Паліативний рух в Україні

Паліативний рух в Україні розвивається повільними темпами, бо медична система потребує нової, більш людяної філософії лікування, в центрі якої — хворий, а не тільки хвороба.

Хоспіси — поняття для нас не таке поширене як, наприклад, у Европі чи США. Тому ті люди, які мають цього відношення заслуговують на окрему повагу й безмірну пошану. Однією з таких особистостей є Володимир Олексійович Гальчанський, директор благодійної установи «Хоспіс Архангела Михаїла» у Запоріжжі — людина з великим і чуйним серцем.
Поштовхом до відкриття хоспісу стала шокуюча ситуація в українській онкології — після чорнобильської катастрофи смерть від раку посіла друге місце в структурі захворюваності.

«Загалом, на момент створення хоспісу, у нас не було ніяких нормативних документів, що регламентують роботу даного закладу, — згадує Володимир Гальчанський. — Та й про самих хоспісах знання були уривчасті: чули, що такі медичні заклади є на заході, але особливої конкретики ніхто не мав. Тому спочатку просто набрали стандартний штат терапевтичного відділення. Але, як виявилося, робота персоналу не мала до терапії ніякого відношення — адже нашим хворим потрібна не медична, — медицина тут вже безсила — а паліативна допомога».

Пацієнти хоспісу — малозабезпечені громадяни з четвертою стадією онкологічних захворювань та після інсульту. З такими страшними діагнозами їх не візьме жодна медична установа. Завдання закладу — надати правильний догляд хворому, оточити його увагою, поговорити, вислухати, підготувати до смерті та провести роботу з родичами, аби регулярно відвідували хоспіс, а не полишали близьку людину.

Володимир Олексійович постійно закликає усіх небайдужих до волонтерської допомоги молодшому персоналу хоспісу, навіть зайнятість на декілька годин значно спростить життя закладу. Проте допомога тяжкохворим і помираючим людям — досить важка справа з психологічного боку, яку не кожен витримає, мабуть, саме тому ця сфера йде маленькими повільними кроками до розвитку. Питання лише у тому, що деякі хворі не дочекаються гідних умов проживання своїх останніх днів.

Людське життя досить коротке у порівнянні з вічністю, але навіть за цей проміжок часу кожен з нас може зробити неоціненний внесок і забезпечити краще життя для наступних поколінь.