неділя, 30 квітня 2017 р.

Павло Скоропадський був помазанний на гетьманування керівнцтвом православної церкви

                                         Світлина від едуарда юрченка.

Сьогодні великий день в національній історії....Україна отримала свою власну державність ....не республіканську карикатуру ...а істинну національну традиційну державність...
Павло Скоропадський був помазан на гетьманування керівництвом православної ієрархії...тобто після завоювання влади "за правом шаблі "....він отримав повноцінну сакральну легітимність....важливо що титулатуру " його світлість "....яка відповідає рівню суверенного князя...за ним визнавали всі монарші дома з якими були встановлені дипломатичні стосунки....
    Тоді ми мали шанс....і хоча його було загублено....прецендент існування сучасної Української держави заснованої на традиційних засадах є....і він є підтвердженням реальності перемоги традиціоналістичних сил вже в найближчій історичній перспективі...
                                                 
Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918

субота, 29 квітня 2017 р.

Презумпція москаля

Скандал не на жарт вибухнув ніби на рівному місці. Або не на рівному. Судіть самі. На гробки моя дружина їздила на цвинтар відвідати батька.                                    
І знову зайшла на ділянку біля центрального входу, де тепер ховають вояків. Ми, як і кожна нормальна українська родина, весь час так чи так перебуваємо в силовому полі війни, тож уявлення про кількісні та якісні характеристики біди маємо, але побут бере своє, а безпосереднє зіткнення із проявами лиха спричиняє конче необхідний струс і додаткове щеплення адекватності. Сотні поховань: ім’я, прізвище, позивний, дата загибелі, інколи короткий коментар. Останні поховання свіжі, буквально двотижневої давності. І вже приготовлені вільні місця для могил, які невдовзі неминуче будуть заповнені. Ти розумієш, що це так. Майже в кожному місті та селі країни. Десь більше, десь менше.
Дружина не спала півночі, а відтак написала в соцмережі короткий, повний сліз пост із рефреном «Убий москаля!». І тут почалося! Запис перепостив один відомий у своєму середовищі літературний критик, який спеціалізується на російській та російськомовній літературі. Корінний киянин, здавалося б, людина зі смаком, досвідом і освітою, він обурився мракобіссям і дегуманізацією: «Світлано (це моя дружина. — Авт.)! Ти закликаєш убивати всіх росіян? Геть усіх?». Ну а далі жвава дискусія, градус якої тепер можна тільки уявляти заднім числом, бо пильний Цукерберґ негайно прибрав зі стрічки взірці «мови ненависті» разом із приводом.
Обговорюючи з друзями казус, я почув чимало пропозицій. Наприклад, завезти захисника толерантності прямо на цвинтар. Ні, не в тому сенсі, що ви подумали, а показати йому ті самі могили. Другий сценарій перевиховання — влаштувати екскурсію до військового шпиталю, до хлопців, яким щойно ампутували кінцівки. Ну є ще чимало інструментів занурення в контекст: познайомити з дітьми, які втратили тата; батьками, які не дочекалися з війни сина чи дочку; переселенцями, які залишили «за стрічкою» добробут, налагоджене життя й надії на майбутнє.
   А в мене є до цього ще один маленький урок. Моєму другові Євгену Степаненку побратими з передової передали кицьку. Кумедне таке створіння, лисе й полохливе. Кажуть, дороге. Хлопці з дозору на неї натрапили, коли досліджували покинутий будинок у сірій зоні. На другому поверсі зачинена шафа, а в ній щось нявчить. Добре, що пацани виявилися досвідченими: першу розтяжку помітили відразу, другий дротик теж не проґавили. Складна пастка, багатоступенева. Замість кинути все як є відкрутили бічну стінку шафи, а там — кошеня, сповите скотчем до повної нерухомості... на протипіхотній міні. Я пропускаю подробиці розмінування, на яких сам не розуміюся. Фінал: хлопці спромоглися звільнити тваринку і блискавично евакуюватися. Вибухнуло, коли вже були за кількадесят метрів, — знесло півбудинку. А кицьку через кілька днів співіснування в бліндажі відправили Жені, про якого там усі знають, що він опікується не лише людьми в скруті, а й різноманітною нужденною фауною...
Кожна людина — окремий випадок, і навіть у ворожому стані теоретично може знайтися хтось суб’єктивно чесний і доброзичливий («добрий німець» — іронічний американський вираз часів Другої світової), я нічого про це не хочу знати. Не всі вони влаштовували засідку з кицьою, не всі розрізали «украм» черево ножем заживо, не всі кидали тіла полонених у лісосмузі після того, як розстрілювали в голову, попередньо скувавши руки кайданками за спиною, все одно для мене вони всі злочинці, доки не заберуться з моєї країни. Усім їм я бажаю смерті.
Я, етнічний росіянин, слідом за своєю дружиною вважаю за умовчанням кожного по той бік лінії зіткнення поганим москалем, доки не буде доведено протилежне. Пояснювати літературному критикові сенс поняття «метонімія» мені здається непрофесійним, а апелювати до Константіна Сімонова («Если дорог тебе твой дом»), Іллі Еренбурга («Убей немца»), а також Юрія Винничука та Ореста Лютого — зайвим.
   Періодичні істерики місцевих шанувальників «русского духа» — хімічно чиста маніпуляція. Це не що інше, як спроба самовиправдання, аби уникнути чіткої визначеності, по який бік цивілізаційного зіткнення ти перебуваєш. Кожне викриття, кожне звинувачення українців у фашизмі, націоналізмі, расизмі й утисках зрозуміло кого дає начебто моральне право залишатися «над битвою», а ще точніше співвідносити себе з «добрими росіянами».
Сувора реальність війни такої комфортної позиції не передбачає. За пізнього Табачника це ще було можливо, зараз — ні. Визначитися доведеться кожному. Не хочеш убити в собі москаля — живи з цим. Нічого тобі за це не буде, ми, либонь, не в Росії. А от читати мораль — то вже дзуськи.
                                                                                     Юрій Макаров

Тарас Бульба-Боровець


Той, хто створив бездержавну армію УПА, Тарас Бульба-Боровець, народився у Шевченків день – 9 березня 1908 р. Звичайне життя бідної сільської дитини. За схожий на картоплину ніс старші діти прозвали Тараса «Бульбою». Малому було образливо, але коли у школі прочитав «Тараса Бульбу», почав пишатися прізвиськом. З дитинства закарбувалися розповіді діда Юліяна про предка Боровців, який воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за якою він вчився грамоти, став Шевченків «Кобзар», подарований колишнім вояком армії УНР. З чотирнадцяти років працював у каменоломні. Вільний час Тарас віддавав самоосвіті. У 22 роки відбув військову службу у польській армії. І засяяла світла смуга життя. Тарас одружився з донькою багатого чеського колоніста в Луцьку Анною Опаченською, придбав у власність Карпилівський гранітний кар’єр, молоді стали виїжджати на модні курорти, де збирались вершки світу. Втім, як свідчить низка повідомлень польської служби безпеки 1933-1935 рр., «багата жінка» допомагала своєму чоловікові грошима у просвітницькій і пропагандистській діяльності на Поліссі.
Храм, збудований коштом Бульби-Боровця.
Тараса Боровця кілька разів заарештовували польські спецслужби, в 1934-35 рр. ув’язнили у Березі Картузькій. Під час більшовицької окупації продовжував роботу з організації націоналістичного підпілля на Поліссі й Волині. На початку німецько-радянської війни сформував і очолив партизанські відділи «Поліської Січі» в місті Олевськ. У лютому 1942 р. повстанські загони на чолі з Боровцем діяли в Костопільському та інших районах. А поряд із високим кремезним отаманом була отаманша: невеличка білявочка, яка й українську опанувала, бійцям шила-прала, при потребі рани повстанцям обробляла.
У березні-квітні 1943 р. вів переговори зі штабом УПА-Північ, однак пропозицію про входження його відділів в єдиний повстанський рух відхилив. У липні 1943 р. перейменував очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію і створив спільно з І. Мітрингою Українську національно-демократичну партію. 18-19 серпня 1943 р. УНРА була роззброєна частинами Української повстанської армії. Наприкінці листопада Боровець заарештований гестапо у Варшаві і ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. У цей час він дізнався, що Анну допитували чотири місяці про криївки, сховища боєприпасів, архіви та закатовано на смерть.
Звільнений у вересні 1944 р., Тарас Боровець узяв другий шлюб із Оленою Кушнір.
З 1948 р. жив в еміграції у Канаді, потім у США. Видавав журнал «Меч і воля», створив Українську національну гвардію. Автор спогадів «Армія без держави».
15 травня 1981 р. у м. Нью-Йорк, США помер 73-річний Тарас Боровець (псевдо – Бульба, Чуб, Гонта), діяч українського повстанського руху часів Другої світової війни.

пʼятниця, 28 квітня 2017 р.

105 нелегальних польських пам'ятників в Україні. Їх легалізацію зірвав інцидент в Грушовичах

Протягом останніх двох років Український інститут національної пам'яті працював над створенням механізмів узаконення польських пам’ятників і пам’ятних знаків, встановлених в Україні без будь-яких погоджень з центральними чи місцевими органами влади в період з 1991 по 2017 роки. Заява УІНП.
"Історична правда" публікує повний текст заяви Українського інституту національної пам'яті. Цю заяву спричинив інцидент в Грушовичах (Польща), де за сприяння місцевого врядування був знищений пам'ятник воякам УПА.
ЗАЯВА ЩОДО НИЩЕННЯ БРАТСЬКОЇ МОГИЛИ ВОЯКІВ УПА В ПОЛЬЩІ
70 років тому польський комуністичний режим вдався до жахливого злочину, який увійшов в історію як акція "Вісла". З власних домівок виселені близько 150 тисяч українців, яких розселили далеко від дому, щоб вони асимілювались і зникли як національна спільнота.
На жаль, 70-ті роковини трагедії минають не під знаком примирення та історичного діалогу, а стають черговим приводом для нищення слідів проживання нашого народу на теренах південно-східної Польщі.
26 квітня на кладовищі села Грушовичі Перемишльського повіту Підкарпатського воєводства групою невідомих осіб було знищено братську могилу вояків УПА і вчинено наругу над Державним Гербом України – тризубом.
Акт наруги над Державним Гербом України в Грушовичах. На футболці одного з чоловиків заклик "Вон з Бандерою!" Фото: Dobrodziej 
Свої злочинні дії організатори назвали "публічною акцією" і "першим легальним демонтажем нелегального пам’ятника". Ліквідація могили була анонсована у польських ЗМІ, а сам "демонтаж" польські журналісти висвітлювали безпосередньо на цвинтарі. Варварському нищенню могили не перешкоджала поліція, а війт села навіть схвально відгукнувся про вчинений злочин.
 Група осіб руйнує пам'ятник у Грушовичах 26 квітня 2017 року. Фото: Dobrodziej 
Руйнування братської могили вояків УПА в Грушовичах є 15-м за чергою актом наруги над місцями пам’яті українського народу в Польщі, вчиненим від 2014 р.
Ці випадки залишаються без розгляду польськими правоохоронними органами. Польська влада не відновлює знищених пам’ятників.
Водночас за той самий період в Україні було вчинено 4 акти наруги над польськими місцями пам’яті, і кожного разу українська влада у найкоротші терміни відновлювала меморіальні об’єкти у їх первинному вигляді, а за фактами вандалізму порушувались кримінальні справи.
У 1990-х роках норми національного законодавства щодо місць пам’яті як в Польщі, так і в Україні лише формувались. Чимало споруджених у цей час пам’ятників і пам’ятних знаків опинились поза правовим полем.
Протягом останніх двох років Інститут працював над створенням механізмів узаконення польських пам’ятників і пам’ятних знаків, встановлених в Україні без будь-яких погоджень з центральними чи місцевими органами влади в період з 1991 по 2017 рр.
Ми прагнули досягти порозуміння з польською стороною в питанні збереження місць пам’яті обох народів: Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій разом з Радою охорони пам’яті боротьби і мучеництва  обговорювалися конкретні кроки щодо вирішення проблеми.
Натомість відсутність належної реакції польської влади на системне нищення українських місць пам’яті в Польщі змушує нас призупинити процес легалізації польських меморіальних об’єктів на території України.
Відтак, щонайменше 105 польських пам’ятників і пам’ятних знаків, збудованих на території України в період з 1991 по 2017 рр., залишаються нелегальними.
Інститут ініціює перед Державною міжвідомчою комісією у справах увічнення пам'яті учасників антитерористичної операції, жертв війни та політичних репресій зупинення надання дозволів на проведення робіт з пошуку поховань та впорядкування польських місць пам’яті в Україні.
Звертаємось до представників органів місцевого самоврядування з проханням припинити розгляд будь-яких звернень польських державних інституцій, окремих осіб чи громадських організацій щодо надання дозволів на встановлення нових польських пам’ятників та пам’ятних знаків чи реставрацію вже існуючих.
Крім того, вважаємо за потрібне звернутися до польської сторони для з’ясування таких питань:
 1. Оскільки знищення українського військового поховання в Грушовичах анонсувалось у польських ЗМІ, а злочинні дії не були попереджені, чи слід вважати відсутність реакції органів державної влади та правоохоронних органів Республіки Польща офіційною позицією Польської держави?
 2. Чи означає позиція, озвучена війтом гміни Стубно, що решта українських пам’ятників, які польська сторона вважає за нелегальні, також будуть знищені? Чи вірно ми розуміємо позицію польської сторони, що й Україна, вслід за Польщею, може не зважати на нищення польських пам’ятників на своїй території?
Український інститут національної пам’яті готовий до поновлення співпраці з польськими партнерами відразу після відкритого та прозорого розслідування всіх фактів нищення українських місць пам’яті, що мали місце протягом 2014-2017 рр., притягнення до відповідальності винуватих осіб та відновлення і легалізації знищених українських пам’ятників коштом польської сторони.
_______
Нагадуємо: Упродовж 2014 – 2016 років у Польщі невідомі вандали зруйнували і осквернили 14 могил і пам’ятних знаків українцям. Донині жоден не відновлений. В Україні провокатори цього року осквернили пам’ятники загиблим полякам у колишньому селі Гута-Пеняцька на Львівщині і меморіальний комплекс у Биківні на Київщині.
Однак українська сторона одразу відчистила образливі написи і заявила, що готова відновити пам’ятники. Польська сторона зволікає з цим питанням.

Правосуддя "під замовлення", або Наступ на радикалів по-черкаськи

ЧЕРКАСИ. 28 квітня. УНН-Центр. Учора, 27 квітня, Придніпровський суд м.Черкаси обрав для депутата Черкаської обласної ради Олександра Короткова міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Кайданки на пана Короткова наділи просто в залі суду, передає кореспондент УНН-Центр.
Повідомлення про підозру депутату було вручено за два дні до того, 25 квітня. Прокуратура Черкаської області вирішила, що Олександр Коротков може бути винним у розкраданні майже 55 млн гривень, оскільки він нібито незаконно заволодів майном Тальнівського хлібокомбінату. Щоправда, прокурори залишили пану Короткову альтернативу: замість арешту − застава. Розмір застави, за клопотанням прокурорів, співрозмірний нанесеним державі збиткам − 54,6 млн гривень. Суддя, правду кажучи, вирішив його дещо зменшити − до 3 млн гривень. Сума, погодьтесь, все одно чималенька. Це, так би мовити, стислий виклад подій − тільки факти. Але навіть найнеупередженіший читач не зможе втриматися від простого запитання: чому?
Чому людину, яка жодного разу не зробила спроби якось ухилитися від зустрічі з правосуддям, ніколи не була судимою, яка протягом багатьох років живе й працює в Україні, має тут і батьків, і дітей, яка безліч разів у бізнесових справах виїздила за кордон, але щоразу поверталася до України, яка, зрештою, протягом цих двох днів − із моменту оголошення про підозру до судового засідання − мала можливість зникнути з поля зору правоохоронців, натомість з'явилася до суду. Чому цю людину беруть під варту? (До речі, черкащани знають, що людину, підозрювану у вбивстві, інший черкаський суд щоразу відпускає під домашній арешт. Це так, між іншим).
Чому не беруть до уваги ні думку колективу підприємства, представники якого приїхали на судове засідання підтримати свого керівника (чи багато ви знаєте на Черкащині керівників, за яких колектив так буде стояти горою? Це теж риторичне запитання між іншим), ні готовність вісьмох шанованих на Черкащині осіб, серед яких і депутати, і священнослужителі, взяти Олександра Короткова на поруки? Про наявність трьох неповнолітніх дітей та онкохворої матері й згадувати важко…
Ще одне "чому", підслухане у працівників підприємства: чому, коли підприємство занепадало, коли від нього майже нічого не залишилося, коли люди роками (!) сиділи без роботи і без зарплати (вже заробленої) − чому тоді ні держава, ні правоохоронці не переймалися долею цього підприємства? Тепер же, коли воно "встало з колін", коли успішно працює, коли експортує свою продукцію до 60 країн світу, коли воно є бюджетоутворювальним для Тального − раптом людину, яка підняла це підприємство, треба посадити в СІЗО. Чому?
Нарешті, головне "чому": чому судова справа стосовно цього підприємства − Тальнівського хлібокомбінату − розглядається у судах різних інстанцій протягом десятка років, і лише тепер прокуратура схаменулася: розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах! Треба терміново посадити цю людину за ґрати! Бо вона, мовляв, втече разом із цими грошима! Тобто десять років ця людина нікуди не тікала, хоч і їздила за кордон хтозна скільки разів, а тут − точно втече, тільки арешт і ніяк інакше… (Зверніть увагу: у цій статті свідомо не розглядається питання винуватості чи невинуватості Олександра Короткова в тому, у чому його підозрює прокуратура. Як сказав один мудрий чоловік у судовій залі, то хай суд розбереться і з'ясує істину. Суди, правда, затягнулися на десяток років…, ну то таке, про це вже йшлося. Тут же йдеться лише про те, чому такий суворий запобіжний захід вимагає прокуратура й обирає суддя. Чи справді є в тому необхідність, чи причина в чомусь іншому?)
Спостережливий громадянин, який просто слідкує за новинами в країні, без проблем дасть відповіді на всі ці "чому". Раптом до числа "неугодної" опозиції потрапила Радикальна партія. Проти її лідера відкривають кримінальні провадження, а слідом проводиться зачистка на місцях: різними способами нейтралізуються і виводяться з гри найвпливовіші гравці регіонального рівня. Незграбно і по-дитячому звучать у судовій залі виправдання прокурорів, нібито вони жодним чином не в курсі подій, а про негаразди з лідером згаданої партії дізналися з інтернету і то випадково. А чого ж тоді ви роками спокійно собі тягли і тягли розгляд цієї справи в судах, а тепер раптом − йой! Розкрадання 55 млн гривень! Особливо великий розмір!! Терміново за ґрати!!!
До речі, прокуратура одразу запропонувала альтернативу − заставу в розмірі тих же 55 млн гривень. Вразив один з аргументів: "тому що майновий стан підозрюваного дозволяє" сплатити таку заставу. Ну тобто неважливо, чи скоїв ти той злочин, чи ні, але ж у тебе є гроші − то сплати. Суддя, хвалити Бога, все-таки трохи збив апетити прокуратурі, призначив заставу у 3 млн гривень. Але суть залишилася: нейтралізувати одну із сильних політичних фігур, якщо не кинувши за ґрати, то зв’язавши по руках і ногах і позбавивши фінансів. Ось і одне просте пояснення усім численним "чому".

Помер Віталій Васильович Калиниченко

                                                  201 x 287
Помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 року. 

Народився Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. Помер 27 квітня 2017 року у Вашинґтоні, США. 
У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінґраді. Інженер-електрик, економіст.
Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який видав їх КГБ.
Заарештований у вересні 1964, але в січні 1965 звільнений.
1965-66 працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінґраді.
20.07.1966 при спробі перейти радянсько-фінський кордон заарештований. В Інституті судової психіатрії ім. Сербського визнаний психічно здоровим. 12.01.1967 Мурманським обласним cудом засуджений до 10 р. таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР. Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13.06.1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 разом з групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.
24.11.1974 Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Вимагає: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.
1975 переведений у Владимирську в’язницю.
Улітку 1975 Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино. До кінца лютого 1976 утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19.03.1976.
Оселився Калиниченко на батьківщині, в селищі Васильківка Дніпропетровської обл., перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.
З 3 жовтня 1977 року Калиниченко – член Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. 
17 – 27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. 23.10.1977 відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.
12.12.1977 у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18.12.1977 підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на його захист.
07.04.1978 Калиниченка заарештували на 2 тижні за "хуліґанство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект Конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які ніби-то "просять відмежувати” їх від Калиниченка.
Звільнений з роботи. Не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану роботу, у зв’язку з чим 07.10.1979 тримав голодівку. У заяві Дніпропетровському обкому КПУ пропонував зареєструвати його як безробітного і надати матеріальну допомогу.
2.11.1979 йому увосьме продовжений термім адміністративного нагляду. Йому знову оголосили попередження за Указом ПВР від 25.12. 1972 і примусили забрати заяву про відмову від громадянства та вимогу дозволити еміґрувати. 29.11.1979 Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні – лютому у справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл. 18.05.1980 Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Із Дніпропетровського СІЗО спрямований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія.
З 10.10.1980 термін відбував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко ув’язнений на рік у камері-одиночці.
20.01.1983 Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на 3 р. в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино.
08.12.1987 у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18.04.1988.
Жив у Васильківці, потім у Харкові.
6.04.1989 виїхав у США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 року. Останніми роками тяжко хворів. 
Указом Президента України від 8.11. 2006 за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

70 років тому назад...

                     Світлина від Volodymyr Viatrovych.
В цей день 70 років тому почалася акція "Вісла". Коротко і головне про цей злочин в інфографіці. 

четвер, 27 квітня 2017 р.

Відкритий конкурс скрипалів та віолончелістів імені Мирона Полякіна

Відкритий конкурс скрипалів та віолончелістів імені Мирона Полякіна











Скрипаль із Черкас, який своєю грою підкорив світ

Скрипаль із Черкас, який своєю грою підкорив світ
Він підкорив вибагливу Європу та розпещений Нью-Йорк, грав на старовинній скрипці Страдіварі, що колись належала князю Юсупову, став одним із найвидатніших та найзнаменитіших музикантів світу… Усе це про талановитого, непересічного й, на жаль, мало відомого у нас на батьківщині Мирона Полякіна, який народився… у Черкасах.


Перший виступ на сцені оперного театру в 5 роківМирон Борисович Полякін народився 12 лютого 1895 року в місті Черкаси тоді ще Вінницької області, в сім'ї музикантів. Батько, обдарований диригент, скрипаль і педагог почав дуже рано навчати сина музиці. Мати мала від природи неабиякі музичні здібності. Вона самостійно, без допомоги педагогів, навчилася грати на скрипці і, майже не знаючи нот, на слух грала вдома концерти, повторюючи репертуар чоловіка. Тож хлопчик із раннього дитинства виховувався в музичній атмосфері.

До всього, сім'я Полякіних вирізнялася високим як для провінційних музикантів культурним рівнем. Мати майбутнього скрипаля була родичкою відомого єврейського письменника Шолом-Алейхема, який неодноразово бував у Полякіних. 

Батько часто брав маленького Мирона з собою в оперу і саджав в оркестр біля себе. Нерідко малюк, стомлений усім баченим і чутим, тут же засинав, і його, сонного, несли додому. Не обходилося і без курйозів, про один з яких, любив згодом розказувати сам Полякін. Музиканти оркестру помітили, наскільки добре засвоював він музику тих оперних вистав, на яких неодноразово бував. І ось одного разу литаврист посадив замість себе маленького Полякіна за литаври і попросив виконати його партію. Юний музикант упорався блискуче. Він був такий малий, що за пультом не було видно його обличчя і батько виявив «виконавця» вже після вистави. Полякіну тоді було трохи більше 5 років. 
На скрипці Мирон спершу займався неохоче. Але вже з другого року навчання він полюбив скрипку, пристрастився до занять і грав цілими днями. Скрипка підкорила його на все життя…

«Так, з тебе будуть люди!»Коли Мирону виповнилося 7 років, померла мама. Батько вирішив відправити хлопчика до Києва. Мирона віддали в музичну школу, директором якої був видатний композитор, класик української музики Микола Лисенко.
Неймовірний талант хлопчика справив на Лисенка глибоке враження. Після чотирирічного навчання в Києві за наполяганням композитора Полякін вирушив до Петербурга, де продовжив навчання у відомого скрипаля Леопольда Ауера, який у ті роки знаходився в зеніті своєї педагогічної слави. До нього з'їжджалися учні буквально з усіх кінців світу. І навіть серед таких блискучих скрипалів Полякін зайняв одне з перших місць.

У Петербурзі Полякін жив один, далеко від сім'ї, і батько попросив наглядати за ним свого родича Давида Ямпільського. Велику участь у долі хлопчика приймав і сам Ауер. Полякін швидко стає одним з найулюбленіших його учнів, і зазвичай суворий до своїх вихованців, Ауер піклується про нього як тільки може. У родинному колі Полякін часто згадував, як Ауер вирішив перевірити, чи правильно він займається на скрипці вдома, і, з'явившись потайки, довго стояв за дверима, слухаючи, як грає його учень. «Так, з тебе будуть люди!» – сказав він, входячи в кімнату. 

Полякін з дитинства відрізнявся незалежним характером, сміливістю у висловлюваннях і вчинках. У тринадцять років, виступаючи в Зимовому палаці, він, наприклад, не посоромився припинити гру, коли хтось із вельмож увійшов із запізненням і шумно почав рухати стільці. 
Після першого ж сольного концерту кілька антрепренерів зробили Полякіну вигідні пропозиції організувати його виступи в столиці та інших містах Російської імперії. Однак Ауер категорично запротестував, вважаючи, що його вихованцеві ще рано ступати на артистичний шлях. Але все ж після другого концерту Ауер вирішив ризикнути і дозволив Полякіну зробити поїздку до Риги, Варшави і Києва. В архіві Полякіна збереглися відгуки столичної та провінційної преси про ці концерти, які свідчать про те, що вони пройшли з великим успіхом.

Підкорив Європу й ШтатиПолякін пробув у консерваторії до початку 1918 року і, не отримавши атестата про її закінчення, виїхав за кордон. В архіві Петроградської консерваторії збереглася його особиста справа, останнім з документів якої є свідоцтво, датоване 19 січня 1918 року, дане «учневі консерваторії Мирону Полякіну в тому, що він звільнений у відпустку в усі міста Росії терміном до 10 лютого 1918 р.». Незадовго до того він отримав запрошення приїхати на гастролі до Норвегії, Данії і Швеції. Підписані контракти затримали його повернення на батьківщину, а потім концертна діяльність поступово затягнулася, і протягом 4 років він продовжував гастролі по скандинавським країнам і Німеччині. Концерти забезпечили Полякіну європейську популярність.

А на початку 1922 року Полякін перетнув океан і прибув до Нью-Йорка. Конкуренція була великою, і виступ перед розпещеною нью-йоркською публікою ставали особливо відповідальними. Однак Полякін блискуче витримав іспит. Успішно пройшли концерти в Мексиці, куди він попрямував після Нью-Йорка. Звідси Мирон знову їде в США, де в 1925 році отримує першу премію на «Конкурсі всесвітніх скрипалів», за виконання концерту Чайковського. І все ж, незважаючи на успіх, Полякіна тягне на батьківщину. У 1926 році він повертається в уже створений Радянський Союз.

Радянський період життя Полякіна почався в Ленінграді, де йому надали місце професора в консерваторії. Молодий, повний енергії і творчого горіння, видатний художник і артист відразу привернув до себе увагу радянської музичної громадськості і швидко завоював популярність. Кожен його концерт стає визначною подією музичного життя в Москві, Ленінграді або в містах «периферії», як називали в 20-ті роки віддалені від центру області Радянського Союзу. 

Приїхавши в Радянський Союз, Полякін опинився перед абсолютно новою аудиторією. Концертні зали відвідувала тепер не лише інтелігенція, а й робітники. У 1928 році Полякін ще один раз виїжджав за кордон, відвідавши Естонію, а в подальшому обмежувався тільки концертними поїздками по містах Радянського Союзу. Після повернення на батьківщину життя Полякіна з зовнішньої сторони проходило без будь-яких екстраординарних подій. Це було звичайне життя радянського артиста, без права закордонних подорожей та гастролей.
На його уроки до класу завжди набивалася «публіка», стояли навіть за дверима

У 1935 році він одружився з Вірою Еммануїлівною Лур'є. А в 1936 році родина переїхала в Москву, де Полякін став професором і керівником класу скрипки у Школі вищої майстерності при Московській консерваторії. У 1936 році в родині відбулася «революція» – народилася дочка Фріда. Полякін отримує квартиру в новому будинку на Пушкінській площі. У сусідньому будинку отримав квартиру також професор консерваторії Абрам Ілліч Ямпільський – один із засновників радянської скрипкової школи. 

Полякін був педагогом-артистом. Його заняття були уроками артистизму і вищої виконавської майстерності. Вони «заражали» учнів неймовірним ентузіазмом і давали незабутні уроки інтерпретації та краси звуку, любові до найбільших творів великих композиторів – Мендельсона, Брамса, Баха, Бетховена, Глазунова, Чайковського. Він передавав своїм учням краще, що було у спадщині професора Леопольда Ауера. 

Грав він у класі божественно. Рідко на концертній естраді його майстерність досягало таких же висот, глибини і закінченості висловлювання. У день уроку Полякіна в консерваторії панувало збудження. В клас набивалися «публіка»: крім його учнів, туди намагалися потрапити і вихованці інших викладачів, студенти інших спеціальностей, педагоги, професори і просто «гості» з артистичного світу. Ті, кому не вдавалося проникнути в клас, слухали через напівприкриті двері. 

Сам же Мирон Полякін щоденно проводив репетиції, які тривали по п’ять-шість годин. Зі спогадів дружини Віри Еммануїлівни:
«Мирон Борисович часто бував дуже недовірливим щодо свого інструменту – він грав останні роки на колекційному інструменті Страдіварі, що в минулому належав князю Юсупову. Скрипку так і називали – «Юсуповська Страдіварі». Зазвичай вранці, після сніданку, Мирон Борисович займався три-чотири години, після ранкових занять він закривав скрипку у футляр і замикав її в шафу, після чого вирушав погуляти по вулиці Горького на годину. Після обіду він відпочивав і потім знову починав працювати, займався дві-три години ввечері. Іноді він питав мене, чи не відкривав хтось шафу? Я йому говорила, що, звичайно, ніхто, тим паче що ключ від шафи був лише в нього. А він відказував: «Дивно! Скрипка звучить не так, як вранці, як ніби на ній грав хтось чужий за цей час!».
На жаль, Мирон Полякін помер у розквіті сил. Повертаючись 21 травня 1941 року з гастрольної поїздки, він ще в поїзді відчув себе погано. Кінець наступив швидко – серце відмовилося працювати, обірвавши його життя в зеніті творчого розквіту. Полякіна любили всі, його відхід переживався як важка втрата. Для цілого покоління скрипалів він був високим ідеалом артиста, художника і виконавця.

СТАРОВИННІ УКРАЇНСЬКІ ПРИКАЗКИ, ЯКІ ВАРТО ЗНАТИ

НАШЕ, РIДНЕ, ПРОНЕСЕНЕ ПРАЩУРАМИ ДАЛI, КРIЗЬ ВIКИ. АЛЕ Й ДОСI АКТУАЛЬНЕ

10582fd907ce07e49bc0bd21393f1e69
Аби хліб, а зуби знайдуться.
Аби шия, а ярмо буде.
Або пан, або пропав.
Або дома не бути, або волі здобути.
Апетит з їдою прибуває.
Баба з воза — кобилі легше.
Багатий, як циган на блохи.
Багато дива, мало млива.
Багатому й чорт яйця носить.
Байдуже ракові, в якому його горщику зварять.
Батогом обуха не переб’єш.
Бачить кіт сало, та сили мало.
Без вірного друга — велика туга.
Без нашого Гриця вода не освятиться.
Без труда нема плода.
Береженого Бог береже, а козака шабля.
Битому собаці кия не показуй.
Біда біду тягне.
Біда помучить і мудрості научить
Бійся не того собаки, що бреше, а того, що лащиться.
Близько лікоть, та не вкусиш.
Борода не робить мудрим чоловіка.
Боятися вовка — в ліс не ходити.
Брат мій, а хліб їж свій.
Брехливу собаку далеко чути.
Буває, що й корова літає.
Було б пшоно, а каша буде.
Було, та за водою пішло.
Велике дерево поволі росте.
В закритий рот муха не влізе
Видно пана по халявах
Виміняв шило на швайку.
Виріс, а ума не виніс.
Вискочив, як Пилип з конопель.
Високо літає, та низько сідає.
Вище себе не підскочиш.
Від своєї тіні не втечеш, Вісті не лежать на місці.
Вкрадеш голку, а потім корову.
В ліс дрова не возять.
В нього руки на всі штуки.
Вовка ноги годують.
Вода і камінь довба.
Ворона й за море літає, та дурна вертається.
Ворона вороні ока не видовбає.
В сім’ї не без виродка.
Всякому овочу свій час.
В тихому болоті чорти водяться.
В умілого й долото рибу ловить.
Вчи лінивого не молотом, а голодом.
В чужих руках завше більший шматок.
Гарні гості, та не в пору.
Гірко заробиш — солодко з’їси.
Говори стовпу, а він стоїть.
Година вранці варта двох увечері.
Голка в стіжок упала — пиши пропала.
Голодній кумі хліб на умі.
Горбатого могила виправить.
Гостра була сокира, та на сук наскочила.
Гостре словечко коле сердечко,
Готовеньке і кішка з’їсть.
Гречана каша сама себе хвалить.
Гуртом і батька добре бити.
Дай дурневі макогона, то він і вікна поб’є.
Далеко куцому до зайця.
Даремно і чиряк не вискоче.
Дарованому коневі в зуби не заглядають.
Два коти в одному мішку не помиряться,
Двоє третього не чекають,
Де багато господинь, там хата неметена.
Де відвага, там і щастя.
Де коротко, там і рветься.
Де посієш, там і вродиться.
Десять разів відміряй, а раз відріж.
Дешева риба — погана юшка.
Дивись на зріст, та питайся розуму.
Диму без вогню не буває,
Діло майстра величає.
Дома й стіни помагають.
Дурням закон не писаний.
Ех, якби та якби та в роті виросли гриби.
Є в глечику молоко, та голова не влізе.
Є сало, та не для кота. Є квас, та не для нас.
Чим темніша ніч, тим ясніші зорі.
Шабля ранить тіло, а слова душу.
Як овечка: не мовить ні словечка.

Микола Зеров: "неокласик" і "терорист"

Микола Зеров народився 26 квітня 1890 року в повітовому місті Зінькові серед восьми синів вчителя місцевої двокласної школи, яка знаходилась неподалеку.
За незрозумілою іронією долі, батьківська хата Зерових і зараз стоїть на вулиці Дзержинського, чиї вірні учні вкоротили віку Миколі Зерову і добряче попсували крові всім іншим.
"Батько вчитель, потім — завідуючий городською школою, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство", - пише Зеров в автобіографії. Мати Марія Яківна походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки.
Молодші брати також виросли неабиякими особистостями. Дмитро став (вірніше, йому це дозволили) видатним ботаніком, академіком АН УРСР, який до кінця свого життя боявся навіть згадувати про братів. Молодший брат Михайло — став поетом і перекладачем, відомим під літературним псевдонімом Михайло Орест.
Вчився Микола у Зіньківській школі на центральній, Полтавській вулиці (зараз - вулиця Леніна), де його однокласниками були Павло Губенко (гуморист Остап Вишня) і мій рідний дід Данило Джувага.
На жаль, поділитися з нащадками спогадами про однокласників дід не встиг - як повстанського ватажка його було репресовано 1932 року.
Микола Зеров
Будівлю школи ще донедавна можна було побачити у місті, проте мало кому приходило в голову вшанувати достойників, які пішли з неї у світ. На початку 2000-х її розібрали. Отак шануємо власну спадщину.
Далі Зеров учився в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903-—1908). Відтак - студент історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира.
1912 року з'явилися друком перші статті та рецензії Миколи в журналі "Світло", газеті "Рада".
З 1914 року за наказом попечителя Київського навчального округу Зерова призначено викладачем історії до Златопільської чоловічої, а з жовтня 1916 року -— ще й жіночої гімназії.
З початком революційних подій 1917 року Зеров учителює в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства та викладає латину. Війна і влади, які змінювалися калейдоскопічно, якось оминули Зерова з причини поганого зору.
Софія, Котик і Микола Зерови. Початок 1930-тих
У 1918-1920 роках він примудрився викладати українознавство в Архітектурному інституті, проте з приходом більшовиків та денікінців перейшов до бібліографічного журналу "Книгарь" (до початку 1920 року).
З осені 1923 року — професор Київського інституту народної освіти.
В цей час Микола Зеров увійшов до елітарного гуртку діячів української культури, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута, на зібраннях якого обговорювалися справи розвитку української літератури, малярства, графіки.
1920 року Микола Зеров одружився із Софією Лободою і почав серйозно замислюватися про наукову працю; вийшли підготовлені ним "Антологія римської поезії" та "Нова українська поезія", що стали помітним явищем у тогочасному літературному житті.
З голодного Києва Миколу Зерова за рекомендацією поета Юрія Клена запросили на роботу в Баришівську соціально-економічну школу, яка стала, за свідченням того ж Клена, центром української літератури. Там Зеров з товаришами (Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара) працюють близько трьох років. У Баришівці Зеров зробив багато перекладів, написав низку сонетів та сатир-пародій, кілька невеликих оповідань.
1 жовтня 1923 року Микола Зеров став професором української літератури Київського інституту народної освіти (так звався тоді Київський університет), одночасно викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. Про лекції Зерова серед студентів ходили легенди.
Тоді ж, 1923 року, голосно заявили про себе "неокласики" - друзі Зерова по Баришівці. Саме тоді вони з'їхалися до Києва.
Обкладинка роботи Георгія Нарбута. Фото - сайт "Літакцент"
У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва у складі харківської письменницької делегації "Гарту".
Проте прагнення Зерова розробити спільну платформу для консолідації літературного процесу в Україні багатьма письменниками кваліфікувалася як замах на ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликало різкий спротив з боку навіть офіційної влади.
Тобто, виразно окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно відбилася на розвитку всієї української літератури.
1924 року було надруковано "Камену" - першу збірку віршів Зерова, до якої, втім, було включено й перекладний розділ з античних поетів.
Автор скромно виправдовував це перед сучасниками потребою "розробляти мову і стиль, удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії, називаючи їх „сухарями“ на розкішному бенкеті поетичної фантазії".
Дух класики, піднесене почуття, вишукана мова творів Зерова вражали сучасників. Щоправда, багато хто поетові закидав, що він несучасний і байдужий до актуальних проблем.
Підстави для таких тверджень давали не тільки його вірші, а й перший випуск історико-літературного нарису "Нове українське письменство" і монографія "Леся Українка", також видані 1924 року. Все це, вважали противники Зерова, належить минулому, яке треба відкидати. Проте це був лише 1924 рік, а не 1927-ий чи 1937-ий.
 
1925 року почалася відома літературна дискусія, яка тривала три роки. Початком її вважають статтю Григорія Яковенка "Про критиків і критику в літературі" ("Культура і побут", 1925, 20 квітня) та відповідь на неї Миколи Хвильового.
Зеров-критик став (на свою голову) на бік Хвильового. Погляди Зерова вимагали усвідомлення й засвоєння багатств української національної традиції, адже це дасть змогу тверезо й реально оцінити багатьох літературних авторитетів, перенести на український ґрунт кращі твори європейської класики й сучасної літератури, що, врешті-решт, встановить атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон'юнктурного протегування.
"Ми хочемо, —- наголошував він, —- такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм „человека из организации“, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе".
Саме це й викликало зливу заперечень. Особливо дратувала опонентів Миколи Зерова його вимога замість гурткового протекціонізму запровадити здорову літературну конкуренцію. Бо хто боїться конкуренції в літературі, ми знаємо. Нездари.
Від 1926 року Зеров виступав лише як літературний критик, зосередивши основні зусилля на перекладах та історико-літературних студіях. Того ж року офіційна влада звинуватила "неокласиків" в антипролетарських настроях.
Червневий пленум ЦК КП(б)У 1927 року дав прямі директивні вказівки щодо політичної оцінки "неокласиків"; фактично ця постанова означала заборону літературної та критичної діяльності Зерова. Для нього лишалася тільки один напрямок —- історико-літературні студії.
Він пише передмови до творів українських письменників-класиків, які видавалися у видавництвах "Книгоспілка" та "Сяйво". З цих статей склалася книжка "Од Куліша до Винниченка" (1929 р.). Але й на цих позиціях пощастило затриматись недовго.
Процес Спілки визволення України на початку 1930 року став переломним. "Книгоспілку" було реорганізовано, "Сяйво" закрито. Куліша і Винниченка проголосили фашистськими письменниками.
В числі інших у зв'язку з процесом СВУ було заарештовано неокласика Максима Рильського, що стало виразним попередженням для всіх його товаришів. Зерова змусили виступити "свідком" на процесі СВУ. Він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері погроз і цькування.
Самогубство Хвильового в травні 1933 року стало ще однією драмою для Зерова.
Всі останні роки Зеров мовчав. Влада заборонила займатися творчою діяльністю, а з 1933-го— стає небезпечним навіть мовчання. Від Зерова й Филиповича влада вустами сатрапів від літератури Хвилі і Кулика вимагали покаяння.
 
Після вбивства вождя ленінградських більшовиків Сергія Кірова і "процесу 28" (українських письменників, звинуваченних у підготовці його вбивства. Всі вони були розстріляні) наприкінці 1934 року Зерова остаточно звільняють з університету.
Він втратив останнє матеріальне опертя й змушений шукати будь-яку працю. Залишити Україну він не міг, як його друг Юрій Клен (той, користуючись німецьким походженням, виїхав за кордон).
Переживши ще одну трагедію —- смерть десятилітнього сина - Зеров переїжджає до Москви. Проте в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його заарештували під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня відправили до Києва для слідства. Тут вченого, поета і перекладача фантазери з НКВД звинуватили у керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією.
На першому допиті він заявив однозначно: "До ніякої контрреволюційної діяльності я не причетний, а отже, співучасників назвати не можу". За справу взялися костоломи і вибили з нього інші відповіді.
Під час обшуку в нього вилучили книжки "Політика" з дарчим написом розстріляного у "справі 28" "терориста" Григорія Косинки та роман "фашиста" Пантелеймона Куліша "Чорна Рада". Це і були докази тероризму з боку Зерова.
Посмертна збірка, видана за кордоном братом Михайлом
Слідчий Ліхман допитував поета ледь не через день. Протокол писав слідчий, а Зеров лише підписував: "Я визнаю себе винним у тому, що приблизно з 1930 року належав до керівного складу контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім мене, входили Рильський і Лебідь".
Після "тасувань" "групу Зерова" остаточно було визначено в складі 6 осіб: Микола Зеров, Павло Филипович, Ананій Лебідь, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко.
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1 лютого — 4 лютого 1936 року без участі звинувачених й захисту розглянув судову справу № 0019 —1936.
Зерову інкримінували керівництво українською контрреволюційною націоналістичною організацією і згідно з тодішніми статтями кримінального кодексу УРСР трибунал визначив йому міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна.
Цікава довідка у висновках по реабілітації Зерова: "Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принцимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Лихман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитируюшим звание офицера".
Отже, як насмішка звучало зізнання Зерова на Суді: "С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского".
Йдеться тут про читання Зеровим вірша П. Куліша "До кобзи" на квартирі Рильського 26 грудня 1934 року, де два "неокласики" і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули розстріляних за звинуваченням у приналежності до міфічного "об'єднання українських націоналістів" Олексу ВлизькаКостя БуревіяДмитра Фальківського, Григорія Косинку, Олеся Досвітнього та інших. Всі знали, що це неправда.
Плита на неіснуючій могилі Миколи Зерова на Лук'янівському цвинтарі в Києві. Фото - Вікіпедія
Зерова було засуджено до 10-річного ув'язнення. Стільки ж отримали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші "учасники групи", котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок.
Дещо менше отримали поет Марко Вороний —- вісім років, працівник українського історичного музею Борис Пилипенко та педагог із Чернігова Митькевич —- по сім років.
До реабілітації дожив лише Митькевич. Пізніше він розповів, що "зізнання" Ліхман витягав побоями. "При розгляді нашої справи у військовому трибуналі, під час того, як нас доставляли в судове засідання, Зеров казав нам, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють", -— згадував Митькевич 21 грудня 1956 року.
Наприкінці зими "бандитів" було відправлено до Карелії за традиційним маршрутом: "Ведмежа Гора-Кемь-Соловки". В пункт призначення "зловмисники-терористи" прибули у червні 1936 року.
Спершу режим у таборі був "ліберальним". За станом здоров'я Зеров не міг працювати лісорубом і тому прибирав кімнати господарської служби. Після закінчення роботи, у комірчині сторожа він займався перекладами та історико-літературними студіями.
За багатьма свідченнями, він завершив багаторічну роботу над українською версією "Енеїди" Вергілія. Рукопис цього перекладу пропав або знищений. Про це пише в листах до дружини. Останній з них датований 19 вересня 1937 року.
9 жовтня 1937 року справа Зерова та ін. була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Його було засуджено до розстрілу.
 Микола Зеров, Лесь Курбас стали жертвами цього "предписания"
3 листопада 1937 року Миколу Зерова застрелив капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв, який має найбільший список знищених українців.
Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу КВО від 1-4 лютого 1936 р. і постанова особливої трійки УНКВД по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року скасовані, справу припинено "за відсутністю складу злочину".
Символічна могила Миколи Зерова знаходиться на Лук'янівському кладовищі в Києві (ділянка 12) разом з справжньою могилою сина Котика.
Невеличка публікація Григорія Кочура про Зерова в "Літературній Україні"
Перша велика збірка поета "Sonetarium" вийшла вже по війні у видавництві "Орлик" в Берхтесгадені (Німеччина), укладачем її став його молодший брат Михайло.
Михайло Зеров (відомий як Михайло Орест), також поет і перекладач, вирішив не дражнити долю і виїхав під час війни в еміграцію. За його редакцією вийшли за кордоном всі збірки брата.
Восени 2007 року на родинній хатині Зерових в Зінькові відкрито меморіальну дошку, на якій чомусь не знайшлося місця Михайлу Оресту (на ній два імені - Микола і Дмитро Зерови).


Оце і все пошанування великого майстра словесності на його батьківщині (ще є кілька експонатів у Зіньківському районному музеї).
                                                                         Вадим Джувага