Любов ІСАЄНКО, кандидат філологічних наук, доцент, член НСЖУ
Сестро! Дороги у нас дорогі,
Не оплатили — оплакали ми їх.
А що вузли зав’язались тугі —
Може і краще! — їх плач не
розмиє.
Як мені добре, що в світі десь
ти є!
Очі, слова і сльозинки святії!
Олекса Різників
У травні 2000 року до школи No 5 у Смілі Черкаської області з’їжджалися і сходилися гості. Тут учителька-методист вищої категорії Валентина Осінська проводила літературно-краєзнавчу конференцію “Шістдесятництво. Опозиційний рух”. Учителі-філологи міста зустрічали гостей: черкащанина, письменника, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, колишнього політв’язня Василя Захарченка, одесита, поета Олексу Різникова, двічі репресованого за часів імперії, письменницю Людмилу Тараненко, народного депутата України Віктора Терена.
Молодші гості — поет Анатолій Горбівненко і завкафедри літератури Черкаського університету Володимир Поліщук. Тему, яку опрацювали учні, далі розвинули й доповнили гості Конференція мала великий розголос, про неї писала навіть українська газета “Свобода” (США) у числі від 2.08.2000 р., бо тема шістдесятництва тоді ще стояла вельми гостро. Валентина Сергіївна Осінська проводила багато подібних конференцій. Деякі з них лягли в основу книжки “Черкащина, освячена у слові".
Збірник уроків учителів Смілянщини з української літератури та краєзнавства” (вид. “Блискавиця”, Сміла, 2006). Тут представлено такі унікальні постаті, як Ю. Горліс-Горський, М. Драй-Хмара, Т. Осьмачка, Н. Лівицька-Холодна, В. Коваленко, В. Захарченко та інші. На це видання були розлогі рецензії А. Горбівненка (Черкаси), Тетяни Ананченко (Одеса), Надії Максимець (Вінниця) та ін. Уроки з книжки передруковували фахові журнали і видання, зокрема “Дивослово”. Валентина Сергіївна чимало писала на теми виховання. Так, її рецензія на чудову книжку Тетяни Ананченко “України часточка — в мені” була надрукована у кількох газетах і журналах. Така співпраця двох педагогів була дуже корисною для обох випускниць філологічного факультету Одеського (тоді ще державного) університету ім. І. І. Мечникова. В. Різникова-Осінська закінчила українську філологію (“Філфак Одеси — диво з див” — сказав її брат, Олекса Різників) Одеського університету ім. І. І. Мечникова ще 1971 року. І все, чого там навчилася, що накопичувала за усі 40 років учительської праці, щедро віддавала дітям, учням і згодом молодшим колегам.
А шлях до слави був нелегким: її брат був двічі репресований, відбув у таборах 7 років, тож через це нагляд за нею з боку КДБ не припинявся.
Та в студентські роки це сприймалося несерйозно, бо молодість вимагала активної діяльності, а не остраху. Тому постійні відвідини Одеського українського музично-драматичного театру, філармонії — це було природним і постійним. Так, одного разу, відвідавши з подругою Тетяною Ананченк концерт капели бандуристів України, познайомилися з артистами, запросили їх до гуртожитку, і студенти, що жили на Пастера, 29, чули чудові українські пісні, що лунали з дівчачої кімнати. А дружба з Лесем Харченком, що став незабаром солістом гурту “Явір”, народним артистом України і лауреатом Шевченківської премії, триває й досі. Запрошені в Київ на його весілля із солісткою хору імені Г. Верьовки світлої пам’яті Валентиною Деркач, дівчат (Валентина й Тетяна) побували не просто на шлюбній церемонії, а стали свідками театралізованого дійства, виконаного в народних традиціях учасниками весілля, — а це треба було бачити! З боку молодого — капеляни-бандуристи, а з боку молодої — хористи хору імені Г. Верьовки! Тоді ж познайомилися і з Марічкою Миколайчук, і з юною зіркою — Ніною Матвієнко та її майбутнім чоловіком Петром Гончаром.
А в Одесі Валентина брала активну участь у Народному хорі при Палаці культури зв’язку на Островидова, 100, де буяла студентська енергія і веселощі, регулярні щорічні колядування. Де ви зараз, тодішні колядники, ворохобники Одеси-мами — Павло Гриценко, Юрко Лесюк, Михайло Піпан, Богдан Балицький, Орест Заборський, Анатолій Андрусяк, Катерина Горбняк, Надія Максимець, Сашко Могильницький, Валерій і Лариса Янкевичі?
Однокурсники — Сергій Мефодовський, Тарас Шевченко, Микола Суховецький, Софія Галайко, Михайло Стрельбицький… Це все був цвіт тодішньої Одеси. Незабутні зустрічі з Миколою Вінграновським, який знімав на Одеській кіностудії фільми, з Лесем Танюком, який ставив тод п’єсу в Одеському українському театрі, із Миколою Холодним, який захищав диплом у нас на філфаці 1968 року, з Олексою Шеренговим, з Анатолієм Колісниченком, Валентином Морозом, Володимиром Гетьманом, Георгієм Горстом, Володимиром Яворівським, Олегом Олійниковим, Галиною Могильницькою, тоді ще молодими і сповненими “геніальних” задумів поетами й прозаїками…
Та це не заважало студентці читати і поширювати “самвидав”. До слова, тоді в Києві дівчата познайомилися з Іваном Дзюбою та з Євгеном Сверстюком, тож, вертаючись із весілля Харченків, Валентина якраз і везла чергову партію “самвидаву”. Згодом Іван Дзюба саме на її ім’я прислав на Головпошту сво знамениту роботу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, яку вона передала братові для подальшого роз повсюдження.
Пережила вона обшук, коли брата заарештовували 1971 року. Їй довелося бути присутньою й на судилищі в травні 1972 року, коли судили за любов до України брата і Ніну Антонівну Строкату… А потім побувала разом із батьком на побаченні у брата в концтаборі No 36 на Пермщині. Батькові довелося пережити подвійне хвилювання від відвідин концтабору. Бо Сергій Іванович, народжений 1907 року, був із батьками та двома сестрами і братом розкуркулений із донбаського села Різниківка саме сюди, на Пермщину, жив-поневірявся тут кілька років, поки вдалося утекти до Єнакієвого. А там він зустрів Катерину Василівну Сологуб, уродженку Вільшанського району, що на Кіровоградщині, тут вони й побралися і народили первістка Олексу.
Таке неможливо забути. Її брат написав про ці концтабори за NoNo35, 36, 37 такі слова:
О тридцять п’ятий,
шостий,
сьомий…
Це ж треба так, щоб не роки,
А пріснопам’ятні, знайомі
Концтабори! Концентраки.
В потопі лісу, іншомов’я,
Оскотеніння, лжі та зла —
По волі Бога віднайшов я
Святої людяності сплав:
Сюди імперія сплавляла
Все, чужородне сатані,
Все, що сідало, осідало,
Не розчиняючися в ній.
Після “зачистки” і “прополки”
Свято8українських Карпат
Тут сіли золоті осколки
Козацьких відділів УПА,
Народу падала невинність,
Одвічна праведність селян,
Левка Лук’яненка левиність,
Сталевість Стуса Василя,
Невловна Чорновола ртутність,
Крицевість віри Сверстюка,
Руденка й Тихого могутність,
Сокульського і Пронюка.
Горіння Гориня розлоге,
Жар Горбаля, Мельничука
І Марченка, і Лісового,
Крута Красівського краса,
Світличних світлість,
що від Бога,
І Калинці — всі йшли в осад.
Сюди — Осадчий, Овсієнко,
Гриньків, Здоровий, Попадюк,
Мотрук і Ребрик, і Гайдук,
Два Мармуси, Калениченко,
Мороз і Бондар, Антонюк,
Чупрій, Демидів, Сергієнко,
Сеньків, Гірчак і Мельничук,
І Чорномаз, і Берничук…
Усіх міцних, стійких — на випроб!
На гарт — за ґрати і на сніг!
Тупа імперія, не хитра,
Собі убивць кувала з них.
Під тиском товщі каламуті
У них крицевіли серця,
І вибуховість, і могуття,
Щоб їй наблизити кінця.
За вампіризм, який народи
Навкруг знекровлює, в’ялить, —
Святе апостольство Свободи
Її намірене звалить!
Тож заслужено і справедливо можна читати статтю про Валентину Сергіївну й бачити її фото у ґрунтовній книзі “Рух опору в Україні. Енциклопедичний довідник” (К.: Смолоскип, 2012. — 546 с.). Тож не дивно, що вона є однією із засновників Благодійного фонду “Тодось Осьмачка” та членом журі з присудження всеукраїнської премії його імені. Бо Тодось Осьмачка родом із села Куцівка Смілянського району, а доля так розпорядилася, що день народження його — 16 травня, себто, на день раніше за Валентинин! Є у Валентини Сергіївни багато нагород і медалей. Та особливо дорога відзнака Руху “За заслуги перед українським нардом”. До Дня Незалежності працювати було важко, бо за часів імперії дикості й зла українську мову всіляко притискали, принижували. Бували моменти, коли хотілося покинути роботу, але любов до мови, до дітей все перемагала.
Тож коли Україна отримала незалежність, коли наша мова з Попелюшки почала ставати Королевою в домі своїм, настали золоті часи у роботі Валентини Осінської. Це була компенсація за роки принижень. Вона була учасницею установчого з’їзду Товариства української мови ім. Шевченка, першого з’їзду РУХу, стала не просто головою ТУМ, а основним авторитетом з українознавства у Смілі. Читала лекції з українознавства та з історії культури у військових частинах, на підприємствах. Має безліч грамот, нагород і медалей за цю роботу. А деяких колег це дратувало: “Мало того, что сама говорит по-украински, еще и ребенка свого настраивает. Представляете, звонюей домой, а трубку взяла дочь. Я говорю по русски, а она отвечает мне по украински!!! Я снова по- русски, а она все равно по украински!!!” А ще одна знайома дивувалася іншому: “Странно, но некоторые ее ученики, когда говорят с кем-то о Валентине Сергеевне, переходят на украинский язык! И это в русской школе…” Так, дивно, якщо знати, що народилася Валентина Різникова у Єнакієвому 17 травня 1947 року, виростала не у Львові, а в Миколаївській області. Але не будете дивуватися, якщо почуєте, що вчилася вона у Богопільській школі No 17, знаменитій тим, що там навчалися відомі письменники — Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський, знаменитий художник Андрій Антонюк. Всі вони прекрасно знали і любили Валю, яка охоче відвідувала їхні виступи, коли вони приїздили до Богополя.
У цій школі, яка зараз має ім’я Миколи Вінграновського, прекрасно реалізувалися слова Олександра Олеся: “Рідна мова — в рідній школі”… З російських шкіл того міста не вийшло жодного письменника, навіть російського…
І ще одне має за плечима Валентина Сергіївна — це знання польської мови. Навчив її брат, коли повернувся весною 1961 року із мордовських таборів. Потім вона поглиблювала знання в університеті. Тетяна Ананченко згадує, як вони, живучи в одній кімнаті гуртожитку на Пастера, 29, співали польські пісні відомих тоді Марилі Родович чи гурту “Червоні гітари”, чи гурту “Філіппінки” з їхньою знаменитою піснею “Валентина-твіст”, зачитувалися польськими журналами “Шпільки”, “Пшекруй” та “Горизонт”.
Любов до польської мови прищепив студентам філфаку доцент Микола Володимирович Павлюк, який керував гуртком польської мови. Цей гурток відвідували студенти інших вишів Одеси, і саме тут Валентина познайомилася з медиком Анатолієм Осінським,
майбутнім своїм чоловіком. А їхні діти — Мирослава і Богдан — теж закінчили цей університет. Отака прекрасна сімейність…
Тож не дивно, що пізніше Валентина Осінська стала головним спеціалістом з цієї мови у Смілі. Багато хто почав виїздити до Польщі, і їм треба було освоїти хоча б ази мови. Та кілька занять у гуртку-семінарі, створеному у школі, було достатньо, щоб у Польщі не ходити “без’язиким”. Учитель методист вищо катего рії, “Відмінник освіти України” і в цій галузі освіти була непере вершеною. Під її керівництвом діти вивчають вірші, пісні, складають діалоги, переглядають відеофільми, знайомляться з історією Польщі. Вона стала головою польської громади Сміли, не раз возила дітей до Києва в посольс тво Польщі, де діти перемагали в конкурсах й отримували нагороди. Наприклад, учениця 6-го класу Неля Іщук декламувала вірші польською й отримала дипло лауреата конкурсу за артистизм і виконавську майстерність. Та й самій Валентині Сергіївні консул Польської Республіки Едвард Добровольський із великим пієтетом вручив Почесну грамоту.
Кілька разів учителька на запрошення посольства побувала з дітьми у Польщі. “Ми повинні, ми мусимо дружити з Польщею, бо інакше Москва знову поглине поодинці наші держави!” — упевнена В. С. Осінська.
Отаких успіхів досягають випускники Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, справжні патріоти, справжні трударі своєї справи, справжні красиві зовні та багаті душею Жінки України!
Немає коментарів:
Дописати коментар