Підзабуті імена, відео хітів, записи концертів. І кілька засадничих відмінностей між бардами українськими та російськими
Під час війни усе сприймається особливо гостро. Навіть слова про улюблені пісні і тих, хто їх виконує. А ще гостріше сприймається реакція на ці слова, на заяви у відповідь. Процес цей є природнім і нічого дивного тут немає. Людина мисляча тим і відрізняється, що здатна мати і висловлювати свої судження з того чи іншого приводу. Тим більше, що у нас демократія й ми вже звикли отримувати по кілька відповідей на одне і те ж запитання.
Наприкінці січня, наступного дня після 80-річчя Володимира Висоцького голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у себе на Facebook, приватно, висловив застереження з приводу добре відомої властивості країни-агресора: використовувати російськомовні культурні надбання для подальшої повзучої експансії й утримання України у своїх лабетах. Нічого нового він не сказав. Речі ці загальновідомі, і якби він не виступив з подібною думкою, не виключено, що замість нього точно такі ж слова написав чи сказав би хтось інший.
Насправді В’ятрович просто вкотре підняв питання русифікації-дерусифікації масової культури. Не більше і не менше.
Причому ті, хто виступив його опонентом у даному обговоренні, не завжди зможуть назвати принаймні одного-двох українських бардів. І мова тут не про прізвище чи про етнічне походження, а про
1) мову творчості;
2) тематику репертуару;
3) країну, яка їм болить і яку вони вважають своєю Батьківщиною,
4) національну пісенну та музичну школу.
Ми підготували підбірку з 10 найбільш відомих виконавців авторської співаної поезії. Приємного Вам знайомства і прослуховування
Кость Єрофеєв
Фізик за освітою Кость Єрофеєв тривалий час сприймався як обличчя легендарної київської рок-формації "Рутенія", де він був першим клавішником та вокалістом. Пізніше став співати окремо й 2001 року випустив сольний альбом "Легіонер. Дорогами війни і кохання".
Активно долучався до громадської роботи та політичної боротьби. Захоплювався вивченням української минувшини й краєзнавством. У 90-их рр. разом з побратимами об’їздив різні закутки Центральної й Східної України, розшукуючи занедбані могили учасників національно-визвольних змагань.
Зараз мало хто пам’ятає, але саме Єрофеєв став виконавцем і співавтором славнозвісного "Маршу УНСО", котрий був, без перебільшення, гімном цієї організації.
Ось цей уривок з "Маршу" справді можна вважати пророчим:
"Я вийшов з мiста,
я встав з окопу
Спливають кров'ю Абхазiя i Днiстер
I вiд Донбасу до Перекопу
Два переходи БТР".
Водночас, назвати твір річчю кон’юнктурною не можна. Надто особисто він сприймається, надто драматично:
"Нехай гуркочуть бої запеклi
Бо краще згинути вовком, нiж жити псом
У рай не пустять, проте у пеклi
Я твердо знаю є УНСО".
Костів глибокий і при цьому достатньо м’який баритон дуже добре підходив для військових і ліричних балад з його репертуару, деякі з яких (узяти той самий "Легіонер") він власне і створював. Твори його звучать сучасно, яскраво, повнозвучно і не банально. Вони не лишають відчуття провінційності чи стилістичної обмеженості української пісні, в чому нас досі вперто намагаються переконати далекі від розуміння душі нашого народу "музикознавці".
"Ніч пурпурових вогнів" - зразок любовної лірики Єрофеєва
Проте музика не могла прогодувати його як співака, до того ж людину принципову, добру і не здатну до відвертого хижацтва великої сцени. Далекий від світського життя й лаштунків шоу-бізнесу Костянтин працював на телебаченні і в Інтернет-журналістиці, але своїм серцем завжди лишався з музикою, із Україною, важко переймаючись тими чи іншими перипетіями сучасності. Серцевий напад і став причиною його смерті у 42-річному віці. Співака не стало у 2008-му, наступного дня після святкування Дня Незалежності.
Стас Тризубий
Як і всі генії, а народжений на Алтаї Станіслав Щербатих (1948-2007), безумовно, був справжнім генієм, чи не найвідоміший франківчанин лишив чималу творчу спадщину відразу у кількох царинах. Його знають і як кінодокументаліста, і як мультиплікатора, і як художника, і як оперного композитора, і як письменника-фантаста. Але насамперед як виконавця авторської, переважно жартівливої, пісні на злободенні соціально-політичні теми.
Працював довго. Натхенно і плодовито. Лишив по собі 6 альбомів: "Щури" (1994) , "Іспанія, Іспанія…" (1995), "Пісні про кохання" (1998), "Пісні про любов" (1998), "Мене звуть Тризубий Стас" (1997), "Як ми живемо" (1999).
Без нього не обходилося жодна суспільно значуща подія. Мав навіть медаль за підтримку Помаранчевої революції.
"Їсти дай". Переспів Yesterday (The Beatles) – "візитівка" Стаса
Живосил Лютич
Справжнє ім’я – Василь Лютий. Він справжній автор модерного українського супер-хіта "Меч арея", написаного ним за мотивами забороненого у СРСР однойменного роману Івана Білика. Пісня вважається однією з найкращих у творчому доробку гуртів "Тінь сонця", "Гайдамаки" та інших. І від початку проведення АТО стала неформальним гімном її учасників. Але написав її Лютич і, певно, він її найкраще й виконує.
Людина вибухоподібної вдачі. Завжди перебуває у вирі подій.
1988 року після вступу на навчання у Київському вищому музичному училищі ім. Р. Глієра вимагав викладання українською мовою, за що отримав тавро "буржуазного націоналіста" й примусове психіатричне лікування.
Черкащанин Лютич, зірка тамтешнього рок-клубу, починаючи з 2008 року мешкав у прикордонному райцентрі Рубіжне на Луганщині, де вчителював у місцевій музичній школі й одночасно навчався в магістратурі Східноукраїнського університету.
Весною 2014-го зазнав жорстокого нападу сепаратистів під час мітингу "За Єдину Україну!". Співака було "заарештовано" новою "владою". Звільнили його тільки після втручання ОБСЄ.
Разом з тим, образ борця й заколотника Лютич майстерно поєднує з освіченістю і прагненням до нового у творчості. Має три вищі освіти, наукові роботи й… особисту точку зору з більшості питань.
Прихильник Родо-Віри. Волонтер, постійний учасник концертів для військових, зокрема, на передовій.
Сергій Шишкін
Якби певний всеукраїнський фестиваль бардів запровадив номінацію "Найскромніший", то її, певно, більшістю голосів присудили би унікальному виконавцеві з Волині, чи не єдиному нині в Україні барду-піаністу Шишкіну з Володимир-Волинського. Дебютувавши наприкінці 80-их рр., він так і не "розжився" великими статками, не перебрався, як його колеги-ровесники, на Київ, на Москву чи деінде. Не "забронзовів". Але… й не зістарився. Дає концерти, записує нових пісень.
З творчим доробком пана Сергія можна ознайомитися на його власному YouTube-каналі.
Пісні Шишкіна дорослі. Міські, багато в чому джазові, але все одно бардівські, позаяк позбавлені шаблонів і зайвих виконавських стереотипів. Виконувана шикарним, густим голосом кожна його пісня сприймається слухачами як щоразу нова історія. Жвава і ритмічна. Життєрадісна і життєдайна.
"На війні якої немає". На рідному роялі, у рідному ДК
Віктор Морозов
Перекладач творів Джоан Ролінґ і Пауло Коельо, один з батьків-засновників львівської рокової сцени, можливо, мав відбутися як письменник (надто багато, за його словами, читав замолоду). Однак, світ дізнався про нього як про співака і композитора, засновника кількох успішних сценічних проектів. Але як про співака інтелектуального, з філософськими текстами.
Не обійшлося, каже він, без впливу друзів молодості - Грицька Чубая, Олега Лешеги, Костя Москальця. З останнім приятелює й досі. З книжок віддає перевагу творчості Германа Гессе, особливо його "Степовому вовку".
"Треба встати і вийти". Слова Москальця, виконує Морозов. Наживо, 2011 рік
Василь Жданкін
Кобзар, бандурист з української Кубані. Виконавець старовинних українських пісень - козацьких та обрядових.
Виступає спільно зі своєю донькою Анастасією.
На чернівецький "Червоній руті" (1989) першим публічно виконав заборонений тоді Гімн України.
Дует Жданкіних на вечері пам’яті Володимира Шинкарука. Житомир, 2015 рік
Тарас Компаніченко
Як і Жданкін, заслужений артист України Компаніченко віддає перевагу не мультикультурній гітарі, а рідній кобзі, бандурі і лірі. Завдяки йому до слухача повернулися давні пісні, котрі виконувалися українськими воїнами, священиками, селянами і містянами протягом не одного століття (думи, канти, псалтирі, плачі тощо). Але якщо Жданкіну притаманно виконання суто народних творів, то Компаніченко вивчає стародруки й відроджує спадщину композиторів XVII-XVIII ст.
До останнього його альбому увійшли авторські пісні з кіновистави «Посттравматична расподія» про події під час війни на сході, прем’єра якої відбудеться наприкінці лютого.
Едуард Драч
Один з перших українських бардів. Народився у Кривому Розі, навчався у медичному інституті в Дніпрі. Жив у Черкасах, потім переїхав до Києва.
Якщо спробувати відповісти на питання "Чого більше у творчості Едуарда? Героїчного чи любовного?", то відразу напрошується: "Звісно ж, любовного… Але й не без героїчного". Щоправда, такий висновок буде лише побіжним, поверхневим. Ті ж, хто вже слухають його роками радше скажуть так: "Героїчно-любовного".
Як лікар-невролог і реабілітолог вищої категорії Драч реабілітовує не лишень фізично,а й духовно. Рятує внутрішній світ своєї аудиторії. Варто лише вмикнути play й скористатися його музичною терапією.
Ефір з Драчем на одному з телеканалів. Відверта розмова, а також "Вересень" та інші хіти
Григорій Лук’яненко
Теж "рутенець", як Кость Єрофєєв і Едуард Драч. Грав також у гуртах "Вій" та "Ворождень". Нерідко виступає спільно з Кирилом Булкіним (див. нижче) та Володимиром Самайдою.
Автор близько 200 пісень, зіграв сотні концертів. Музика Лук’яненка також слугує музичним оформленням казок Сашка Лірника.
Кирило Булкін
Актор, композитор, телеведучий. Онук радянського академіка німецького походження, біолога Володимира Беліцера.
Як і Єрофеєв, теж киянин, фізик за фахом й журналіст. Навчався в аспірантурі Інститут фізики НАН України, однак відмовився від захисту дисертації, вирішивши здобути театральну освіту. Зіграв десятки ролей у десятках моно вистав вітчизняних та зарубіжних драматургів.
Вів програми на телеканалах "ТЕТ", "Інтер", "КТМ", "Магнолія-TV".
2004 - 2005 рр. - головний редактор київського радіо "НАРТ", одного з провідних помаранчевих "рупорів".
Творчий вечір Кирила Булкіна. 2016 рік
Замість висновку
Це тільки декілька яскравих фігур з досить великого кола українських представників співаної поезії. Тут ще можна було б розказати про виконавець-жінок, серед яких відомі, наприклад, Марія Бурмака, Неля Франчук, Ольга Богомолець. Можна було б згадати про численні фестивалі і толоки, де багато років збраються шанувальники мистецтва української авторської пісні. На щастя, зараз досить просто знайти і послухати ці пісні в Інтернеті навіть не виходячи з дому. Тож за бажання можна знайти щось і собі до душі.
Різницю між російськими та українськими бардами помітити нескладно. Якщо там, за "порєбріком", основою денаціоналізованої творчості було кримінальне або ж асоціальне буття, суспільне "дно", то натомість у нас барди живляться славним історичним минулим. Їхні тексти теж критичні, пекучі, роз’ятрені і ядучі, але водночас шляхетні, засновані на перемогах (військових, особистих), а не на поразках.
Українські барди неможливі без національних інструментів, чого ніколи не було у росіян. Там і досі бояться слів "нація", "національний", "націоналіст", а за відродження давніх звичаїв і традицій, у т.ч музичних, можна отримати сумнозвісну політичну ст. 282 їхнього кримінального кодексу. Заходившись будувати імперію для поневолених народів Північної Євразії сучасна російська імперія остаточно закріпачила у першу чергу корінне російське населення. Повним ходом реставрується сталінізм і чекізм, в яких немає місця духовному відродженню, тим більше на національній основі.
Всебічне виродження є, а відродження у країні Леніна-Сталіна-Путіна немає.
Немає коментарів:
Дописати коментар