вівторок, 20 березня 2018 р.

ГЕНЕРАЛ-ПОЛКОВНИК УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АРМІЇ ПАВЛО ШАНДРУК УЧАСНИК БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ У XX СТОЛІТТІ

28 лютого 2012 р. — День народження Павла Шандруку, генерал-полковника Української Національної Армії, у 1919 р. отамана 9-го стрілецького полку 3-ї «Залізної» стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР, у 1939 р. командира 28-ї бригади Війська Польського, у 1945 р. командувача Української Національної Армії.
Павло Шандрук народився у с. Борсуках Крем'янецького повіту на Волині (нині – Ланівецький район Тернопільської обл.).
Генерал-полковник Української Національної Армії Павло Шандрук учасник боротьби за незалежність України у XX столітті
У 1911 р. закінчив Ніжинський історико-філологічний інститут ім. князя О.Безбородька, у 1913 р. – Олексіївську військову школу в м. Москві. У роки Першої світової війни 1914-1918 рр. штабс-капітан Російської армії. З лютого 1919 р. отаман Окремого запорозького загону, який був сформований у м. Браїлові.
У червні 1919 р. в м. Дунаївці загін приєднався до 3-ї "Залізної" стрілецької дивізії Дієвої Армії УНР. 3 червня 1919 р. дивізія отримала перше бойове "хрещення". Саме в цей день 2-га дивізія О.Удовиченка у взаємодії з Запорозьким куренем П.Шандрука (700 багнетів, 180 шабель та 9 гармат) у результаті форсування р. Збруч та сміливо проведеної атаки здобуває м. Кам'янець-Подільський, до якого невдовзі переїхав Уряд УНР.
З червня 1919 р. отаман 9-го стрілецького полку 3-ої "Залізної" стрілецької дивізії, з квітня 1920 р. командир бригади цієї дивізії.
В еміграції перебував до 1923 р. в таборах для військовополонених у Польщі, був співзасновником військового журналу "Табор", а також редактором збірника "Українсько-московська війна в 1920 р. в документах" (видання 1933 р.).
З 1922 р. був викладачем Академічних Курсів при Генеральному Штабі Армії УНР, що були першим ступенем Української Воєнної Академії.
У 1925 р. отримав звання генерала-хорунжого Армії УНР від екзильного уряду УНР, у 1927 р. призначений начальником штабу Міністерства Військових Справ при Уряді УНР.
У 1928 р. на доручення Уряду УНР разом з групою українських старшин для підвищення кваліфікації пішов на службу до Польського війська як контрактовий старшина, у 1936 р. був прийнятий до Академії Генерального Штабу Війська Польського, яку успішно закінчив в 1938 р.
Перед початком Другої світової війни як підполковник Війська Польського був призначений командиром 28-ї бригади Польської армії, на чолі якої відзначився в боях проти німців під час "Вересневої Кампанії" 1939 р. за що був пізніше нагороджений найвищим орденом Польщі Virtuti Militari від польського екзильного уряду в м. Лондоні, а також почесною шаблею.
У вересні 1939 р. був тяжко поранений і попав в німецький полон, у 1940 р. звільнений. У 1941 р. під час німецько-радянської війни проживав на польських землях в Генеральній Губернії (Skierniewice).
У 1945 р. за дорученням Уряду УНР і особисто президента Андрія Лівицького очолив Український Національний Комітет, який був підтриманий всіма українськими політичними партіями (уенерівці, гетьманці, мельниківці і бандерівці). Вже в лютому 1945 р. Комітет почав активну роботу.
У березні 1945 р. Урядом УНР в екзилі йому присвоєно звання генерал-хорунжого Армії УНР і призначено командувачем Української Національної Армії.
У кінці квітня 1945 р. вжив заходів для виведення з'єднань УНА з бойових дій на Західному фронті, чим врятував тисячі українських вояків від загибелі. Його заслуги перед українським народом наприкінці війни і в післявоєнний період були досить великими. Не знаючи, як складеться майбутнє після розвалу Третього рейху, для нього і його вояків, командувачем яких він став, він формально і правно встановив політичну мету – боротьбу за Українську Державність.
Після закінчення війни жив у Німеччині, а з 1949 р. – у США, де оселився в м. Трентон, штат Нью-Джерсі. Був керівником ресорту військових справ Уряду УНР в екзилі, увійшов до лав Українського Вільного Козацтва і став його почесним головою, був почесним головою Братства колишніх вояків 1-ї УД УНА. Автор праці з воєнної історії "Arms of Valor" (1959 – укр. видання 1999: "Сили доблесті") та редактор збірника "Українсько-московська війна в 1920 р. в документах" (1933).
Помер і похований в м. Трентон штату Нью-Джерсі США.

ДОВІДКА

Українська Національна Армія (УНА). У березні 1945 р. у м. Веймарі (Німеччина) було створено Український Національний Комітет (УНК) "як єдиний представник українського народу" під головуванням генерал-хорунжого Павла Шандрука (заступники – професор Володимир Кубійович і адвокат з Харкова Олександр Семененко), який з 22 лютого 1945 року розпочав формування Української Національної Армії (УНА), військові сили якої планувалося зосередити в Австрії. Був намір зібрати до складу цієї української визвольної армії всіх українців, що боролися в складі німецьких збройних сил.
П.Шандрука було призначено командувачем УНА, а начальником штабу – генерала Аркадія Валійського. Призначення П.Шандрука було здійснено на пропозицію Президента Української Народної Республіки Андрія Лівицького та інших провідних політичних діячів. До формування УНА було залучено полковника Петра Дяченка, який у той час командував третім українським пішим полком, який 21 лютого прибув до Берліна, разом зі своїм адьютантом пор. В. Гладичем.
До складу УНА (12 березня 1945 року вважається початком її існування) увійшли: 1-а Українська дивізія (колишня дивізія "Галичина") під командою генерала Фрайтаґа (близько 16 тис. вояків), 2-а Українська дивізія (у складі 1-ї Української протитанкової бригади "Вільна Україна" та 2-ї бригади) (7.500 вояків) під командою генерала П.Дяченка, курінь "Вільних козаків" під командою полковника Павла Терещенка (700 вояків), який раніше входив до складу 599-ї руської бригади в Данії, Запорозький загін УВК полковника Андрія Долуда, Окремий загін УВК сотника І.Миколаєнка, 281-й східний кавалерійський дивізіон (231 запасна бригада) (5 тис. вояків), який дислокувався в Лоріані (Данія), та 651-й східний батальйон забезпечення, що до цього перебував у Голландії, два піхотні полки охоронної служби (2.500 тис. вояків), які перебували в Бельгії та Голландії, три курені польової жандармерії, відділ зенітної артилерії (юнаків), Українське Визвольне Військо – 80.000 вояків, та всіх вояків українців, підлеглих "Оберкомандо дес Герес", бригада особливого призначення отамана Тараса Бульби-Боровця (400 вояків), яка була сформована в м. Йоганнесбергу в Чехії. Її завданням було проведення бойових дій на території України спільно з військовими формуваннями Української Повстанської Армії. У військових формуваннях, щодо яких був намір включення їх до складу УНР, нараховувалося 220 тис. українців.
28 березня 1-а Українська протитанкова бригада "Вільна Україна" прийняла присягу на вірність Українському народу та Державі такого змісту: "Присягаю всемогучому Богові перед Святою Його Євангелією та Животворящим Хрестом, не шкодуючи ні життя ні здоров'я, скрізь та повсякчас під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину – Україну. Свідомий великої відповідальності, присягаю як вояк Українського Національного Війська виконувати всі накази своїх начальників, слухняно, беззастережно, а службові доручення тримати в таємниці. Так нехай мені в цьому допоможе Бог і Пречиста Мати – амінь!".
Разом з вояками бригади присягу прийняв командувач УНА генерал П.Шандрук. У той день, на спеціяльне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які вечером дали концерт. Козакам бригади дуже сподобався "Марш Україна" і вже другого дня вишкільна сотня поручника Гладича співала, підкреслюючи слова: "Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!"
Станом на 12 квітня 1945 року ця бригада мала такий склад: командир бригади – полковник П.Дяченко, ад'ютант – поручник Юрків, командир 1-го куреня – сотник Фурс, командир 1-шої сотні – хорунжий Гончарук, командир 2-ої сотні – хорунжий Максименко, командир 3-ої сотні – хорунжий Дмитренко, старшина для доручень – сотник Арсенів, командир 2-го куреня – поручник Гладич, старшина для доручень – хорунжий Матківський, командир 4-ої сотні – Кириленко, командир 5-ої сотні – (не відомий), командир 6-ої сотні Федоренко, командир 3-го куреня – поручник Старовійт, командир вогневого куреня – (невідомий), командир мотосотні – хорунжий Іваненко, господарчий відділ – хорунжий Яременко, чота жандармів – сотник Сокальський, чота санітарна – німець лікар і 6 санітарок українок.
Майже в 100% бригада складалася з добровольців, що були підготовлені до найважчих завдань. У більшости вік стрільців не перевищував 23 роки. Сотні складалися за принципами земляцтва, наприклад: до першої сотні належали Миргородці, до 2-ої Лубенці, 3-тя сотня Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але дуже часто з споріднених поміж собою. До своїх відділів вони відносились з великою любов'ю і кожне завдання намагалися виконувати якнайкраще. Особливо був дібраний 1-ий курінь, він був найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бригади в районі Ґляца. 15 квітня бригаду було піднято по тривозі і відправлено на фронт.
2-га бригада 2-ї Української дивізії УНА, до складу якої увійшли українські козацькі військові частини полковників Долуда та Терещенка, а також сотника І.Миколаєнка, прийняла присягу на вірність Українському народу та Державі 2 квітня 1945 року.
7 травня 1945 року в районі міста Тетчен, біля мосту через Ельбу командувач УНА генерал Павло Шандрук підвищив командира 2-ї Української дивізії полковника Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня 1-ша Українська протитанкова бригада "Вільна Україна" потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, які вже були зайняті Червоною армією.
"Війна для німців закінчена, вони кидають зброю, спішаться до своїх домів, де їх приймають з розкритими обіймами. А українським воякам лишилась одна альтернатива: смерть сьогодні від кулі, або завтра – голодна смерть в полоні. Зрештою, смерть вже не була їм страшна, тільки вигляд залишених кругом напівживих і мертвих людей морозив кров у жилах, як описували очевидці. Бо хто ж повірить, що то вже по смерті Гітлера вбито майже дві тисячі вояків Бриґади в останніх днях і годинах війни, а навіть і по війні, в часі відступу до ріки Ельби".
"На всіх дорогах було видно десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними, пов'язаних колючим дротом з спеціальною вартою, – то провадили наших, або калмиків".
Таким був трагічний кінець 1-ї бригада 2-ї Української дивізії УНА, а майже в тому самому часі, або день пізніше, ще більшь трагічно закінчилося існування 2-ї бригада 2-ї Української дивізії УНА.
Після присяги 2-ю Українською дивізією німці перестали опікуватися нею. В останні дні свого існування 2-га бригада опинилася в оточенні в Бранденбургу.
"2-га бригада опинилася на першій фронтовій лінії без бойового призначення та необхідного озброєння. Вояки бригади, за інстинктом самозбереження, без наказу, самі поділилися на малі групи зі старшинами чи підстаршинами і дбали самі за себе. Не маючи найменшого приготування чи вишколу до вуличних боїв, силою обставин вони були змушені прийняти такий бій на чужому терені, в чужому місті не тільки з частинами реґулярної армії, але також з ворожим різнонаціональним цивільним елементом, яке в різний спосіб допомагало наступаючій армії".
"Німецькі відділи, в залежності від старшин, кидали зброю та цілими сотнями ішли в полон, кажучи: "Полон не буде гірший смерти". Для українського вояка ситуація була зовсім відмінна, він мав різний вибір смерти і, мабуть, тільки смерти: міг умерти на полі бою, прийняти смертельні тортури з рук КГБ, сконати голодовою смертю в таборах праці, або потонути в трясовині, якщо задумає втікати одинцем. Щоб пробитися через збройну ворожу заставу, не вистачало, ані людських сил, ані потрібної зброї. Було очевидно, що доля кожному рішила його призначення, і хто скоріше те зрозумів й погодився з нею, йому було легше діяти, боротись чи вмирати".
Визволитися з оточення воякам бригади допомогли вояки Українського Визвольного Війська, які в цей час відступали до Ельби. Але на південний захід від Гісен, перед Гогензіденом, поблизу Ельби їх зупинили війська СС і під загрозою розстрілу зігнали на нову фронтову лінію для здійснення наступу на маленьке село, де залишилася дружина високого німецького чиновника чи сам чиновник, і їх потрібно було визволяти.
"Розташовані відділи німецьких СС-ів дали ясно до зрозуміння, що тут не було вибору: коли не підеш – куля тут, а підеш – куля там, а може ще якось і врятуєшся. Отож, вибір для всіх був один. Хто не мав уже зброї, тут її одержав знову.
Якби письменникові треба було б описати вигляд пекла, то він мусів би побачити цю картину.
Без жодного відпочинку і харчів, в дуже ранніх годинах, 9 травня, невисокий, ще молодий сосновий ліс прикривав тіні наступаючих людоподібних істот, які, вирвавшись вночі із смертної пащі та переживши страшні вуличні бої, опинились в ситуації безвихідности, і тільки щастя рішає між життям і смертю. Переможці війни, озлоблені зламанням капітуляційних угод, про які вони з певністю знали, нищівними засобами зустріли тіні наступаючих. Вистрілюючим полум'ям і фосфорними бомбами, вони запалили цей ліс позаду наступаючих, а спереду засипали градом куль, які мішали людські тіла з землею. Сосна горить скоро, і в клубах вогню і диму, хто не вмер від кулі, то в нестерпній горячі душився від диму. В корчах смерти задні ряди розгніваних вояків обернули скоростріли на СС-ів, які повернули свою важку бортову зброю на наступаючих, що у висліді створило одну надлюдську масакру, якої сам люципер не придумав би.
В пополудневих годинах все затихло, десятки акрів лісу горіли однією високою полум'яною свічкою великої перемоги живих над мертвими. Тільки за Провидінням Божим небагатьом пощастило вийти з цього пекла, щоб засвідчити перед світом та історією про завдану ще одну рану українському народові в змагу за його незалежність.
Спалені тіла в лісовому вогні є першою повоєнною перемогою поневолених вояків над поневоленими, які не по своїй волі зійшлись тут, далеко-далеко від рідної землі, щоб продовжувати віково-історичну традицію нищення.
У відблиску заходного сонця у воді Ельби прокрадались хмаринки тіней догоряючого лісу, в якому навіки заснули чиїсь дорогі діти – квіти української землі.
Час заморозив згадані картини в непорушність, вони не старіються, не бліднуть, і так незрушні очікують людського оживлення, щоб хоч в пам'яті, як не їм самим, знайти притулок між рідними на рідній землі. Тож замість могил і хрестів, яких не знаємо де покласти, нехай ця згадка буде вічною пам'яткою про всіх тих, хто з любови до рідної Батьківщини віддали своє життя далеко-далеко від рідної землі".
Менше третини вояків 2-ї Української дивізії УНА потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили москалі. А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір'я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою ОУН (б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза – "Богун"), ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950-х років.
"Скільки народу з тих багатьох тисяч потрапило на Захід, скільки забрано в полон, а скільки полягло на полі бою, того ніхто не знає. В тому часі такої статистики чи інформацій із Східної Німеччини не можна було дістати. Два старшини написали листи з Сибіру до родини через Червоний Хрест, але відписані листи, повертались назад з написом: "Адреса невідома", тому неможливо було з ними нав'язати контакт. Очевидці твердили, що між полоненими, яким не вдалось перейти на захід, було багато українців. Яка доля їх стрінула, нема найменших відомостей. "New York Times", з 24 вересня 1992 року, повідомив, що біля Бранденбурґу відкрито кільканадцять спільних могил, які начислюють близько 13 тисяч зголодованих і помордованих трупів із сорокових років. Не виключено, що між ними були полонені зі Бриґади Другої Дивізії, УВВ та інші".
Учасники українських збройних визвольних змагань:
  • Українські вояки, які були учасниками Дієвої та Галицької Армій УНР з 09.05.1917 р. до 21.11.1921 р.
  • Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу з радянською владою на теренах України з 21.11.1921 р. до 22.06.1941 р.
  • Учасники збройних формувань на теренах Карпатської України з 04.11.1938 р. до 01.09.1939 р.
  • Учасники повстанських загонів, які вели боротьбу "проти московсько-комуністичної та гітлерівсько-нацистської окупаційних влад" з 22.09.1941 р. до 09.05.1945 р.
  • Учасники регулярних формувань Української Національної Армії, які вели боротьбу проти Червоної армії на теренах України та інших держав з 15.02.1944 р. до 09.05.1945 р.
  • Учасники різних повстанських військових формувань, які боролися на теренах України з "московсько-комуністичною владою" з 09.05.1945 р.
(Рішення Президії Української Національної Ради Української Народної Республіки від 8 березня 1957 р.). "Визнати учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України, в тому числі у складі формувань Української Центральної Ради, Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави (Гетьманату), Української військової організації, Організації народної оборони "Карпатська Січ", Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Української головної визвольної ради та інших військових формувань, партій, організацій та рухів, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності" (Указ Президента України від 28.01.2010 N75/2010).
У наш час всі вони визнані Українською державою і суспільством.
Імена учасників боротьби за незалежність України у XX столітті увійшли до героїчних сторінок української історії, вони вшановуються сучасними громадянами України, на прикладі їх героїчних вчинків виховується молоде покоління. Результатом їхньої боротьба стало проголошення у 1991 році самостійної української держави – УКРАЇНИ.
Про цих українських героїв в сучасній Україні знімаються фільми, пишуться книжки, складаються пісні, їм споруджуються і відновлюються пам'ятники, їхній прах перепоховається в рідній українській землі.

Немає коментарів:

Дописати коментар