четвер, 17 серпня 2017 р.

Вся правда про війну в Україні


Багатьом країнам слід переймати український досвід того, як успішно боротися в гібридній війні з Росією
Якось у вересні 2014 року я спостерігав за танковим боєм з вершини пагорба в Маріуполі. Згодом, 5 вересня 2014 року – день, коли було підписано першу угоду про припинення вогню – я вирішив проїхати по цьому полю бою. Навколо були обвуглені фрагменти танків і бронетранспортерів. І десятки загиблих солдат, чиї тіла нагадували гіпсові муляжі мертвих жителів Помпеїв.
З перших місяців війни на Донбасі українці поповнювали лави як регулярної армії, так і добровольчих загонів, які зуміли стримати наступ російської армії і сепаратистів.
При цьому нікого не потрібно було переконувати йти на війну – добровольці їхали на Донбас масово і усвідомлено, розуміючи, що батьківщині загрожує небезпека. По суті, не армія, а саме українське суспільство відбило вторгнення Росії в Україну в 2014 році.
І ось через три роки після початку війни і через два роки після підписання Мінських угод українські солдати все ще гинуть в траншеях, не припиняються артилерійські і мінометні обстріли. Здається, що у цієї війни немає кінця. Перестрілка ведеться з окопів і укріплень. Це битва, в якій солдати майже ніколи не бачать, у кого вони стріляють.
Це найстрашніший тип бою, з яким я не стикався, навіть коли сам служив у військах спеціальних операцій ВПС в Іраку і Афганістані.
Підписання договору про припинення вогню в 2015 році стало не більше ніж фарсом. Проте, ця війна зміцнила Україну – її громадян, її солдатів, і довела, що країна готова боротися за свою свободу.
У 2014 році українська армія була майже беззбройною. За 25 років корумпований уряд, підпорядкований Москві, буквально знищив армію.
Попри брак грошей тепер армія України воює навіть краще, ніж збройні сили США
Але за останні три роки Україна реформувала свої війська в армію. «Це схоже на те, якби будували човен, коли ви вже перебуваєте в морі», – сказав мені директор Центру зовнішньої політики Фонду «Спадщина» Люк Коффі.
В України зараз більше 2800 танків і 625 ракетних комплексів. Це більше, ніж в збройних силах Франції та Німеччини. Але основна частина цього арсеналу датується часами «холодної війни». Багато автоматів Калашникова, які використовують українські війська, були випущені в 1960-х і 1970-х роках.
Для модернізації армії і переходу до стандартів НАТО до 2020 року (це тепер записано в Воєнну доктрину України) Київ перебудовує весь свій військово-промисловий комплекс. Але, на мій погляд, реформа ВПК України проводиться не в тому ключі.
Наприклад, навіть після трьох років війни на лінії фронту досі немає підрозділів мобільної армійської хірургічної допомоги. Іноді поранені солдати змушені самостійно добиратися до найближчої лікарні, щоб отримати медичну допомогу.
Досі українські війська багато в чому залежать від неурядових та волонтерських організацій, що доставляють на передову засоби індивідуального захисту, аптечки, бронежилети, уніформу, їжу і чисту воду.
Багато солдатів все ще по-старому користуються паперовими радянськими військовими мапами. Хоча деякі підприємливі українські студенти вже створили програми для планшетів, які можна використовувати для коригування артилерійського вогню.
Солдати змушені самі купувати собі ліки і забезпечувати себе електрикою, оскільки уряд так і не видав їм генератори.
Тобто корупція зсередини руйнує військово-промисловий комплекс країни. Україна створює зброю на експорт, але не може задовольнити елементарні потреби військових на місцях.
У 2016 році уряд України виділив близько $500 млн на ремонт, модернізацію і виробництво нового озброєння. Однак в держконцерні «Укроборонпром» заявили, що отримали лише третину цієї суми.
Попри брак грошей тепер армія України воює навіть краще, ніж збройні сили США.
У мене була можливість спостерігати за спільними українсько-американськими навчаннями на Яворівському військовому полігоні. І склалося враження, що це українські солдати повинні навчати американців воювати, а не навпаки. Це в української армії є багаторічний досвід ведення гібридної війни з Росією – відбиття кібератак і цілеспрямованої пропаганди. Союзники України повинні вчитися у неї, щоб розуміти, як відбуватиметься війна з Росією.
Після затяжного конфлікту на Донбасі, в якому загинули понад 10 тисяч українців, бойовий дух не зломлений. Щоразу, коли я відвідую лінію фронту, я питаю українських солдатів, за що вони воюють. І їхні відповіді не змінилися. Вони воюють за свободу своєї країни. Вони вважають, що якщо залишать свої позиції і відправляться додому, Росія захопить їхній дім.
Внаслідок війни українське суспільство стало мілітаризованим. Але в 2014 році такий масовий патріотичний підйом врятував Україну від катастрофи. В українців є воля до боротьби. Але їм потрібна допомога.
На сьогоднішній день США надали Україні деякі технології, які виявилися корисними на полі бою. Штати також оснастили військових протиракетними радарами. Однак їх не використовують для захисту цивільних районів, таких як Мар'їнка і Авдіївка. Ці міста часто зазнають ракетних і артилерійських обстрілів.
Один з військових чиновників сказав мені: «Ці протиракетні системи, хоч і не летальні, але вони вважаються зброєю. Ми не розміщуємо їх в житлових районах, щоб не привертати вогонь противника і не ставити під загрозу безпеку мирних жителів».
Тим часом у Вашингтоні вже кілька років обговорюється питання, чи повинні США відправити в Україну летальне оборонне озброєння. На мою думку, це був би в значній мірі символічний жест, який би нагадав Москві, що США готові захищати Україну від агресії.
Крім того, українським військам, як і раніше, потрібні такі необхідні речі, як бронежилети, приціли нічного бачення, аптечки.
І перш ніж я завершу статтю, одна невелика історія. У червні 2015 року в Пісках я подружився з одним чудовим 19-річним солдатом – Данилом Касьяненком. Він боявся, що війна зруйнувала його душу, і зізнався мені, що бачив стільки жахливих речей, що вже ніколи не зможе бути щасливою людиною. Через два місяці Данило загинув від мінометного вогню, воюючи на сході України.
Нещодавно я відправив електронного листа матері Данила Марині, в якому написав, що повернувся до Вашингтона, щоб розповісти людям про цю війну, про те, за що загинув її син. І вона відповіла мені: «Дякую. Весь світ повинен дізнатися правду про війну в Україні. Ви робите все можливе, щоб наші хлопчики більше не вмирали».
                            Нолан Петерсон

Немає коментарів:

Дописати коментар