Робота переможниці конкурсу юних журналістів “Як я розумію український інтерес?” Олени-Наталії Кайсим, учениці 11 класу Червоноградського навчально-виховного комплексу № 10 (м. Червоноград Львівської області).
“Український інтерес – це люди, це ми з вами. Це наші думки, почуття, вчинки. Наше минуле і плани на майбутнє. А інакше і бути не може”, – стверджує Наталія Костишин, у минулому – педагог, а зараз – директор Червоноградського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги. У шахтарському містечку її знають, як фахівця, волонтера, людину з чіткою позицією.
– Пані Наталю,ви працювали в освіті понад 20 років, а тоді отак кардинально змінили сферу діяльності, очолили у Червонограді новостворену структуру (для довідки: 100 місцевих центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги почали функціонувати в Україні у 2015 році). Чому? Що вами керувало?
– Насправді не так уже і кардинально. Швидше, я скористалася шансом, аби, з одного боку – здійснити свою давню мрію, з іншого – переконатися, що не все так погано у нашому домі, що не варто боятися змін чи відштовхувати їх, що варто використовувати шанс. Знаєте, кожна людина на своєму місці досягає певних результатів і тоді головне – не зупинитися на досягнутому, а рухатися далі. Тому те, що я змінила сферу діяльності, власне, і було зумовлене потребою рухатися вперед.
– Не кожен візьме і залишить те, чому присвятив понад 20 років професійної діяльності. Так чи інакше, але Ви були і залишаєтеся у числі тих, хто формував і формує світогляд інших. Ким для вас є сучасний українець? Якими є його пріоритети?
– Я б не виокремлювала українця сучасного чи несучасного. Для мене українці – це вічний народ, вічна нація. Інша справа, що з часом змінюються уподобання, змінюються традиції, врешті-решт і потреби. Але вічними, як на мене, є цінності. Тому українець для мене – людина мисляча. А мисляча людина не живе стереотипами.
– І тепер уже під іншим кутом зору можна оцінити: що, на вашу думку, потрібно впровадити у сфері освіти, щоб надія на краще майбутнє переросла у впевненість?
– В першу чергу – не перешкоджати впровадженню нового Закону про освіту. І тоді буде впевненість. У вересні 2017 року освітяни отримали документ, який, як би це незвично не звучало, освіту в Україні має зробити українською. Інша справа – це наш “невмирущий” менталітет: зрада, “все пропало”, “а у наш час” і подібні речі. Чому я і говорю, що для мене українець, насамперед, є мислячою людиною, що не живе стереотипами. Ми маємо усвідомити, що виросли з шароварів, що діти інші і не варто їх виховувати у стилі “баран-баран, буц”, закладаючи при цьому у межі меншовартості, другосортності. Садочок, школа, ліцей, університет, будь-який інший навчальний заклад повинен вчити, а не займатися профанацією, яку часто подають під соусом національно-патріотичного виховання. Будь-які ідеальні концепції нічого не варті, якщо вони розбігаються з реаліями. Формування компетенцій усіх учасників навчального процесу – учнів, студентів, вчителів, викладачів, батьків – ось наш інтерес. Це не значить, що ми повинні відмовитися від минулого. Це значить, що ми не маємо права там залишатися.
– Пані Наталю, ви говорите про компетенції. Чого нам не вистачає, аби справді не залишитися у минулому?
– Можна говорити про багато речей: гроші, ідеї, лідерів тощо. Але, в першу чергу, нам не вистачає сили волі. Я маю на увазі ту силу волі, яка здатна переламати стереотипне мислення, висмикнути нас з вами з епохи шароварів і вселенських жалів та поразок та стати основою для державницького мислення і дій. Для мене стереотипне мислення і, як результат, дія – це шоколадка чи конверт з грішми за послугу, це, вибачте, шароварщина, це пісні “крізь плач і стогін, і ридання”, це позиція “я начальник, значить, я головний” і ще багато речей.
Нам не вистачає мужності розірвати павутину “якось буде”, “кому воно треба”, “аби мене не чіпали”, “а я тут до чого”, “аби не гірше”. Адже, коли ми її розірвемо, доведеться приймати рішення і, що ще важливіше, – брати на себе відповідальність. А мало хто до цього готовий.
Зараз дуже помітна різниця між поколіннями. Якщо у минулому основою конфлікту поколінь було нерозуміння, то тепер – це стрімкий рух вперед. І дуже добре, що старшим тепер не так просто гнатися за молодшими. Так ми швидше позбудемося совка, адже народжені в Україні не знають, як це мислити совком, як це не приймати рішення самостійно тощо. І у цьому теж є наш з вами інтерес.
– Це щодо умовного поділу між поколіннями. А як щодо поділу на Схід і Захід?
– Пригадую гасло “Схід і Захід разом!” Як свідчать події останніх чотирьох років, гасло так і залишилось гаслом. Чому? Тому що всі ці роки, я маю на увазі від моменту проголошення цього слогану і, на жаль, до сьогодні, ми знову ж танцюємо на граблях – замість того, щоб вчитися на помилках, ми знову їх повторюємо і пробуємо піснями, танцями, шароварами довести свою ідентичність, свій патріотизм, інші якісь твердження, які вважаємо цінностями чи нормою.
Як на мене, схід і захід – дві різних ментальності, два різних світи. Це не значить, що їх треба відокремити один від одного, це значить, що їм треба навчитися жити за однаковими нормами, стандартами. І, повірте, сходу є чого повчитися у заходу і навпаки.
– Україна посідає 83 позицію зі 167 у рейтингу Democracy Index 2017, підготованому організацією Economist Intelligence Unit. При визначенні загального балу враховувалися 5 аспектів: виборчий процес та плюралізм, громадські свободи, функціонування влади, політична участь і політична культура. Чи вважаєте ви, що оцінка організації є справедлива? Чому?
– Я не претендую на експертну думку і не можу говорити про об’єктивність цієї оцінки. Моя позиція не єдиноправильна. Але, будьмо відвертими, в Україні немає політичної культури, відповідно, немає і політичної участі. Дуже сумніваюсь, що хтось із пересічних українців може назвати, якою є виборча система в Україні, що таке закриті чи відкриті виборчі списки. Я вже не говорю про те, що навряд чи хтось цікавиться передвиборчими програмами політичних партій і відслідковує їх реалізацію у подальшому. Колись я для себе провела таке мінімальне опитування. Питала у своїх друзів, знайомих чому вони голосують за ту чи іншу партію. Дві відповіді я чула: мені подобається Юля/ Петро/ Микола (партійний лідер будь-якого рівня) і – у мене в партії брат/кум/сват. От вам і свобода, і культура, і участь, і вибори. Як наслідок – функціонування влади.
– Пропоную помріяти: уявіть, що у ваших руках зосереджена вся влада України. Зважаючи на її минуле та на проблеми сьогодення, який найважливіший закон ви б прийняли у першу чергу?
– При таких мріях мені б можна було хіба співчувати. Щодо прийняття найважливішого закону. Знаєте, насправді, всі найважливіші закони уже прийняті. Достатньо їх дотримуватися і вдосконалювати. Важливо доносити їх до людей і дати людям в руки дієві інструменти захисту своїх прав. Як на мене, то саме це може нам дати шанс не заблукати у минулому.
– Дякую Вам за розмову, і наостанок ще одне запитання: то чим же для вас є український інтерес?
– Український інтерес – це люди, це ми з вами. Це наші думки, почуття, вчинки. Наше минуле і плани на майбутнє. А інакше і бути не може.
Немає коментарів:
Дописати коментар