм фото. Запалили свічки і пішли під обеліск українцям, що воювали з поляками за Львів. Вклонилися, помолилися.

Є життя поряд з тим, що сьогодні робиться.

Розмовляв Павел Смоленський

Червоний голод. Війна Сталіна з Україною

Нова книга американського історика і журналістки Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною» присвячена історії масового голоду 1932-1933 років в Україні, який забрав життя мільйонів людей. Авторка книги, досліджуючи причини Голодомору, приходить до висновку про умисне винищення значної частини українського народу більшовицькою владою і покладає провину за це на Йосипа Сталіна.Лауреат Пулітцерівської премії (2003) Енн Епплбаум, авторка книги «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною», 2017 рік
У постанові Верховної Ради України [очевидно мова йде про Закон України «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою України 28 листопада 2006 року, — прим. перекладача] Голодомор 1932-33 років названий актом геноциду українського народу. І хоча Енн Епплбаум зазначає, що Голодомор не підпадає під визначення поняття «геноцид» в міжнародному праві, на її думку, масштаб штучно викликаного голоду і його умисний характер близькі цьому поняттю. На сьогодні 18 країн визнали масовий голод в Україні геноцидом, в тому числі США, Канада, Італія, Польща, Австралія.
«Червоний голод» присвячений жертвам Голодомору і починається такими словами: «Попереджень було більш ніж достатньо. До початку весни 1932 року українські селяни почали голодувати. Повідомлення таємної поліції і листи із зерновиробничих регіонів всього Радянського Союзу - Північного Кавказу, Волзького регіону, Західного Сибіру - повідомляли про опухлих від голоду дітей, про сім'ї, де їли траву і жолуді, про селян, що кидають будинки в пошуках їжі. У березні медична комісія виявила трупи на вулиці села поблизу Одеси. Ні у кого не було сил їх поховати».
Жахливі психологічна і фізична травми, завдані українському народові більше 80 років тому, не подолані дотепер і, на думку Енн Епплбаум, стали однією з головних причин виходу України зі складу Радянського Союзу і проголошення незалежності.
Про розмір смертності від голоду 1932-33 років історики і демографи сперечаються досі. При відсутності достовірних статистичних даних і політиці приховування радянською владою масштабу голоду число його жертв коливається від трьох до семи мільйонів чоловік. Автор «Червоного голоду» називає число 3,9 мільйона померлих. З них 3,5 мільйона припали на сільську місцевість і лише 400 тисяч - на міста. 90 відсотків із загального числа померли від голоду в 1933 році. Енн Епплбаум наводить статистичні дані про різке зниження тривалості життя в Україні в результаті Голодомору. Населення України в 1931 році становило 31 мільйон чоловік. У той час середня очікувана тривалість життя при народженні для українських міських чоловіків становила 40-46 років, для жінок - 47-52 роки. Сільські жителі в той час могли розраховувати на 42-44 роки для чоловіків і 45-48 років для жінок. Після Голодомору середня очікувана тривалість життя в Україні становила 30 років для чоловіків і 40 років для жінок. При цьому слід враховувати величезну дитячу смертність.
І другий проблемний аспект історії Голодомору, який до цих пір обговорюється його істориками і детально досліджується автором книги: викликаний масовий голод в Україні свідомими і цілеспрямованими діями партії і уряду з метою придушення націоналістичних і антирадянських устремлінь українського селянства чи став результатом недбалості і некомпетентності радянського керівництва, яке виправдовувало тотальну реквізицію зерна та інших продуктів харчування і їх експорт необхідністю модернізації країни і потребою в валюті для промислового будівництва.
При відсутності реальної допомоги голодуючій Україні радянський експорт продуктів харчування під час Голодомору процвітав. Енн Епплбаум наводить такі цифри: в 1932 році СРСР експортував 1,73 мільйона тонн зерна, понад 3500 тонн масла, 586 тонн шинки. У 1933 році ці цифри зросли: 5433 тонн масла і 1037 тонн шинки. У розпал голоду широко експортувалися також м'ясні та рибні консерви, яйця, куряче м'ясо, фрукти і овочі.
У суперечці істориків про причини Голодомору автор «Червоного голоду» схиляється до думки про цілеспрямоване прагнення Сталіна за допомогою голоду знищити реальних, уявних і потенційних ворогів радянської влади. Епплбаум цитує лист Сталіна Кагановичу, якого «вождь народів» призначив главою української компартії і кинув на придушення українського національного опору радянізації, реквізицій і грабежу. У серпні 1932 року Сталін писав своєму клеврету: «Найголовніше зараз Україна. Справи на Україні геть погані (...) Якщо вже зараз не візьмемось за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні у багато разів сильніше, ніж думає Реденс [Станіслав Реденс на час описуваних подій очолював ДПУ в Україні — прим. перекладача] або Косіор [Станіслав Косіор на час описуваних подій був Генеральним секретарем ЦК КП(б)У — прим. перекладача] . Майте на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) знаходиться чимало (так, немало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, зрештою - прямих агентів Пілсудського [Юзеф Пілсудський на час описуваних подій був Начальником держави Польської — прим. перекладача]. Як тільки справи стануть гірше, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії і проти партії».
Параноїдальна манія ворожого оточення Сталіна і тліюча в ньому ще з Громадянської війни неприязнь до України і її народу зіграли, на думку Енн Епплбаум, ключову роль у виникненні Голодомору. Сталін, вважає вона, несе особисту відповідальність за загибель від голоду і репресій мільйонів українців. Сам же Сталін на пленумі політбюро ЦК партії в листопаді 1932 року назвав причиною провалу хлібозаготівель і голоду в Україні «проникнення в колгоспи і радгоспи антирадянських елементів з метою організації шкідництва і шантажу», тобто звинуватив в організації голоду самих же українських селян. Війна Сталіна з Україною 1932-33 років обернулася не лише незліченними безневинними жертвами, а й стала «бомбою уповільненої дії», яка вибухнула через 58 років. Багато хто в Україні вважає, що ця війна триває й досі.
В інтерв'ю «Радіо Свобода» Енн Епплбаум так обгрунтовує причину, по якій Сталін розв'язав голодоморну війну проти України.
Енн Епплбаум: Голодомор був навмисно спричинений Сталіним. Початок 1932 року ознаменувався в Радянському Союзі повсюдним голодом, викликаним наслідками насильницької колективізації і злочинною та некомпетентною політикою партії в області сільського господарства.
Восени 1932 року Сталін вирішив використати кризу сільського господарства для розправи з національним рухом в Україні та зміцнення своєї диктатури. І, як я показую в своїй книзі, він здійснив низку заходів, спрямованих на виникнення Голодомору саме в Україні: почав тотальну реквізицію у селян продовольства, створив збройні заслони на кордоні з Україною і навколо її голодуючих регіонів, щоб запобігти проникненню голодуючих селян в міста, в більш благополучні регіони і утруднити надання допомоги голодуючим. Це супроводжувалося жорстокими репресіями не тільки проти селянства, але і проти української національної інтелігенції. Все це було спрямоване на те, щоб винищити в Україні якомога більше людей. Українська компартія прекрасно розуміла цей намір радянського керівництва і робила все, щоб спровокувати голод.
Наталя Голіцина: Чи означає це, що Сталін несе особисту відповідальність за Голодомор?
нн Епплбаум: Сталін особисто несе відповідальність, але її несуть і його поплічники. Він диктував українській компартії всі рішення з приводу України і масового голоду, а її керівництво завзято виконувало його злочинні рішення, а нерідко, що називається, бігло і попереду паровоза, щоб вислужитися і виконати неймовірно завищений план хлібозаготівель. Ніхто в керівництві України не противився тотальному грабунку селянства - конфіскації у нього не тільки насіннєвого зерна, а й усіх продуктів харчування. Реалізацією злочинних сталінських рішень в життя займалися тисячі людей, так що відповідальність за Голодомор повинні нести і багато українських комуністів.
- Ви пишете, що сталінська параноя з приводу України побічно була викликана самогубством його дружини Надії Аллілуєвої, справою Мартемьяна Рютіна [колишній секретар Дагестанського обласного комітету РКП(б), кандидат в члени ЦК ВКП(б), на час описуваних подій виключений з партії і позбавлений всіх постів за критику сталінських методів індустріалізації і колективізації — прим. перекладача] і його опозиційного Сталіну «Союзу марксистів-ленінців», страхом контрреволюції. Чи не був організований Сталіним Голодомор наслідком перш за все його страху втрати влади?
Енн Епплбаум: Сталін боявся контрреволюції, і найбільше його в цьому відношенні турбувала Україна, де були сильні націоналістичні і сепаратистські настрої. Крім того, саме в Україні був найсильніший, а нерідко і збройний опір насильницькій колективізації. Та й в Москві було чимало противників колективізації та її наслідків. У самій Україні національно орієнтована інтелігенція також вселяла Сталіну підозри. Він взагалі вважав її агентами ненавидимої ним Польщі. Страх перед контрреволюцією завжди був одним з головних спонукальних мотивів його поведінки і Голодомор став для нього одним з інструментів боротьби з нею. У Сталіна виникло стійке переконання, що контрреволюція може спалахнути саме в Україні.
- Який був масштаб наслідків масового голоду в Україні?
Енн Епплбаум: За останні кілька років українські демографи в результаті аналізу архівних матеріалів та інших документів 1932-33 років дійшли висновку, що жертвами голоду в Україні стали 3,9 мільйона чоловік. Ця цифра у багато разів перевищує середньостатистичну величину природної смертності. Визначенню масштабу голоду всіляко перешкоджали радянська влада, яка організували інформаційну блокаду України в 1932-33 роках і приховувала справжні наслідки голоду. Деякі дослідники називають набагато більшу цифру померлих під час Голодомору, однак, на мій погляд, згадана мною кількість близька до істини.
Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)
Жертви голоду на вулицях Харкова, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)
- Наскільки коректно називати масовий голод в Україні геноцидом українського народу?
Енн Епплбаум: Мені це здається коректним. В цьому я керуюся початковим визначенням цього терміна, що належить його творцеві - польсько-українському юристу Рафаелю Лемкіну. На мій погляд, його дефініція геноциду повністю відповідає наслідкам Голодомору. Однак використання цього поняття в рамках міжнародного права, заснованого на юридичних документах ООН, утруднене, оскільки злочини радянської влади ніколи не включалися ООН в список геноцидів. На це вплинула і позиція СРСР (його постійного члена), який заперечував застосування терміну «геноцид» до масового голоду в Україні. І хоча проблема ця не однозначна, мені видається, що поняття «геноцид» до Голодомору цілком можна застосувати.
- Ви пишете, що одним з наслідків голоду, що спалахнув в Україні, було створення радянською владою так званої «видимого кордону» між Росією і Україною, який перешкоджав голодуючим біженцям залишати межі України. Якою була ця межа?
Енн Епплбаум: Влада намагалась не лише запобігти спробам голодуючих залишити Україну, але і прагнула максимально обмежити доступ туди з інших частин Союзу. Приховування злочину, його замовчування - традиційна політика сталінського режиму. З цією метою заслони з частин ОГПУ і армії були виставлені у всіх можливих точках перетину цього «віртуального» кордону. На той час сотні тисяч людей в Україні залишили свої будинки в спробі перебратися в місця відносного благополуччя. Їх перехоплювали на КПП, заарештовували і виганяли назад. Вокзали, як в Україні, так і в суміжних регіонах, були блоковані частинами ОГПУ. З поїздів знімали не тільки біженців, але і тих, хто намагався перетнути кордон з російської сторони. Ця межа була створена не тільки для того, щоб не дати людям врятуватися.
- Чому все ж радянська влада не попросила міжнародної допомоги, як вона це зробила під час голоду 1921 року?
Енн Епплбаум: Це не було зроблено насамперед через те, що Сталін не хотів, щоб на Заході дізналися правду про наслідки колективізації і про провал його політики в галузі сільського господарства. Крім того, його мало турбував порятунок вмираючих від голоду мільйонів українців. Більш того, знищення цих «потенційних ворогів народу, недобитих петлюрівців і польської агентури» було його метою. Тому і не робилося ніяких зусиль для їх порятунку.
- Ви відзначаєте, що в 1932-33 роках політика Сталіна в Україні не тільки спровокувала Голодомор, а й була спрямована проти української інтелігенції - носія української ідеї. Чого він домагався, переслідуючи українську еліту?
Енн Епплбаум: Думаю, що Сталін, переслідуючи українську інтелігенцію, бачив в ній носія національної ідеї, яка кидає виклик радянській системі. В основі цієї ідеї, крім особливої української культурної ідентичності, лежала мрія про незалежну українську державу. Український сепаратизм, в якому він звинувачував українську культурну еліту, лякав його більше зовнішніх ворогів. З відділенням України, вважав він, Радянському Союзу не вижити, відбудеться розвал комуністичної системи. Незалежна Україна могла б заручитися підтримкою сусідів і союзників на Заході, перш за все Польщі, і стати ще одним центром загрози його режиму. Ось чому Сталін так прагнув викорчувати цю українську ідею.
Треба сказати, що він був не такий уже й далекий від істини. Згодом вона опинилася потужною мотивацією пристрасного прагнення України до набуття суверенної державності. Пам'ять про Голодомор величезною мірою вплинула на формування національної української самосвідомості. У нинішньому відчуженні від Москви також можна простежити сліди пам'яті про Голодомор. Зараз спогади про спровокований комуністичним режимом масовий голод 1932-33 років перетворилися в один з найважливіших консолідуючих чинників українського життя.
- Якими методами проводилася реквізиція зерна і майна в українського селянства на початку 30-х років?
Енн Епплбаум: Слід розуміти, що голод був викликаний не тільки реквизицією зерна, хоча це найважливіша його причина. Озброєні реквізитори конфісковували не тільки зерно. Вони відбирали всі види продовольства - картоплю, птицю, м'ясо, овочі, фрукти. Селянам не залишали нічого. За несплачені податки відбирали гроші, коштовності, сімейні реліквії - все, що мало хоч якусь ринкову цінність. Їх методи були надзвичайно жорстокі: побиття, тортури, арешти були повсюдним явищем. Вибиваючи зізнання про заховане продовольство, не жаліли нікого. Реквізитори були переконані, що селяни ховають зерно, і катували всіх підряд. Санкції на тортури давали місцева влада і ОГПУ. Реквізиції були організовані як військові операції, це була війна окупантів з переможеним народом. Директиви з Москви вимагали виконання плану хлібозаготівель за всяку ціну.
- Ви описуєте моторошні сцени під час тотального голоду навесні і влітку 1933 року: випадки божевілля і канібалізму. Чи був канібалізм поширеним явищем в той час?
Енн Епплбаум: Канібалізм був звичайним явищем. Правда, не сказала б, що він набув широких масштабів. Про нього існує безліч архівних матеріалів, міліцейських протоколів і донесень. Було чимало випадків некрофагії - поїдання трупів. В донесеннях ОГПУ описуються випадки поїдання власних дітей. Практикувався і продаж людського м'яса. Тільки в Харківській області навесні і влітку 1933 року в донесеннях ОГПУ повідомлялося про 420 випадки, коли батьки поїдали померлих від голоду дітей і коли голодуюча сім'я вбивала самого знесиленого, найчастіше дитину, і поїдала його. Жах і безумство панували в селах, трупи загиблих від голоду валялися без поховання. Українське керівництво добре знало про канібалізм, в Москві про це також знали.
- Якою була реакція українського селянства на насильницьку реквізицію продовольства? Чи були випадки опору?
Енн Епплбаум: Опір, який набув широкого масштабу, спостерігався при колективізації. Виник він і в період існування політичної опозиції в Україні. Однак під час Голодомору сільське населення було доведене до такого ступеню виснаження і втрати людської подоби, що ніяких сил на опір не залишалося. На той час найактивніші і дієздатні чоловіки були знищені або вислані під час колективізації. Тоді з України було депортовано до Сибіру понад 300 тисяч так званих «куркулів» - еліту українського селянства. Який опір могли чинити озброєним чекістам виснажені жінки, діти, люди похилого віку? Дуже багато чоловіків тоді залишали сім'ї, намагаючись перебратися в міста і добути хоч якийсь провіант для залишеної родини, причому повернутися було дуже проблематично.
- Ви відзначаєте, що Голодомор став приводом для введення в СРСР паспортної системи та обов'язкової прописки в грудні 1932 року. Чим це було викликано?
Енн Епплбаум: Паспортна система і супутня їй прописка були призначені насамперед для посилення контролю за населенням і припинення міграції сільського населення в міста. Однак в той час сільським жителям паспорти не видавалися. Наповнення під час Голодомору українських міст голодуючими селянами, натовпами жебраків і жінок з дітьми дало привід владі вжити заходів для запобігання безконтрольного переміщення населення. Відтепер селяни на кілька десятиліть були замкнені, подібно кріпакам, в своїх колгоспах і радгоспах. Сама влада відверто пояснювала введення паспортів необхідністю боротьби з «антигромадськими елементами» - з куркулями-втікачами, дармоїдами, кримінальниками. Саме Голодомор підказав їй необхідність тримати в узді селянство, закрити йому шлях в міста.
Жертви голоду. Харківщина, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)
Жертви голоду. Харківщина, 1933 рік. Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира (Архів Віденської Дієцезії)
- Відомо, що з 1931 по 1935 рік міські жителі в СРСР отримували продовольчі картки. Чи поширювалася карткова система і на сільських жителів?
Енн Епплбаум: Ні, селяни продовольчих карток не отримували. Карткова система поширювалася тільки на працюючих в державному секторі. Селяни і так звані «лишенці» [особи, позбавлені виборчих прав — прим. перекладача] не входили в цю категорію. Підраховано, що понад 80% населення були позбавлені продуктових карток. Працюючі в колгоспах сільські жителі отримували, якщо отримували, зароблене натурою. Грошей у них не було, так що можливість щось купити на стороні була відсутня. Треба сказати, що продовольче раціонування в містах було на дуже низькому рівні. Робоча картка передбачала мізерне забезпечення. Ось чому випадки смертей від голоду в той час траплялися і в містах, особливо на периферії, де постачання було вкрай незадовільним.
- Ви пишете про Голодомор: «Голод знищував історію, культуру, сім'ю, ідентичність». Як ви це розумієте?
Енн Епплбаум: Під час колективізації і Голодомору відбувалося навмисне і цілеспрямоване знищення специфічно селянських традицій і культури. Конфісковувалися не тільки продовольство та інші продукти праці, а й інвентар, меблі, домашнє начиння, художні вироби, предмети релігійного культу. Відбувалося планомірне закриття і руйнування церков, які століттями були острівцями селянської духовного життя. Я помістила в книзі фотографії зруйнованих церков в Україні. Руйнувалися основи селянського життя, традиції і культура. За несплату податків віднімалося все більш-менш цінне: золоті вироби, срібло, оклади ікон, сімейні реліквії. Люди втрачали історичну пам'ять, культурну ідентичність, зв'язок з минулим, руйнувалася сімейна спадкоємність. Відбувалася тотальна люмпенізація селянства. Це була соціальна і психологічна катастрофа.
- Проте ви стверджуєте, що Голодомор мав величезний вплив на формування української національної самосвідомості...
Енн Епплбаум: Голодомор став частиною історичної пам'яті українців. Спочатку про нього говорили лише в сімейному колі і в колі друзів. Відсутність правдивої офіційної інформації за радянської влади перетворила пам'ять про Голодомор на символ національного опору. У той час ця пам'ять була частиною неофіційної культури, вплинувши на становлення національної самосвідомості. Важко переоцінити його значення в якості найважливішої мотивації здобуття суверенної української державності. Він став сакральним символом протистояння русифікації. Трагедія масового голоду 1932-33-го років вплинула на формування національної ідентичності та національного руху. Поступово Голодомор став об'єктом наукового осмислення і вивчення, а з початку 90-х років в Україні вже на державному рівні відзначаються його річниці.
У нинішньому відчуженні України від Росії неважко виявити і вплив пам'яті про Голодомор. Необхідно відзначити важливе значення переживання цієї трагедії для консолідації різноманітних політичних сил сучасної України.
- У розділі «Приховування» ви описуєте реакцію на Голодомор на Заході. Наскільки вона була адекватною?
Енн Епплбаум: Радянська влада робили все можливе, щоб правдива інформація про голод не просочилася за кордон. Іноземним кореспондентам, які працювали в Москві в 1932 році, було заборонено виїжджати за межі столиці без особливого дозволу.
Однак інформація про голод все ж просочилася в західну пресу завдяки перш за все англійцю Гарету Джонсу - секретарю колишнього британського прем'єр-міністра Ллойд Джорджа. Джонс писав для декількох британських газет. Він вивчав російську в Кембриджі і непогано нею говорив. Після прибуття в Москву навесні 1933 року - в самий розпал Голодомору - він отримав запрошення відвідати німецьке консульство в Харкові - тодішню столицю України. Завдяки заступництву радянського посла в Лондоні Івана Майського він отримав дозвіл на поїздку і сів на потяг до Харкова. По дорозі Джонс зійшов з поїзда і протягом трьох днів відвідав близько 20 сіл і бачив всю жахливу картину голоду. Він спав на підлозі в селянських хатах, говорив з селянами, ділив з ними куплені в Торгсині припаси.
Повернувшись до Москви, Джонс відправився в Берлін, де дав прес-конференцію, розповівши про все, що бачив. Майський і Литвинов [Максим Литвинов на час описуваних подій був Наркомом іноземних справ СРСР — прим. перекладача] були в люті. В'їзд до Москви Джонсу було заборонено. Пізніше він опублікував кілька статей в британській пресі про Голодомор.
Стаття Ґарета Джоунса в «The London Evening Standard» за 31 березня 1933 року
Стаття Ґарета Джоунса в «The London Evening Standard» за 31 березня 1933 року
Але були й інші іноземні «свідки» голоду - на кшталт московського кореспондента «Нью-Йорк таймс» Волтера Дюранті, який писав брехливі статті про становище в СРСР і заперечував загибель мільйонів від голоду. Одна з його статей мала назву: «Росіяни голодні, але від голоду не вмирають». Дуже «корисний ідіот», як зараз кажуть про таких прорадянських західних спостерігачів. Втім, таких, як Дюранті, було чимало серед іменитих іноземців, що відвідували Москву на початку 1930-х.
Серед них був і Бернард Шоу, який влітку 1931 року відсвяткував у Москві своє 75-річчя; він зустрічався і зі Сталіним. Голод вже давав про себе знати не лише в Україні. У Москві Шоу заявив, що в Англії його попередили, що росіяни голодують, і змусили взяти з собою масу продуктів, які, за його словами, він по дорозі викинув, знаючи, що це неправда.
У той час ліва західна інтелігенція в масі своїй була подібна Шоу і не довіряла будь-якій негативній інформації про Радянський Союз. Правда про Голодомор пробивалася крізь заслони радянської пропаганди з величезними труднощами.
- Яка офіційна позиція нинішньої російської влади в суперечці про Голодомор як геноцид українського народу?
Енн Епплбаум: Позиція російської влади змінювалася протягом років. Спочатку радянські офіційні особи повністю заперечували існування Голодомору, на їхню думку, його не було. Вони стверджували, що розмови про нього - це фашистська антирадянська пропаганда. Нинішні російські власті визнають існування масового голоду в Україні в 1932-33 роках, але заперечують, що Голодомор - специфічно українське явище і що його масштаб не можна порівняти з голодом в російських областях. «Голодували всі і всюди» - стверджують вони. І, звичайно, вони відкидають всі твердження про геноцид українського народу. Заперечують вони і будь-яку провину за Голодомор московського центру і особисто Сталіна. На цю тему існує багато праць російських істориків. Росія доклала чимало дипломатичних зусиль, щоб дезавуювати українське сприйняття Голодомору. Масовий голод в Україні в 1932–33 роках все еще залишається каменем спотикання у нинішніх російсько-українських стосунках.
- А як ви в цілому оцінюєте ці стосунки?
Енн Епплбаум: Нинішній рівень російсько-українських відносин знаходиться небувало низько. Причина цього в несумісності політичних орієнтацій і соціальних цінностей двох держав. Володимир Путін сприймає саме існування незалежної України як ідеологічний виклик своєму режиму. Прозахідну, проєвропейську орієнтацію України, її прагнення до ідеалів ліберальної демократії російський президент і його оточення сприймають як загрозу власному існуванню. Символом взаємного відчуження став український Майдан, появи якого на російському грунті найбільше побоюються в Москві.
Боюся, що анексія Криму надовго розвела обидва братніх в своїй сутності народу. Не слід забувати, що російська експансія на сході України сприймається в Києві як неприкрита агресія. По суті справи, обидві держави знаходяться в стані неоголошеної війни. Етнічна близькість двох народів, подібність культури і мови виявилися недостатніми каталізаторами зближення. І звичайно, багато в цьому відчуженні пояснюється особливостями історичної пам'яті українського народу, який переносить відкладені в пам'яті радянські репресії по відношенню до національного українського руху і Голодомор, що сприймається як геноцид, на нинішній авторитарний російський режим, який став правонаступником режиму комуністичного.
- І все ж ви завершуєте книгу на оптимістичній ноті з приводу майбутнього України. Що змушує вас зберігати оптимізм?
Енн Епплбаум: Я написала книгу про одну з найтрагічніших подій в історії України. Однак, як ми бачимо зараз, їй вдалося благополучно пережити багато горя і, в кінцевому підсумку, домогтися головного - незалежності, про яку століттями мріяли її кращі уми. Країна йде демократичним шляхом і недалекий той час, коли вона стане такою ж частиною Європейського союзу і НАТО, якій стали колишні радянські республіки Балтії. Думаю, це убезпечить її від загроз зі сходу.

Ляшко дав вказівку "обнулити" во голови Черкаської обласної організації РПЛ Вадима Гайовича

Вадим Гайович  Такого електорального "ляпасу" РПЛ на Черкащині не отримувала ніколи! Вадим Гайович, який "керував" виборчою кампанією "радикалів" на виборах голів і депутатів сільських і міських ОТГ в Черкаській області, які відбулися 29 жовтня 2017 року, вважав, що вдасться знову проїхатись на "горбу" Ляшка, і тому практично не робив нічого, щоб "радикали Ляшка" були в "пулі" політичних сил Черкащини. Хоча, соціологія показувала тривожну тенденцію. Після місцевих виборів 2015 року Вадим Гайович, провів так звані "чистки" в обласній організації РПЛ, розігнавши 90 % керівників районних і міських організацій. Голову Черкаської обласної організації РПЛ у 2015 році Сергія Тищенка, також змусили скласти повноваження. Але, як виявилося після тих кадрів, які провели три переможні виборчі кампанії, в місцеві організації набрали керівниками... звичайнісіньку шантрапу. Тому, про все по порядку. Місцеві вибори осені 2017 року, застали Радикальну партії Олега Ляшка у Черкаській області зненацька, як свого часу на полях колгоспів, зима приходила коли ніхто на неї не чекав, у ... грудні, а цукровий буряк ще не зібрали з полів. Кам"янська районна організація РПЛ перед виборами, була обезголовлена, - Ярослав Путілін, який був виконуючий обов"язки голови, зрозумівши, що в РПЛ "запахло смаленим", терміново перейшов у "Рух Нових Сил Міхеїла Саакашвілі", і очолив список на виборах депутатів до Кам"янської міської ОТГ! Тому, в авральному порядку, призначили во голови Кам"янської районної організації РПЛ, депутата Черкаської обласної ради Ірину Бачинську, яка весь час перебувала в Києві, працюючи помічником - консультантом народного депутата України від РПЛ Віктора Вовка. Партійний список, який подали на реєстрацію в Кам"янську міську ТВК, складався з 19 осіб, з них 11 були жителі міста Черкаси. В передвиборчий список було включено - три помічники нардепа Віктора Вовка(Тетяну Белінську, Романа і Людмилу Леус), до речі, ще одна сімейна пара Джурів, також була у списку кандидатів в депутати до Кам"янської міської ОТГ з Черкас! Що вони там робили? Та нічого! Просто стояли в черзі! "За" кандидата на посаду міського голови Кам"янки від РПЛ Олександра Джура, проголосувало аж 52 виборці! В Жашківську районну організацію РПЛ також відшукали варягів з міста Умань, братів Лементовських, які й проводили виборчу кампанію у Жашкові, зареєструвавши 8 кандидатів у депутати, але пролетіли, як фанера над Бузівкою! Жодного депутата в міську раду ні Кам"янки, ні Жашкова, не було проведено! 2,5 % - реальний на сьогодні рейтинг Радикальної партії Олега Ляшка у Черкаській області. Про вибори в сільські і селищні ОТГ Черкащини, які відбулися 29 жовтня 2017 року, про РПЛ не має й що писати, це було класичне "побиття молочних"! Всього два сільських депутати... Як інформують власні джерела інтернет - ресурсу "Почерк", з найближчого оточення Вадима Гайовича, Олег Ляшко, дав розпорядження, звільнити во голови Черкаської обласної організації РПЛ Вадима Гайовича! Отже, у грудні 2017 року місцеві вибори у Буцьку ОТГ(Маньківський район) і Михайлівську ОТГ(Кам"янський район) буде проводити вже новий керівник Черкаської обласної організації Радикальної партії Олега Ляшка!

субота, 18 листопада 2017 р.

Субота, 25.11., будемо разом поминати вбитих голодом

Світлина від Volodymyr Viatrovych.
Тиша. 

Спершу село наповнили чужі крики. З кожного двору лунало: «Гаварі где хлєб, сука! Куда прячєш народноє добро?». Вигуки супроводжували інші, не менш дражливі звуки - зі скрипом зривалась підлога, брязкав розбитий посуд, з шурхотом валились солом‘яні стріхи. Де-не-де крізь суцільний гул проривалися різкі постріли. 
Потім село тихесенько вило. Моторошне скавучання лунало з під кожної хати. То була не худоба чи коти-собаки (їх вже кілька місяців як не було), а люди. Якби було кому прислухатися до того виття то міг би почути одне лише слово із мови, що колись була людською. «Їсти, їсти, їсти»- видушували із себе страшні істоти, похитуючись на порогах своїх хат, які стали їх гробівцями.
А потім село замовкло. Жодного звуку.
Так страшно воно не мовчало навіть після татарських набігів. Тоді смерть супроводжували голосіння живих. Тепер здавалося померла сама смерть. Навіть гамірлива весняна природа боялась порушити пануючу тишу. Попри квітень на дворі, мовчали пташки, не дзюркотіла вода з-під сірого талого снігу, не шелестіла спинаючись трава.
Минули роки, село знов зазвучало - чужими піснями, не своїми голосами, незрозумілою лайкою. І лише передранкова тиша нагадувала тих, хто дивували колись світ своїм співом.
                                                     
  Volodymyr Viatrovych

Сепаратний договір між УГА і армією Денікіна

17 листопада 1919 року в Одесі делегація Української Галицької Армії уклала договір з представниками Добровольчої армії Півдня Росії про припинення бойових дій та перехід УГА під командування Антона Денікіна. Він поклав край воєнній історії УГА та засвідчив остаточний розрив між УНР та ЗУНР.
  
Президент (1918-19) і Уповноважений Диктатор (1919) ЗУНР Євген Петрушевич (1863-1940)
Наступ поповнених новими дивізіями польських військ змусив Українську Галицьку Армію (УГА) у середині липня 1919 року залишити Східну Галичину та перейти Збруч, після чого УГА вступила у спільну з Дієвою Армією УНР війну з більшовиками. 12 серпня почався наступ об'єднаних українських військ на схід. Він був доволі успішним, особливо на Київському напрямку. Однак 31 серпня 1919 року під тиском Добровольчої армії Антона Денікіна керовані Антіном Кравсом загони УГА відступили з Києва, що вкрай деморалізуюче вплинуло на об'єднане українське військо. Подальші військові невдачі і різне бачення основних ворогів українства (для Директорії УНР та, відповідно, Дієвої армії УНР такими були насамперед більшовики та денікінці, а для УГА - Польща) відчутно погіршили стосунки між двома частинами української армії. Вже з другої половини вересня на сторінках армійської газети УГА почали відкрито друкуватися статті із визнанням потреби домовлятися з денікінцями, тоді як останні принципово не визнавали за УНР та українцями як такими жодних прав.
Розпочатий за наказом Денікіна від 7 жовтня 1919 року наступ на Волині ще більше ускладнив і без того напружені стосунки Дієвої армії УНР з УГА. Вважаючи домовленість з денікінцями єдиним способом врятувати залишки армії та життя близько 20 тисяч хворих на тиф вояків, командувач УГА Мирон Тарнавський ініціював пошуки такого порозуміння. 25 жовтня таємно від Головного отамана Петлюри, якого Тарнавський не вважав своїм начальником, та під формальним приводом обміну полоненими, до денікінців була відправлена делегація УГА на чолі з Омеляном Лисняком із завданням прозондувати можливість укладення перемир'я. Білогвардійці виказали готовність домовлятися на досить сприятливих для УГА, але цілком згубних для УНР умовах.
Не знаючи про ці перемовини, але розуміючи небезпеку поточного становища, 4 листопада Симон Петлюра скликав у Жмеринці широку нараду за участю представників двох армій, на якій порозуміння щодо подальших дій проти Добровольчої армії Півдня Росії знайдено не було. Тож Мирон Тарнавський продовжив діяти самостійно: до денікінців повторно вирушила делегація на чолі з Лисняком, котра тепер вже мала повноваження на підписання договору, який і було укладено 6 листопада 1919 року в Зятьківцях (нині на території Гайсинського району Вінницької області). Від УГА його підписали майор генерального штабу Альфонс Ерле, майор Омелян Лисняк та сотник Осип Левицький.
Згідно з договором УГА в повному складі з усім майном переходила в розпорядження головнокомандувача Збройними силами Півдня Росії Антона Денікіна і мала діяти у безпосередньому підпорядкуванні командувачу військами Новоросійської області генералу Ніколаю Шиллінгу. Окремим пунктом зазначалося, що УГА не братиме участі в бойових діях проти "петлюрівської армії". Уряду Західно-Української Народної Республіки, означеному в угоді як "галицийское правительство", пропонувалося тимчасово (з огляду на відсутність території) припинити діяльність, перейти під опіку командування Добровольчої армії та переїхати до Одеси. Для оперативного керівництва до штабу УГА мали бути введені представники денікінського командування, а до штабу військ Новоросійської області - офіцери зв'язку від УГА.
Договір мав набрати законної сили від дня підписання. Однак вже наступного дня Тарнавського на посаді керівника УГА змінив Осип Микитка, який і повідомив прибулій до Вінниці делегації денікінців про невизнання військо-політичним проводом УНР-ЗУНР цього договору. 8 листопада у Деражні відбулася нарада керівництва ЗУНР, участь у якій взяв і провід УНР на чолі з Петлюрою. Було вирішено заарештувати і віддати під трибунал ініціаторів й учасників переговорів з денікінцями, а подальші переговори з Добрармією вести в імені усієї української армії. 13 листопада воєнний суд зняв звинувачення у державній зраді з генерала Мирона Тарнавського, полковника Альфреда Шаманека, отаманів Альфонса Ерле і Омеляна Лисняка, сотника Осипа Левицького, однак понизив їх у посадах.
Після невдалої спроби провести переговори з денікінцями від імені усієї української армії 17 листопада 1919 року в Одесі, знову таки без відома проводу УНР, але тепер вже за безпосереднім таємним дорученням диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича, делегація УГА на чолі з представником штабу Цимерманом уклала нову угоду з денікінцями, яка по суті повторювала договір від 6 листопада. З боку Добровольчої армії її того ж дня ратифікував командувач військами Новоросійської області Ніколай Шиллінг, а 19 листопада, у вінницькому готелі "Савой" свій підпис під угодою поставив командувач УГА Осип Микитка.
Укладення договору з Добровольчою армією Денікіна поклало край воєнній історії УГА та засвідчило остаточний розрив між наддніпрянцями та наддністрянцями. Надалі політичні проводи УНР та ЗУНР намагалися вирішити свої проблеми окремо - перші у союзі з поляками, а другі - шляхом домовленостей з денікінцями та більшовиками.

пʼятниця, 17 листопада 2017 р.

Публікація від Ігоря Мазура (Тополі)


Сьогодні коли разом з товаришем проходив вул. Інституцькою з кав'ярні група оперів, чоловік вісім, виволокли і закинули в бус "фольсваген" донбасівця Вано. Номер машини і те що бачили передав депутатам 
Єгор Соболєв і Дерев'янку Юрію. Позавчора депортували Томаса - журналіста "Руставі-2", який робив матеріали про Саакашвілі. Перед тим депортували двох грузинів - охоронців Михайла. Сьогодні - арешт Вано, учасника блокади і учасника бойових дій на Донбасі. Вул. Інститутська знову стає місцем арештів ? На черзі вул. Грушевського ?

четвер, 16 листопада 2017 р.

ТОП-7 світових винаходів руками українців

                    
Українці є одними з найталановитіших людей світу. Ми загадкова нація. Шукаючи способів спростити собі життя, готуємо “ліниві” вареники, “ліниві” пироги та голубці. А потім витрачаємо 15 років, щоб винайти екологічний поліетилен з кукурудзяного крохмалю і 25, аби навчитись не робити собі боляче під час аналізу крові.
Іноді ми плануємо зробити мільйон справ, а ввечері розуміємо, що не зробили нічогісінько. Часом же не роблячи нічого вигадуємо пристрій, що записує голос не звуком, а текстом.
У цьому ТОПі ми зібрали для вас сімку найцікавіших винаходів від українців. Це не щось, на кшталт всім відомого ґвинтокрилу, а лише те, що створене протягом останніх двох десятиліть.
Лінощі двигун для прогресу? Можливо. Чи так це було для Сергія Тимчука, Івана Селезньова, Назара Федорчука та інших українських винахідників, – читайте далі.

– Senstone –

Ця річ має вигляд невеличкого електронного кулона. Але його можна носити також на одязі або на руці, як браслет. Пристрій активується за допомогою одного кліку. Кулон по команді починає записувати голос і зберігає його у текстовому форматі.
Senstone розпізнає 12 мов та може відтворити текст з точністю до 97%. Відповідно до інформації на сайті, цільвою аудиторією є переважно ті, хто має високий ритм життя.
Як відомо, цей прилад є стартапом українця Назара Федорчука. Він виклав проект на сайт для фандрайзингу Kickstarter у березні 2017-го та прагнув зібрати на його реалізацію 50 тисяч доларів. У підсумку Senstone отримав у шість разів більше – понад 302 тисячі.
Кулон ще не доступний для покупки. Але очікується, що його ціна складе 140 доларів. Для покупців, які оформили попереднє замовлення – 120 доларів. Продаж стартує найближчі місяці.
“Український інтерес” згодом зустрінеться з винахідником, отож чекайте цікавих подробиць.

– Їстівний поліетилен –

Здавалось би, що роблять ці два слова поряд. Але, завдяки 15-ти рокам праці та одному харків’янину, вдається вирішити глобальну екологічну проблему.
Власне, весь секрет еко-плівки в тому, що її виробляють з кукурудзяного крохмалю. Точніше – це основний інгредієнт. Окрім того, що винахід цілком екологічний, він ще й дозволяє продовжити життя того чи іншого продукту, котрий в нього загортають. Так, наприклад, хліб, “одягнений” у плівку, зберігатиметься до чотирьох тижнів.
Фото: ПакТредМак
За словами винахідника, продукти можна їсти навіть не знімаючи самої плівки. Вона не має жодного вираженого смаку, а якщо її й викидати, то за кілька тижнів від неї не лишиться й сліду.
Як розповідає винахідник Сергій Тимчук, аби зробити міцну та придатну до щоденного використання плівку, йому знадобилось багато років та спроб. Звичайний крохмаль був занадто м’яким. Він складається з амілози й амілопектину в співвідношенні 25% на 75% відповідно. А для того, щоб плівка не розривалась, потрібно було довести співвідношення цих складових до 50 на 50, а краще 60 на 40. Де 60% – амілози.
Щодо виробництва, то його масового досі не існує. Це так, бо виробляти плівку зі звичайного поліетилену набагато вигідніше та швидше, що й цікаво більшості інвесторів.

– Пристрій для аналізу крові без крові –

Цей винахід справді революційний. Його розробив кандидат медичних наук Анатолій Малихін. Він також родом з Харкова, як і Сергій Тимчук. Аби винайти цю неймовірну “машину”, яку Малихін назвав “Біопромінь”, науковцю знадобилось 25 років.
У підсумку сумлінної праці тепер ми можемо відмовитись від болісних процедур, які іноді навіть наражають на небезпеку. А також значно скоротити час отримання результатів аналізу, адже “Біопромінь” видає результат миттєво.
Винахід працює досить просто. До різних частин тіла людини прикріпляють п’ять датчиків, а в систему вносять дані про пацієнта: стать, вік, зріст, вагу, частоту дихання та пульсу. Протягом п’яти хвилин апарат “сканує” стан організму та визначає 131 показник крові. Зокрема, швидкість осідання еритроцитів, загальний білок, лімфоцити та інші показники.
Щоб дізнатися всі ці показники шляхом звичайного аналізу, знадобиться від кількох годин до цілого дня. Є й аналізи, які можна чекати близько тижня. До речі, пристрій досить точний, похибка складає не більше 2%.
Та, на жаль, українці можуть користуватися цим чудо-винаходом лише у кількох приватних клініках. Бо вартість одного такого пристрою сягає 20 тисяч доларів, що нині величезні гроші для реалій української медицини. Натомість за кордоном прилад має не аби який успіх в Об’єднаних Арабських Еміратах, Китаї, Чехії та навіть Білорусі.

– Рукавички Enable talk –

Цей винахід дозволяє перетворювати жест на слова та текст. Його розробниками є четверо українських студентів, що навчались у Сполучених Штатах Америки: Антон Пастерников, Максим Осика, Антон Степанов та Валерій Ясаков.
В кожній з рукавиць є 15 сенсорних датчиків. Взаємодіючи з долонями та пальцями людини, вони передають інформацію про положення рук на смартфон. Там спеціальний додаток обробляє інформацію та трансформує її у слова та речення.
Такий пристрій є чудовим рішенням для людей, які можуть спілкуватися лише мовою жестів. Так їх зможуть розуміти всі оточуючі.
Пара таких рукавичок коштує 75 доларів, це близько 2 000 гривень. Насправді є схожі розробки, але вони на багато дорожчі та сягають близько 1 000 доларів, тобто близько 27 000 грн. Водночас вони важчі та оснащені на багато меншою кількістю датчиків.
Розробку вже відзначили на кількох міжнародних конкурсах. Зокрема, в 2012 хлопці зайняти перше місце на конкурсі Microsoft Imagine Cup у Сіднеї. Вони виграли призовий фонд 25 000 доларів. Пізніше рукавички отримували інші гранти та призи для вдосконалення.
Як нині справи у розробки українських студентів – згодом в “Українському інтересі”.

– Розумні жалюзі – SolarGaps –

Ці smart-жалюзі на вигляд майже такі, як і звичайні. Однак вони здатні переробляти сонячну енергію в електричну. Жалюзі автоматично змінюють кут ламелей протягом світлого часу доби так, щоб зібрати максимальну кількість енергії.
Цей винахід стає частиною так званого інтернету речей. Адже управляти SolarGaps можна зі смартфона. Здобуту ж енергію направляють у домашню чи офісну електромережу. Можна також налаштувати жалюзі так, щоб вони підживлювали один конкретний побутовий пристрій.
Придумав такий гаджет українець Євген Ерік. Ідея прийшла до нього два роки тому, в 2015-му, і була доволі амбітною: врятувати планету. За словами Євгена, половина людства живе у багатоповерхівках великих міст, де по “зелену” електроенергію не можна й мріяти.
За словами розробника, такі жалюзі на одному вікні в квартирі можуть виробити за місяць 100 кіловат енергії з квадратного метра своєї поверхні. Це за умови, якщо їх встановити на одному з вікон, які виходять на південь. За годину вони виробляють 600 ват, це близько 4 кіловат на день і приблизно 100 кіловат на місяць. В середньому одна двокімнатна квартира витрачає близко 300 кіловат протягом місяця.
Розробники вирішили зібрати інвестиції на популярній фандрайзинговій платформі Kickstarter. Ідея виявилась успішною і зібрала вдвічі більше, ніж планував Євгеній – 102 000 доларів. Жалюзі вже почали виробляти. Вони будуть доступні для покупки вже у грудні цього року.
І найцікавіше, такі жалюзі обійдуться разом зі встановленням 300 доларів або близько 8 000 гривень.

– Електронні книжки – PocketBook –

Так-так, це також українське. Дійсно, зараз головний офіс компанії розташований у Швейцарії. Та заснували її в 2007-му в Україні. Засновником PocketBook є Олег Науменко. З 2001 року він працював директором з маркетингу в поліграфічній компанії. Відкрити напрямок електронних книг, зазначає сам Науменко, вирішив, бо продажі друкарського обладнання знижувалися і треба було діяти.
Перша модель PocketBook 301, що побачила світ у вересні 2008-го, використовувала технічну базу “читалки” тайванської компанії Netronix. Зовні вона також нагадувала східний прототип. Інвестував у компанію також українець – киянин Іван Попов.
Спершу електронна книга не досить добре продавалась в українських магазинах. Майже 80% товару продавали через інтернет. За місяць вдалось продати 3000 гаджетів. Після цього посипались охочі дистриб’ютори з Казахстану, Молдови, Білорусі та Росії. А у 2011 компанія вийшла на західний ринок.
Нині PocketBook – четвертий у світі виробник електронних книг преміум-класу на основі технології “електронного чорнила”. “Читалки” продаються у 40 країнах світу. Протягом останніх 7 років компанія випустила понад 30 моделей електронних книг та планшетів. PocketBook має понад 10 міжнародних нагород та премій.

– Рідкий скальпель –

Ця медична диво-річ створена руками науковця Віктора Бочарова. Він науковий керівник цього проекту в столичному Національному авіаційному університеті та Аерокосмічному інституті. Рідкий струменевий скальпель, не пошкоджуючи судинну систему, дозволяє проводити проводити операції на внутрішніх органах людей.
Скальпель працює під високим тиском та видаляє нем’язові тканини, при цьому крововтрати мінімальні. Апарат складається з двох скальпелів. Один є більшим у діаметрі, а інший меншим, для того, аби працювати з різними видами тканин.
Фото: eveningkiev
Повністю апарат важить майже 70 кілограмів. Для роботи йому не потрібна електроенергія, тож його легко транспортувати. Зовнішній вигляд приладу нагадує бормашину, а під час роботи з нього під значним напором витікає тонкий струмінь води. Власне, саме він роз’єднує тканини та капіляри, не пошкоджуючи великі судини. Скальпель придатний до багаторазового використання.
Прилад вже пройшов безліч клінічних випробувань. Його ефективність підтвериди десятки лікарів. Ним вже активно користуються в Київській міській клінічній лікарні №1. Апарат також дозволяє значно скоротити тривалість операцій та її травматичність. Окрім цього, післяопераційна реабілітація також буде набагато легшою.
Цю технологію застосовують у вкрай складних випадках, коли неможливо використовувати зайві інструменти. Наприклад, під час видалення метастазу з печінки, не пошкоджучи сам орган. Раніше ж доводилось видаляти частину печінки.  Також інструмент ефективно вимиває гній у разі хірургічних абсцесів.
Загальна ж ціна унікального інструменту близько 30 000 доларів, саме тому їх дуже небагато в Україні.

Ганна Веретенник