суботу, 10 березня 2018 р.

ТУТ Б’ЄТЬСЯ СЕРЦЕ УКРАЇНИ

                Світлина від Юлії Берг.
За Богуславом починається «земля, яку сходив Тарас малими, босими ногами».
Черкащина… А ось і свята звенигородська земля, яку, за влучним висловом поета, «сходив Тарас малими босими ногами». Одним крилом район торкається Географічного центра України, що на околиці сусідньої Шполи, а іншим – тягнеться до джерел і струмків вічної і невмирущої Росі. В цих місцях, як у казковому плетиві, зійшлися гаї, діброви, яри, балки, долини, ставки, де з кожного зеленого куточка віє безсмертною Шевченковою поезією. Так мовою слова і серця змальовує навколишнє довкілля генеральний директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», родичка поета Людмила ШЕВЧЕНКО.
***
— Територіальний і духовний центр України – Черкащина – поєднав села Моринці, Шевченкове, Будище, Вільшану у Національний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”, — розповідає Людмила Шевченко. — У цих середньонаддніпрянських селах зі славною історією та могутнім духовним потенціалом минули дитячі роки Кобзаря українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. У Моринцях він уперше подав голос, у Керелівці зростав, формувався як особистість, у Будищах – у маєтку Енгельгардта – козачкував, а з Вільшани зробив перший крок до визнання, до світової слави.
Історія заповідника починається з історії садиби у Керелівці, де минуло дитинство нашого поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними у 1816 році. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала на цій садибі і мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти.
Хата Тараса
Важкими і крутими шляхами доля вела Тараса від порогу батьківської хати до Будищ, Вільно, Петербурга, Казахстану, аж до всесвітнього визнання. Але він ніколи не забував, якого роду-коріння, не цурався тої мови, «що мати співала, як малого повивала, з малим розмовляла...». Тричі повертався до рідної Керелівки, аби пройтися стежинами свого дитинства, схилити голову перед могилами батьків, зустрітися з братами і сестрами. Над усе мріяв жити в Україні, але не судилося…
По смерті Шевченка люди їхали у Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита, першої книги вражень, вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань з приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування «хоч маленької музейної кімнати». В 1935 році розпочалося будівництво музею. У 1939 році до 125-ї річниці з дня народження Кобзаря відкрили літературно-меморіальний музей.
Музейні матеріали розповідали про життя та творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя. Привертали увагу оригінальні речі – стіл, лава з Шевченкової хати, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Т.Г. Шевченка.
175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. У той час було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. Просто неба на подвір’ї відтворили в дійсних розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На місці, де стояла батьківська хата – постать 13-річного Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, з розумними, ясними очима – він мандрує в далекі світи, ніби щойно вийшов із батьківської хати.
1992 року літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка увійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», який об’єднав села дитинства Кобзаря. На балансі заповідника знаходиться 40 об’єктів та пам’яток культурної спадщини України.
У 2006 році Державному історико-культурному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» надано статус національного.
Заповідник є духовною субстанцією українців та шанувальників українства. Все на цій землі особливе, чаруюче і неповторне. Хто вперше доторкнеться до її краси, той одразу відчує трепет животворящої сили, її таємничість і чистоту. Завітайте до Тарасового краю! Будьмо єдині в святій любові до України, до чого і закликав нас Тарас Шевченко: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою залишиться навіки од моря і до моря слов’янська земля». Воістину наш край приречений стати Меккою українського людства…
***
…А про що ми ще довідаємося чи згадаємо, як пройдемося з Людмилою Михайлівною Шевченко дитячими стежками Тараса?
Згадаємо спершу про те, що Тарас Шевченко прожив повне трагізму і болю життя, хоч спізнав і багато доброго. Душа його була навдивовижу відкрита світові, а натура до краю вразлива. Почуття справедливості, нездоланний потяг до краси брунькували в його серці з дитинства.
Дитячі роки поета минули на Звенигородщині. Цей куточок України, найбільш густонаселений на той час, зберігав давні традиції, мав талановитих майстрів народного мистецтва, особливо багато було тут малярів-самоуків. Родючий чорнозем, своєрідний ландшафт створювали всі умови для землеробства, бджільництва, садівництва.
Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга села Моринці, 9 березня 1814 року в сім’ї кріпака. Батько Тараса — Григорій Іванович — родом із вільних низових козаків. Був людиною письменною, кохався на слові Божому. Чумакував, двічі брав у мандри й малого Тараса.
Дід поета по батькові – Іван – теж був людиною обдарованою, громадянином і патріотом України. В епілозі до поеми «Гайдамаки» Шевченко згадує, як дід, учасник Коліївщини, відчуваючи на схилі віку свій обов’язок перед нащадками, оповідав про ці події:
Столітні очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла…
В гостях у Кобзаря
Мати Тараса — Катерина Бойко — була натурою чутливою, безмежно жіночною і люблячою. Померла вона 20 серпня 1823 року (у сорок років), залишивши сиротами шестеро дітей. Тарасу тоді було дев’ять років; Катерині, яка тільки вийшла заміж у сусіднє село Зелена Діброва, — дев’ятнадцять, Микиті – дванадцять, Ярині – сім, Марині – чотири, Йосипу – два роки. Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які так багата була кріпачка з колишнього вільного селянського роду Катерина Бойко, — про все це переповість Шевченко в численних поемах. Образи жінок-матерів «Кобзаря» світлі, аж святі, кожна має свою неповторну грань, засвічується щастям материнства і тяжко та гірко страждає, як мати. Скільки ж треба було маленькому хлопчикові придивлятися, думати й відчувати, жити материнськими думами, щоб серце жіноче спізнати до дна… Адже поет ніколи більше не матиме оселі, сім’ї. Отож в образах жінок, створених Шевченком, слід вбачати і прекрасне зворушливе віддзеркалення незабутніх спогадів про рідну матір.
Тисячі, мільйони людей з усього світу в пошуках пізнання Тараса мандрують селами його щирого і слізного, доброго і злого дитинства.

Немає коментарів:

Дописати коментар